– Маргарита Олександрівно! – гукнув Риту начальник, коли вона йшла до ліфта.
– Доброго дня, Михайле Андрійовичу, – сказала вона, зупинившись.
– Сьогодні після обіду Микола проводитиме співбесіду. Допоможіть йому, будь ласка. Просто посидьте, послухайте. Якщо захочеться, поставте питання.
– А скільки кандидатів? – Запитала Рита.
– П’ятеро. Нам треба дві вакансії закрити, – відповів шеф.
– Добре, я підійду до переговорної.
Після обіду вона спустилася на перший поверх і увійшла до кабінету, де йшла співбесіда. П’ятеро людей уже сиділи за окремими столами та виконували тестові завдання. Дві дівчини та троє молодих людей.
Рита відчинила наступні двері й увійшла до кімнати, де нудьгував Микола.
– Давно сидять? – Запитала вона.
– Хвилин двадцять, скоро закінчать, – відповів він.
І справді, через п’ять хвилин двері відчинилися і зайшов один із молодих людей:
– Я готовий, – сказав він.
Микола глянув на його тест, передав аркуш Риті й почав розмовляти з хлопцем.
Розмова тривала хвилин п’ятнадцять.
Потім до кабінету зайшла одна з дівчат, потім ще одна.
Він увійшов останнім. Маргарита не повірила своїм очам. Вона посунула до себе список претендентів на посаду. Точно він. Морозов Максим Євгенович.
Він теж упізнав її й трохи зблід. Микола нічого не помітив і почав ставити стандартні питання. Маргарита мовчала, Максим явно нервував.
Нарешті співбесіда закінчилася.
– Ну, твоя думка? – Запитав Микола.
– Давай я напишу на аркуші свій варіант, а ти свій, – запропонувала вона. – Якщо розійдемося в думці, обговорюватимемо.
Але обговорювати не було чого. Обидва обрали хлопця, який увійшов першим, та дівчину, яка була третьою.
– Ну, й чудово! – підбив підсумок Микола. Завтра дівчатка з кадрів їм зателефонують, хай приходять оформлюватись. А тобі дякую.
Дев’ять років тому…
Вступивши до університету, Рита весь перший курс не підіймала голови від підручників: конспектувала лекції, готувалася до семінарів, заробляла бали та іноді отримувала заліки “автоматично”.
Склавши дві сесії на «відмінно» і перейшовши на другий курс, вона нарешті оговталася і застигла: її погляд упав на високого синьоокого хлопця. Він стояв на верхній сходинці ґанку і розмовляв із симпатичною довгоногою білявкою.
Вони сміялися, а потім хлопець обійняв дівчину, і вони пішли у бік автобусної зупинки.
– Маргарито! Рот закрий! Макс Морозов – птах високого польоту, він на нас, простих дівчаток, не дивиться.
Рита озирнулася – поряд з нею стояла Ніна й посміхалася.
– У Макса все лише вищого класу: і кросівки, і машина, і дівчатка. Тож не мрій, щоб потім не було розчарувань.
Максим Морозов навчався на третьому курсі, особливо не напружувався, але нижче за четвірки оцінок не отримував.
Може, тому, що був капітаном факультетської команди веселих та винахідливих, та виступав за університет у змаганнях з плавання.
Рита зітхнула, подумки погодилася з Ніною: в університетській ієрархії Макс Морозов входив до групи «небожителів», тож розраховувати, що він зверне увагу на звичайну другокурсницю, не доводилося.
Однак це сталося. Наприкінці другого курсу Маргарита брала участь зі своєю курсовою роботою у факультетській науково-практичній конференції та несподівано для себе посіла перше місце.
Коли вона спускалася зі сцени з дипломом, який вручив їй декан, почула слова Максима, який сидів у першому ряду:
– Подивіться, яка красуня, та ще й розумна!
А після того, як захід закінчився, Максим зустрів її на ґанку та попросив дозволу проводити.
Звісно, вона погодилася.
Наступного дня Ніна запитала Риту:
– Ну, як?
– Що як? – не зрозуміла Рита.
– Як прогулялися з Максом?
– Нормально. Проводив додому і все, – відповіла Рита.
– Та гаразд! – не повірила подруга. – Щоб Максим на першому ж побаченні з поцілунками не поліз! Не повірю!
– Ну не вір, твоя справа. Я тебе переконувати не стану, – відповіла Рита.
– І не треба. Я просто тебе попередити хочу: ти не перша, за ким Макс тягався місяць-другий, і кидав. А дівчатка потім страждали.
– А торік одна мало життя собі не урвала, коли він її покинув. Тож подумай, чи це тобі потрібно. Він постійністю не відрізняється.
– Дякую, Ніно. Я тебе почула. А зустрічатись мені з Максимом чи ні, я сама вирішу, – відповіла Рита.
Пораду подруги вона почула, але слідувати їй не збиралася. Все було просто – Рита закохалася.
Якось у травні, коли вечори були теплими, вони вирушили до міського парку. Вже сутеніло, народу майже не було, а алея, куди вони завернули, взагалі була порожня.
– Посидимо, – запропонував Максим, кивнувши на лаву поруч із кущем черемхи, яка ось-ось мала розпуститися.
Вони сіли, Максим обійняв дівчину, і вона відчула себе такою щасливою!
Але їх усамітнення порушили:
– О! Погляньте, які голубки! – пролунало зовсім поруч, і біля лави з’явилося троє хлопців, які незрозуміло звідки взялися. Вони стояли й безглуздо посміхалися.
Рита не встигла ні про що подумати, як Максим одним стрибком перелетів через спинку лави й зник у кущах.
– Який спритний! Спортсмен, мабуть! – посміхнувся один із хлопців. – Що ж ти, дівчинко, такого непостійного кавалера собі знайшла? – Красунчик, чи що? Він так швидко втік, що я й не роздивився.
Рита сиділа мовчки, вона розуміла, що нічого не зможе вдіяти проти трьох здорових хлопців.
– Гаразд, – сказав той, якого вона вважала за головного. – Телефон є?
Рита так само мовчки кивнула.
– Діставай.
Вона полізла в маленьку сумочку, що висіла на плечі, дістала телефон і подала хлопцю.
– Як розблокувати? – Запитав він. – Дивись, якщо пальцем, тоді пальчик відріжемо.
Рита здригнулася.
– Та пожартував я, кажи пароль.
Вона назвала цифри, другий хлопець розблокував телефон.
– Молодець, не обдурила, розумна дівчинка. Картка є?
Рита дістала картку.
– Скільки на ній?
– Дві тисячі сто гривень, – відповіла дівчина.
– Що ж ти така бідна? – Запитав хлопець.
– Студентка, – сказала вона.
– Готівка?
Рита дістала триста гривень, що лежали в кишені сумки й теж віддала їм.
– Тепер вставай.
Рита послухалася.
– Іди геть туди, – хлопець розвернув Риту в той бік, звідки вони з Максимом прийшли сюди. – Іди швидше, поки я не передумав.
Рита йшла і боялася озирнутися, їй здавалося, що страх наповнив її цілком. Коли вона дійшла до кінця алеї, хлопець гукнув:
– А тепер біжи!
І вона рвонула. Зупинилася тільки тоді, коли вибігла з паркової брами й опинилася на вулиці, якою прогулювалися люди.
Сіла на лавочку в павільйоні автобусної зупинки й подивилася на ноги: підбор на правій туфлі був зламаний, кісточка лівої ноги боліла, мабуть, Рита її підвернула.
Треба було швидше виїхати звідси, але в неї не було ні грошей, ні телефону, щоб зателефонувати батькам.
За кілька хвилин поруч із нею присіла парочка – хлопець та дівчина. Рита набралася сміливості й попросила телефон.
– Мені лише один дзвінок батькам, щоб вони мене звідси забрали. У мене в парку телефон та гроші вкрали, – пояснила вона.
Хлопець дав їй телефон.
За пів години до зупинки під’їхала батькова машина. З пасажирського сидіння вискочила мати:
– Рито! Що сталося? Ми з батьком мало не збожеволіли!
– Звичайна історія, – пояснила Рита, – підійшли троє: «Життя чи гаманець»? От і віддала все, що було: і телефон, і картку, і гроші. Вони вже, мабуть, усе витратили.
– Ти одна в парку гуляла? – Запитав батько.
– Ні. З кавалером. Але він добрий спортсмен, бігає швидко, – відповіла Рита.
– То що, він тебе покинув? – здивувався батько.
– Як бачиш. Не хотів, щоб йому попсували фізіономію, – сказала вона.
– Ну, то я її йому зіпсую, – пригрозив батько.
– Тату, не варто зв’язуватися.
Маргарита розповіла про те, що трапилося у парку, тільки Ніні. А та постаралася, щоб про це дізналися всі.
Ставлення до Максима відразу змінилося – народ любить, коли герой падає з п’єдесталу.
Якщо раніше Максим завжди був оточений приятелями та шанувальницями, то тепер він з’являвся в університеті лише для того, щоб скласти залік чи іспит.
А наступного року першого вересня взагалі не з’явився. Куратор його групи сказав, що він перевівся до університету в іншому місті.
І ось він прийшов на співбесіду. Маргарита переглянула його резюме: за сім років чотири місця роботи – по півтора-два роки на одному місці.
Посада одна й та сама, перелік компетенцій – стандартний. На запитання Миколи, чому звільнився з останнього місця роботи, відповів якось невизначено.
За кілька днів Максим зустрів Риту біля входу.
– Це ти вирішила мене не брати? – Запитав він.
– Ні. Це було рішення Миколи – начальника відділу. Він набирав співробітників у свій відділ, – пояснила вона.
– Послухай, ми з тобою тоді погано розлучилися. Може спробуємо ще раз? – Запитав Максим.
– Ні. По-перше, я одружена. А по-друге, все це було так давно, що я вже нічого не пам’ятаю.
Рита попрямувала до своєї машини, а Максим так і залишився стояти біля входу.
– Так. Іноді життя підкидає несподівані зустрічі, – подумала Рита. Але за хвилину вона вже забула про Максима, бо на неї чекала її маленька родина, яку вона не проміняє на тисячу Максимів…
Підписуйтеся на сторінку, щоб мати змогу читати нові, цікаві публікації! Залишайте свої слушні коментарі, та підтримайте автора вподобайками!
