– Так! Щодо весілля. Воно ж… може й не відбутися, – ухильно відповів він, заходячи здалеку.
– Як не відбутися? – Сплеснула руками Ніна. – Посварилися, так? Та це справа молода. Як посварилися, так і помиритесь.
Він підібрався.
– Ми не сварилися. Я прийшов поговорити про інше.
… – Зай, принеси мені рушник, будь ласка! – гукнув Микита з ванної.
І Зоя біжить до нього.
– Тобі зелений чи червоний?
– Будь-який, – він усміхається.
У них все ідеально. Настільки ідеально, що часом навіть не віриться. Вони обидва люблять комедії та фентезі. Обидва вважають, що працювати легше з дому.
Обидва хочуть, щоб у них було троє дітей. Навіть однаковій їжі вони віддають перевагу. Що Зоя, що Микита не терпить мандарини, але за милу душу лопають персики та груші. Стовідсоткове влучення. Ідеальний збіг.
– Микито, бабуся просила передати, що вона тобі лечо залишила, яке тобі так сподобалося. Баночку. Заберемо?
– Звичайно, заберемо. Зараз і поїдемо, – каже він.
Зоя не знає, за які заслуги їй таке щастя. Микита вихований. Микита освічений. Микита жодного разу на неї навіть голосу не підвищив. І всі її родичі його вже полюбили.
У бабусі вони сидять недовго, зате бабуся Ніна хоче привітати внучку з весіллям.
– Чекаю – не дочекаюся, коли на вашому весіллі погуляю, правнуків побачу, ти, Зоя, не уявляєш, які це почуття.
– Я навіть за себе так не хвилювалася і не раділа перед весіллям. А у мене для вас і подарунок є. Впадете зараз, – сміється вона, – квартира для молодих.
Зоя про це і мріяти не сміла. Трагічна історія, але у бабусі нещодавно з’явилася друга квартира. Її сестра, гарна така жінка, Галя, пішла із життя, вона була молодша за бабусю, ще досить енергійна і сильна жінка, – величезна втрата.
Але спадкоємців у неї не було, тож квартира відійшла до сестри. Микита взявся відпиратися:
– Зоя, звичайно, ваша онука, їй можна, але я не можу прийняти такий подарунок… – відповідає він, – Не варто.
– Бери, поки пропонують, – знову сміється бабуся Ніна, – будеш соромитися, то тебе всі й випереджатимуть.
– Ба, але квартиру ти можеш здавати… – каже Зоя.
Сама б вона не попросила такого подарунка.
– Здавати чужим людям?
– І заробляти на цьому, – сказала Зоя, переглянувшись із Микитою.
– Ще скажи, що вам за гроші здавати, – відповіла бабуся, – ні, для мене ти дорожча.
– Ба… Я навіть не знаю, як тобі віддячити… – відповіла Зоя, коли Микита стиснув її руку.
– Ну, на весілля запросили – це вже подяка.
До речі, про весілля. До нього ще нічого не готове. Зоя з Микитою взялися за організацію самі, але в самих у них виходило не дуже, тож за справу взялася вже подруга Зої, Мілана, у неї все “схоплено”, і сьогодні вже заброньовано ресторан. Але ще стільки справ…
Саме зателефонувала Мілана.
– Зоя, ти що надумала із сукнею? – Зажадала та негайної відповіді.
Зоя, прикривши слухавку рукою, посміхнулася бабусі й вислизнула у вітальню.
– А що над нею думати? Білу.
– Зрозуміло, що білу… Фасон? В оренду чи купуватимеш? Коли міряти поїдемо? Я хоч і організую твоє весілля, але ти теж давай не ухиляйся, думай швидше, у вас до реєстрації всього нічого залишилося, – поспішала Мілана.
– Думаю я, думаю, – відповіла Зоя.
Весільну сукню поїхали дивитись уже вранці. Фотографа шукали у вихідні. З візажистом домовлялася Мілана сама, бо вона знає дуже талановиту дівчинку.
У суботу, трохи видихнувши від цього передвесільного забігу, Зоя поїхала до бабусі, ліки завезти, заразом і пару салатів їй приготувала, бабуся дуже їх любить.
Яке ж було здивування Зої, коли з бабусиного під’їзду вийшов Микита.
– Микито? – гукнула вона, хоча він дивно намагався втекти від неї, прикрившись каптуром. – А ти як тут опинився? Ти ж до батька поїхав.
Він допоміг їй піднести пакунок.
– Заїхав до батька, запрошення віддав, але там його нова пані, а я її не переварюю, сама знаєш, ось пішов раніше, а, якщо тебе все одно вдома не застати, забіг до твоєї бабусі.
– Справді?
– Чого б мені брехати?
Але у Зої виникло липке, неприємне передчуття. Справді, з чого йому брехати? Але й заїжджати до її бабусі без неї – з чого б? Микита посилив її підозри, коли помчав у протилежному напрямку, навіть до ладу не поговоривши.
Зоя зайшла в під’їзд.
… За пів години до цього.
Бабуся Ніна, закінчивши натирати коліна маззю, хотіла трохи полежати, щоб мазь увібралася, та й ходити вона сьогодні втомилася, то курку запікала, то до сусідки бігала. Втомилася.
Хтось тихо постукав.
– О, Микито! – Зраділа Ніна, – добре, що зайшов. А… А Зоя де?
– Зоя по магазинах бігає, до весілля готується, а я так, проходив повз. Зайшов спитати, як ваші справи, як здоров’я?
– Молодець, що зайшов, родичі мають спілкуватися, – вона без вагань запросила його на чашку чаю, – Проходь. Тільки капці взуй. Ти щось їстимеш?
– Ні, ви знаєте… я ненадовго, – сказав він, кладучи на стіл телефон.
– Ну… хоч ось цукерку з’їж, майбутній родич.
– Про це я й хотів поговорити, – сказав Микита.
Вигляд у нього був… лячний, що і здалося Зої дивним, коли вона зустріла його на виході. Погляд інший. Прискіпливий. Холодний. Не погляд люблячого хлопця.
– Про ваше весілля? – Запитала наївна бабуся Ніна.
– Так. Про весілля. Воно ж… може й не відбутися, – ухильно відповів він, заходячи здалеку.
– Як не відбутися? – Сплеснула руками Ніна, – посварилися, так? Та це справа молода. Як посварилися, так і помиритесь.
Він підібрався.
– Ми не сварилися. Я прийшов поговорити про інше. Розумієте… у нашій родині заведено, що всі важливі рішення ухвалюють чоловіки, і майном розпоряджаються також чоловіки. Як я батьку в очі подивлюся, якщо він дізнається, що я живу у квартирі, яку подарували Зої?
Ні про що таке його батько й не підозрював.
– Ти… не хочеш там жити?
– Ви не правильно витлумачили мої слова, – похмуро посміхнувся він, – жити там ми хочемо. І я, і Зоя. Але квартира має бути подарована мені. До весілля. Інакше жодного весілля може й не бути.
– Подумайте гарненько, як засмутиться ваша онука, коли весілля скасується. Як вона страждатиме. А раптом її психіка цього не витримає? Адже ми жити один без одного не можемо.
Бабуся Ніна трохи за серце не схопилася. Вона потяглася до пігулок від тиску, такі пігулки у неї були розкладені по всій квартирі на екстрений випадок. За Зою було страшно. Ні для кого не секрет, як сильно Зоя закохана в цього, як з’ясувалося, пройдисвіта.
– Микито, ти з нею через квартиру одружуєшся? – Запитала вона прямо.
– Ні! Я її шалено люблю, але в нас такі порядки, – сказав він, – інакше, на мій величезний жаль, я навряд чи зможу з нею одружитися. Ви ж не допустите цього?
…Сьогодні.
– Ба, а Микита навіщо приходив? – спитала Зоя, але вже помітила, що бабуся мовчазна, як ніколи.
– Провідати заходив, – прошепотіла Ніна.
– По тобі не скажеш, що ви мило побалакали про погоду, – відповіла Зоя.
– Зой … я не знаю, як ти до цього поставишся …
Після того як бабуся розповіла все, з чим до неї приходив Микита, їхньої ідеальної пари вже не існувало. Рожеві окуляри розбилися. Попри любов, мрійливість та віру в Микиту, як у найдорожчого чоловіка, заперечувати факти безглуздо.
Вона просиділа в бабусі до першої години ночі. У годину подумала, що вже й заночувати можна.
Телефон дзвонив безперервно, поки Зоя його не відключила. Микита приїхав і дзвонив уже у двері, але йому ніхто не відчинив.
– То був розіграш, Зой! Просто жарт! – відмовлявся він уранці, коли вона виходила з квартири.
– Вважай, що я посміялася, – кивнула вона.
Забрати завдаток за ресторан не вдалося, і Зоя, зібравши подруг, батьків та бабусю, відзначила там своє новосілля. А весілля… Вона була впевнена, що воно ще попереду, – які її роки! Зоя тепер поважна пані, – з посагом у вигляді квартири…
Як вам заява нареченого? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
