Ельза бігла за машиною, не бажаючи залишатися одна в незнайомому місці. Не бажаючи бути покинутою та забутою.
Бігла за тим, кого любила, кому вірила до останнього. За людиною, яку вона не могла зрадити. Бо не вміла зраджувати…
– Іро, знайомся, це Ельза! — широко посміхаючись, Вадим представив свою собаку молодій дівчині років двадцяти, яка стояла на порозі в блискучих туфлях на десятисантиметрових шпильках, від чого була вища за хлопця майже на голову. —
– Вона добра і дуже слухняна, тому думаю, що ви порозумієтеся. Хоча чому думаю. Впевнений!
Ельза радісно крутилася біля ніг господаря, але на Ірину поглядала з побоюванням.
Це нормально, що собаки насторожено ставляться до незнайомих людей. Але тут було щось інше.
Ельза виразно відчувала, що дівчина пахне чимось неприємним і огидним.
Це ніяк не було пов’язано з нудотно-солодким запахом її парфумів, що явно порушує конвенцію про хімічну зброю. Ось є у собак така дивовижна особливість: відчувати поганих людей!
У Ельзи така особливість не просто була, а була прокачана на всі тисячу відсотків. Чуття її ніколи не підводило.
Зустрічаючи таких людей на вулиці, Ельза інстинктивно намагалася триматися від них якомога далі, відводячи далі й господаря, який міцно тримав її на повідцю. Деколи навіть проти його волі. Тому що любила вона господаря і дбала про його щастя, як могла.
Але куди подітися у двокімнатній квартирі? Та й господар ставився до Ірини дуже люб’язно та ніжно.
Обіймає її, цілує…
Помітивши недобрий погляд Ельзи, Іра взяла Вадима за руку, потім повела його на кухню і, зачинивши двері, напівпошепки сказала:
– Чому ти не сказав, що в тебе собака?
– Так не було приводу, – пошепки відповів Вадим. – Ти маєш щось проти?
– Так, маю! Я не люблю собак і не хочу, щоб з нами в одній квартирі жила ця… Як ти її назвав?
– Ельза …
– Ельза.
– Куди я її діну? На вулицю, чи що, вижену? Ми з нею вже чотири роки разом. Чи п’ять. Не пам’ятаю вже. Але ж давно!
– Вадиме… – Іра подивилася на хлопця недвозначним поглядом, даючи зрозуміти, що тема закрита. – Поки цей собака буде у квартирі, я до тебе не переїду і ніякого весілля не може бути.
– Не люблю я собак, розумієш? На дух не терплю. А ти вже сам вирішуй, хто для тебе важливіший: я, чи собака.
…Дощ лив, як із відра. «Двірники» на лобовому склі люто скидали великі краплі, ніби ненавиділи їх так само сильно, як і Вадим, який швидко їхав нічним містом, а обличчя його було похмуріше за хмару.
І ще таке відчуття всередині… ніби в душу йому… вилили ціле відро помиїв. Наче щось гидке змусили його зробити… Те, що йому робити, дуже не хотілося.
Але він любив Ірину і планував навіть одружитися з нею. А може, й не любив. Зараз це було не важливо.
Важливо було інше: тато Ірини обіцяв розв’язати всі проблеми з його маленьким бізнесом, що загинається, а людиною він був дуже впливовою і слів на вітер не кидав. Сказав, що допоможе, – значить допоможе.
Це був реальний шанс не лише втриматись на плаву, а й згодом розширити свою будівельну фірму. Підійнятися з колін і стати нарешті успішною людиною. Безглуздо. Дуже безглуздо було б відмовлятися від такої можливості.
Виїхавши за місто, він утиснув педаль газу до упору. Дощ посилився, а разом із ним і вітер.
Краплі барабанили по склу, по даху, капоту та багажнику, ніби намагалися зупинити Вадима. «Одумайся!» – кричали вони, ударяючись об метал.
Ельза лежала на задньому сидінні й дивилася на краплі, що стікали по склу. Передчуття її не підвело. З появою незнайомки господар змінився. Він став холодним, як осінній дощ. Не розмовляв з нею, не гладив. Він ставав чужим.
Зупинившись на узбіччі, Вадим задимів. Тютюновий дим цівкою почав поширюватися по салону.
Він накинув на голову каптур і вийшов надвір. Ельза з тривогою чекала, що буде далі.
А далі було все, як за сценарієм: задні двері різко відчинилися, випускаючи назовні хмару отруйного диму, що змішувався з нічним повітрям і відлітав кудись у далечінь. Вадим схопив собаку за нашийник і витяг на дорогу. Ельза заскиглила.
Потім були два гучних клацання. Спочатку з силою грюкнули задні двері, потім передні.
Машина рвонула з місця, розвернулась і попрямувала у бік міста, а по ній не припиняли барабанити великі краплі дощу.
Ельза, що залишилася самотньо стояти посеред дороги, незрозуміло дивилася їй вслід. Дощ немилосердно кидав свої холодні краплі на її суху вовну, і вони жадібно вбиралися, щоб не залишилося жодної сухої ворсинки.
І вона рвонула з місця. Ельза бігла за машиною, не бажаючи залишатися одна в незнайомому місці. Вона бігла за тим, кого любила, кому вірила до останнього, за тим, кого не могла зрадити.
Бо не вміла зраджувати. Але куди їй було тягатися з машиною, що їхала зі швидкістю сто кілометрів на годину… Це треба було бути гепардом, а вона – звичайна собака.
Ще й вовна, яка стала важчою на кілька кілограмів, заважала їй бігти на повну силу.
Червоні вогники давно вже зникли в темряві, а Ельза продовжувала бігти й не могла зупинитися.
Іноді, коли треба зупинитись, але не можеш, у ситуацію втручається доля і сама зупиняє. Не тому, що вона жорстока. Ні. Просто немає сенсу бігти за своїм минулим.
Пролунав вереск гальм і глухий удар. Водій вискочив із машини й різко зупинився, хапаючись за голову обома руками.
На мокрому асфальті лежала собака. Він обережно підійшов до неї та глянув у її очі.
Очі, які ще продовжували вірити, проте з кожною секундою ця впевненість розбавлялася сумом і безвихіддю.
– Слава Богу, жива! – подумав Олег.
Чоловік завбачливо відчинив двері, постелив на сидіння свою куртку, потім акуратно взяв собаку на руки й поклав її на заздалегідь підготовлену підстилку.
Час був пізніший, тому звернутися по допомогу можна було лише до єдиної в місті цілодобової ветеринарної клініки. Туди й поїхав. Зрідка він дивився на собаку, яка смикала задніми лапами, ніби продовжуючи кудись бігти.
Ветеринар погодився прийняти нічного пацієнта без жодної оплати за первинний огляд. На запитання – що сталося – Олег плутано розповів.
Йому, людині досвідченій, було зрозуміло, що її просто позбулися. Не перший випадок у місті та, на жаль, не останній.
На щастя, серйозних травм не було. Тільки забиті місця. Лікар прописав спеціальну мазь і порекомендував протягом доби прикладати до забитого місця холод, щоб пройшов набряк.
Олег заніс собаку у квартиру та кинувши свою куртку на підлогу, поклав її зверху.
– Це тимчасово, – винно сказав він Ельзі. На десятий день собака пішла на виправлення. Ходила вона, правда, трохи накульгуючи на одну ногу, але головне, що ходила. А кульгавість з часом пройде.
– Викинули тебе на вулицю? – вголос сказав Олег, сидячи поруч з Ельзою на ліжку.
У нього ніколи не було собак. І друзів із собаками теж не було. Власне, навіть друзів не було. Раніше були, а зараз ні. Розчарувався він у своїх друзях.
Один зухвало повів у нього дівчину, другий – підставив із бізнесом. Та так підставив, що довелося оголошувати себе банкрутом. Третій взагалі втягнув у якусь сумнівну аферу, після якої Олег мав серйозні проблеми з поліцією.
На щастя, все обійшлося і він, вирішивши повністю розірвати з минулим, поїхав жити в інше місто.
Тому з усіх «собачих питань» йому доводилося звертатися до ветеринарного лікаря, який дав йому свою візитівку і сказав дзвонити, якщо потрібна буде якась допомога.
Завдяки порадам лікаря, Олегу вдалося спокійно викупати собаку, змивши з неї весь бруд.
Він очікував, що доведеться боротися, але Ельза поставилася до водних процедур нормально, без агресії.
Потім він консультувався з приводу корму і двічі возив Ельзу на огляд, щоб переконатися, що посттравматичного синдрому немає.
Дуже його турбував стан Ельзи: їла вона погано, цілими днями лежала і майже не звертала жодної уваги на Олега.
– Так буває, – пояснив лікар.
Сергій Федорович порадив частіше виводити її надвір, щоб прискорити процес відновлення.
– Просто гуляйте з нею і не вимагайте від неї нічого натомість. Мине деякий час і вона до вас звикне. Можливо, навіть потоваришуєте.
Як сказав лікар, так і сталося. Старі рани, включаючи душевні, затяглися, і через півтора місяця після “знайомства” на дорозі, Олег і Ельза потоваришували.
Може, вони не стали ще кращими друзями, але собака напевно йому довіряла і навіть стала краще харчуватися. Щоправда, тепер це була не Ельза, а Лізі.
У нове життя з новим ім’ям, як кажуть. Собака до нової клички швидко звикли. Мабуть, тому, що вона була дуже схожа на її колишню. А може, стара набридла.
Щодня, незалежно від погоди, вони гуляли вулицею і їм було добре вдвох.
Тільки під час дощу очі Лізі ставали сумними та трохи вологими. Вологими не від дощу, що змивав сльози, а від спогадів.
Так, забути те, що сталося, було складно. Собака – не людина, але людські емоції їй не чужі. Хто вважає інакше, той просто ніколи не мав собак.
Якось, коли вони гуляли вдень у парку, Лізі захотілося поганяти кішок, що вона й зробила: погналася за однією з них, коли Олег купував каву.
Листопад видався холодним, тому гарячий напій допомагав трохи зігрітися. Небагато, але все ж таки. Коли він обернувся, собаки поряд не було.
Залишивши каву на прилавку, він кинувся шукати Лізі, не розуміючи, в який бік бігти, але розуміючи, що бігти треба.
Собака в цей час на весь голос гавкала на кішку, що забралася на дерево, мабуть, закликаючи її спуститися вниз, щоб продовжити перегони.
Поруч зупинився чорний джип, й звідти вийшов Вадим.
Він збирався йти в бік магазину, в який, власне, і приїхав, але раптом завмер, дивлячись прямо перед собою.
– Ельза!
Собака не відразу зрозумів, що звуть саме її. Але коли вона почула знайоме ім’я ще раз і розчула в голосі знайомі нотки, обернулася і глянула на Вадима, не зводячи з нього очей.
– Ельза, до мене! – колишній господар присів навпочіпки й кликав собаку, привітно посміхаючись.
Їй хотілося кинутися в його обійми, але щось заважало це зробити. Про що думають собаки в такі моменти, ніхто не знає. Але вони безперечно про щось думають.
– Він же зрадив! Кинув її одну. Чи ні? Може, вона неправильно все зрозуміла і весь цей час він шукав її, і ось нарешті знайшов?!
Її хвіст почав злегка посмикуватися. Чи то від радості, чи то від перенапруги, чи ще від чогось.
Бачивши нерішучість собаки, Вадим швидко перестрибнув через паркан і сам підійшов до неї, простягаючи руку.
– Ельзо! Ельзочко! Я такий радий, що знайшов тебе! Іди до мене, ну!
Вадим став гладити собаку і притискати її до себе, а вона й не чинила опір. Але й щастя ніякого від цієї зустрічі не мала. Не крутилась біля ніг, хвостом не виляла.
Щось заважало їй радіти, як і раніше. Щось стримувало.
Олег пробігав повз і побачив, як якийсь мужик силою тягнув Лізі за нашийник до машини.
– Що ти робиш? Це моя собака!
Він підбіг ззаду, схопив Вадима за плече, після чого одним рухом різко розвернув обличчям до себе:
– Що ти робиш? – повторив Олег своє запитання, але вже впевненішим голосом. – Це моя собака!
– Серйозно?
– Що серйозно? Лізі до мене!
Вона спробувала зробити крок назустріч Олегу, але Вадим міцно утримував її за нашийник.
– Яка Лізі? Це Ельза! І це моя собака, я її з цуценяти виховував, а потім…
– Що потім? – Запитав Олег, починаючи, здається, розуміти, що відбувається.
– Не твоя справа! Це моя собака і я її забираю, зрозумів?
– Ні, не зрозумів! Собака моя і залишиться зі мною! Заперечень не сприймаю. Та й взагалі, не доводь до гріха.
– Що?!
Очі Вадима налилися кров’ю, а обличчя почервоніло. Він замахнувся на Олега, щоб ляснути, але собака, що весь цей час байдуже спостерігала за конфліктом двох господарів (старого і нового), раптом грізно загарчала і вирвавшись, повернулася до Вадима, скалячи зуби.
Вадим аж завмер.
Більше від несподіванки, аніж від страху. Ніколи Ельза так не поводилася з ним. Ніколи не кидалася на нього і не гарчала.
Ніколи не дивилася поглядом, де чітко читалася готовність стояти до кінця. Готовність гризти, якщо потрібно. Він опустив руку і зробив два кроки назад.
– Лізі, не треба. Ходімо! – тихо сказав Олег.
Собака підійшла до нього, уткнулася носом, а потім смиренно нахилила голову, щоб Олег міг зачепити повідець.
Вони йшли по алеї, усіяної опалим листям, і навіть жодного разу не обернулися. А Вадим дивився їм услід і стискав кулаки від безсилої злості.
З Іриною у нього не склалося і до весілля справа не дійшла, батько її допомагати з бізнесом не став і довелося продати фірму, щоб роздати борги. Він не міг пробачити себе за те, що зробив тієї ночі.
Але й змінити нічого не міг.
Так, собаки дуже вірні! Але вони вірні тим, хто їх любить, а зрадників не прощають…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
