Єгор пішов від дружини. Закохався у молоду доярку Зою та кинув сім’ю з двома дітьми. Настя – дружина Єгора – навздогін чоловікові викинула його особисті речі. Потім пішла в гараж і почала викидати інструменти та все, що там було чоловікове.
– Зупинись, недолуга, – кричав на неї Єгор, – це моє, я й сам це все заберу.
– Це ти недолугий, збожеволів із Зойкою, дітей на «підстилку» проміняв. Її один покинув, а ти підібрав…
Так і роз’їхалися Єгор із Настею. Але дружина на цьому не заспокоїлася: побігла до сільради, де на “Дошці пошани” висіли портрети передовиків, у тому числі і Єгора.
Зірвала портрет, розірвала на шматки й кинула на землю:
– Так тобі й треба,- кричала вона,- не заслужив, щоб твій портрет висів.
Сільський голова, Микола Кузьмич, намагався заспокоїти Настю:
– Портрет не винен, Єгор передовик – це факт.
– Що ж ви дозволяєте, щоб ваш передовик від дружини та дітей до іншої пішов?
– Ми, звичайно, вживемо заходів, – пообіцяв він, – але Єгор сам вирішує, як далі бути, тому що він свої мізки має, а ми великого впливу на нього не маємо. Та й наказати не можемо, щоб з тобою жив.
Настя на цьому не заспокоїлася, упокорюватися не збиралася. Вона навіть сходила кілька разів на роботу до Єгора, обізвала його безсовісним.
Він саме трактор налагоджував: зламалася техніка у невідповідний час. – Так тобі й треба, вовтузишся зі своїм трактором, замазура, – накричала на нього Настя.
– Бісишся, що кинув тебе? – Запитав Єгор. – Бігаєш селом, ганьбиш мене.
– Ти сам себе зганьбив, – так тобі й треба, козяча морда. Щоб тебе кошмари вночі мучили за те, що кинув дітей рідних, та лихоманка трясла!
Але цього Насті було мало. У вихідний день, зустрівши Єгора і Зойку вдвох, підійшла і плюнула їм під ноги:
– Гаразд би баба була гарна, а то ж до страхолюдини пішов. Води тепер її по селі, як телицю на мотузці. Так тобі й треба, триклятий!
Потім Настя заспокоїлася. Якщо зустрічала де Єгора, то відверталася, щоб не бачити його та не вітатись. Дітям гостинці він передавав через свою матір, і гроші також передавав. Так і мешкали майже пів року.
Настя вже відстала від них, більше не кричала вслід: “Так тобі й треба”. Але на подив, Єгор із Зоєю розійшлися “за власним бажанням”, без участі скривдженої законної дружини.
А причина в тому, що з’явився колишній наречений Зої, повернувся з міста, видно не прижився там. Примчав у село, налетів, як вітер на Зойку, наобіцяв золоті гори, упав їй у ноги, сказав, що любить…
А вона що? Так і вона його любить, а з Єгором зійшлася на зло, нехай знає, що не пропала. Загалом, поїхала Зоя з ним, залишивши записку Єгорові: «Пробач, але люблю іншого».
Єгор зі злості та образи поїхав на мотоциклі слідом за цивільною дружиною, що втекла. Так поспішав, що занесло його на повороті й мало з білим світлом не попрощався. Все обличчя розтовк, нога понівечена, хребет забив, струс отримав.
Доправили його до районної лікарні. Лежить, нічому не радий, Зойку вже й не згадує, а тільки лає себе.
І того ж дня приїхала до нього Настя. Медсестричка поцікавилася, в яку палату прямує відвідувачка:
– До Єгора, у восьму палату, – відповіла Настя, – занапащу його, козячу морду, і все з кінцем.
Медсестра злякалася, пускати не хотіла, та хіба Настю зупиниш. Грудьми вперед, будь-яку перешкоду по дорозі знесе, якщо перешкоджати стануть. Медсестра від страху тремтить, за лікарем побігла, та ще когось на допомогу покликати.
А Єгор тільки очі розплющив – поряд колишня дружина Настя сидить і плаче.
– Лаятися прийшла? – спитав насамперед.
– Тебе рятувати прийшла, – заплакала Настя, – доглядатиму тебе, доки лікарі з палати не виженуть.
– Чого мене доглядати? Сам винен, так мені й треба дурню.
– Не треба, Єгоре, не треба, – Настя поклала голову йому на груди й розплакалася. А він гладив її по голові та заспокоював:
– Ну годі тобі, не плач, одужаю, мабуть. У мене там у матері грошенята, ти забери, сьогодні ж забери, це я дітям відклав.
– Ти про здоров’я думай. А я допоможу. Одужаєш, Єгоре, звичайно ж, одужаєш, – пообіцяла Настя, – я тебе виходжу.
В цей час перелякана медсестра привела до палати лікаря:
– Ось ця жінка погрожувала хворому «занапастити».
Лікар, Федір Васильович, побачив заплакану Настю, яка обіймала чоловіка, та Єгора, який заспокоював її, як дитину.
Федір Васильович глянув на медсестру і сказав:
– Ходімо, Олено, звідси – самі розберуться.
– А як же… вона ж погрожувала! – здивувалася медсестра.
– Ходімо, ходімо, – сказав лікар, – нічого вона йому не зробить, бо кохає. Одразу видно, що кохає. І він її теж. Яке їхало, таке й здибало.
– Нічого не розумію, – дивувалася медсестра.
– Я теж жінок до кінця ніколи не розумів, – сказав Федір Васильович, – сьогодні лають, завтра прощають і шкодують.
Вони вийшли з палати, а Настя з Єгором, нікого не помічали довкола. Ніби й не жили дванадцять років разом, а тільки одружилися і в них перші дні подружжя…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
