Галина відклала вологу ганчірку у відро з уже помутнілою водою. Спина звично нила, але це був тупий, фоновий біль, на який вона давно припинила звертати увагу. Як і на запах хлорки, що в’ївся, здавалося, в саму її шкіру.
Вона працювала прибиральницею майже тридцять років. Спочатку в школі, потім у поліклініці, а останні десять років – у великому офісному центрі, де скляні стіни та блискуча підлога вимагали невпинної уваги.
Її світ складався з простих речей: скрипу візка по кахлю, гулу машини для підлоги й рідкісних, байдужих «здрастуйте» від офісних співробітників, що поспішають повз. Але цей світ мав яскраву, сяйнисту серцевину – її дочку, Аліну.
Аліночка, її сонечко, її сенс життя. Заради неї Галина вставала о п’ятій ранку, заради неї терпіла вічно незадоволених менеджерів і мила нескінченні коридори.
Вона не скаржилася. Кожна гривня, відкладена з її скромної зарплати, була кроком до великої заповітної мети. Цілі, про яку не знав ніхто.
Сьогодні Аліна повинна прийти в гості. Вона рідко заїжджала в їхню крихітну однокімнатну квартиру на околиці міста, посилаючись на зайнятість.
Галина розуміла, що дочка будувала своє життя, у неї з’явився наречений, Стас, із «хорошої родини», як із придихом говорила Аліна. Галина його жодного разу не бачила. Дочка якось спритно ухилялася від пропозицій познайомити їх.
Дзвінок у двері змусив її стрепенутися. На порозі стояла Аліна – вродлива, стильна, в дорогому пальті. Вона пахла парфумами, а не хлоркою.
– Привіт, мамо, – кинула вона, ніяково оглядаючи скромну обстановку.
– Аліночко, привіт! Проходь, я пиріг спекла, твій улюблений, з яблуками.
Аліна скривилася.
– Мамо, я ненадовго. У мене серйозна розмова.
Серце Галини ухнуло. Вона сіла на край старого дивана, накритого вицвілим пледом. Аліна залишилася стояти, наче боялася забруднитись.
– Загалом ми зі Стасом подали заяву. Весілля за два місяці.
– Доню! Яке щастя! – Галина хотіла було схопитися, обійняти її, але холодний погляд Аліни зупинив її.
– Так. Щастя. Тільки одна проблема, – Аліна закусила губу. – Мамо, я не зможу тебе запросити.
Світ Галини впав. Не скрип візка, не гуркіт машини – приголомшлива тиша.
– Як… як це? – прошепотіла вона.
– Ну, розумієш… Сім’я Стаса… вони дуже заможні люди. Інтелігентні. Його батько – професор, мати – власниця галереї. У них будуть важливі гості. Я… я сказала їм, що моя мама – пенсіонерка, мешкає в іншому місті.
Галина дивилася на дочку і не впізнавала її. Це говорила не її дівчинка, яку вона водила у перший клас із величезними бантами. То була чужа, холодна жінка.
– Але чому? Я ж твоя мати!
– Саме тому! – голос Аліни зірвався на крик. – Ти моя мати! Яка все життя миє підлогу! Тобі не соромно? А мені соромно! Соромно, що ти прийдеш на моє весілля у своїй єдиній сукні й від тебе буде пахнути дешевим порошком!
– Соромно знайомити тебе з батьками Стаса! Вони спитають, чим ти займаєшся, і що я їм відповім? “Моя мама – прибиральниця”? Ти хочеш зіпсувати мені життя?
Кожне слово було ударом. Галина відчувала, як усередині все обривається. Вона дивилася на свої руки – огрубілі, з потрісканою шкірою від постійного контакту з водою та хімією.
Ці руки виростили її, вигодували, одягли. Ці руки заробляли гроші, щоб Аліна мала все найкраще – репетитори, гарний інститут, гарний одяг.
– Я думала, ти любиш мене, – тихо промовила Галина.
– Я і люблю! Але я хочу нормального життя! Без цих злиднів і запаху хлорки! Вибач, мамо. Так буде найкраще для всіх.
Аліна розвернулась і, не обертаючись, вийшла за двері. Гуркіт замку, що закрився, пролунав, як постріл.
Галина залишилася сидіти на дивані. Пиріг на столі остигав, наповнюючи кімнату солодким ароматом домашнього затишку, який щойно був безжально зруйнований. Вона не плакала.
Сльози скінчилися десь дорогою, за тридцять років миття чужих підлог. Усередині була тільки спалена пустеля. Вона підійшла до старого шифоньєру, відсунула стос білизни й дістала товсту теку.
У ній, в акуратних файлах, лежали банківські виписки, квитанції, угода. Десятки років. Сотні тисяч гривень, зекономлених на собі. Кожна гривня була полита її потом.
Вона відчинила теку. На першому аркуші її кострубатим почерком було написано: «На квартиру Аліночці». Не на чорний день. На її світле майбутнє. Майбутнє, де для матері-прибиральниці не знайшлося місця навіть на порозі.
Наступні два місяці пройшли, як у тумані. Галина продовжувала ходити працювати, механічно виконуючи свої обов’язки.
Натирала підлогу, виносила сміття, протирала пилюку зі столів, за якими сиділи такі ж молоді й успішні, як наречений її дочки.
Раніше вона дивилася на них з надією, уявляючи, що і її Аліна колись сидітиме в такому ж зручному кріслі. Тепер вона бачила в них лише безмовний докір.
Єдиною її відтулиною була Валентина, її напарниця, жінка її віку, така проста і прямолінійна.
– Ти чула, Валентино? Дочка виходить заміж, а мене не покликала! – ділилася Галина своїм горем у маленькій підсобці, де вони перевдягалися.
Валентина цокнула язиком і відсьорбнула чай з термоса.
– Стерво, – коротко резюмувала вона. – Пробач за прямоту. Виростила на свою голову. І що робити думаєш?
– А що я можу зробити? Нічого. Проковтнула. Вона свій вибір зробила.
– А гроші? Ти ж все життя на неї збирала. Віддаси?
Галина похитала головою.
– Не знаю, Валю. Раніше я думала, що на весілля подарую. Прийду така, з текою… Ось, мовляв, доню, це тобі. Від твоєї мами-прибиральниці. А тепер… Це, як нагородити її за зраду.
– От і не віддавай! – палко сказала Валентина. – Купи собі щось. На море з’їзди, перший раз у житті. Дачу купи, огірки будеш вирощувати. Досить на інших орати.
Порада була слушною, але Галина не могла. Ці гроші були не для неї. Вони були частиною її місії, її материнського обов’язку, як вона розуміла. І нехай дочка виявилася недостойною, ціль від цього не змінювалася.
День весілля Аліни Галина провела на роботі. Вона спеціально взяла додаткову зміну, щоб не сидіти вдома і не божеволіти від думок.
Поки десь у дорогому ресторані гриміла музика та підіймали келихи за щастя молодих, вона відтирала сліди від кави з килимового покриття у переговорній. Увечері, прийшовши додому, вона дістала теку. Відкрила. І ухвалила рішення.
Наступного дня вона взяла відгул та поїхала в агенцію нерухомості. Рієлтор, молодий хлопець у модному піджаку, зміряв її поглядом, але коли Галина поклала на стіл виписку з банківського рахунку, його тон миттєво став поважним.
– Ми шукаємо однокімнатну, але простору квартиру. У хорошому новому будинку з ремонтом. Щоб можна було одразу в’їхати та жити, – чітко сказала вона.
Пошуки зайняли кілька тижнів. Зрештою, ідеальний варіант був знайдений. Світла, затишна квартира на десятому поверсі з великим балконом та видом на парк.
Нова сантехніка, ламінат, вбудована кухня. Мрія! Галина заплатила всю суму одразу. Коли вона отримала на руки документи, де власницею була вписана Аліна Станіславівна Воронова, за прізвищем чоловіка, у неї вперше за довгий час здригнулося серце. Вона це зробила. Її місію було виконано.
Вона поклала ключі та документи назад у теку і сховала її в шифоньєр. І почала чекати.
Минув місяць, потім другий. Аліна не дзвонила. Галина дізнавалася про її життя з уривків фраз, які долинали від далеких родичів.
Молодята повернулися з весільної подорожі та оселилися у батьків Стаса, у їхній величезній квартирі у центрі міста.
Галина уявляла життя дочки: розкіш, прийоми, дорогі речі. Мабуть, Аліна була щасливою. І, напевно, вона мала рацію, що вберегла своє нове, блискуче життя від такої «перешкоди», як мати-прибиральниця. Гіркота нікуди не йшла.
Перший дзвінок від Аліни пролунав майже через пів року після весілля. Голос дочки був напруженим і втомленим.
– Привіт, мамо.
– Доброго дня, Аліно.
Незграбна пауза.
– Як ти?
– По-старому. Працюю. А як ти? Як сімейне життя?
– Нормально, – була надто швидка відповідь. – Слухай, мамо, тут така справа… Не могла б ти… позичити трохи грошей?
Галина завмерла.
– Щось сталося?
– Та ні, все гаразд. Просто… непередбачені витрати. Стасу треба машину відремонтувати. Тисяч двадцять п’ять, якщо можеш. Я віддам, як тільки зможу.
Двадцять п’ять тисяч. Для Галини це були великі гроші, майже дві її зарплати. Але вона мала гроші. Цілий стан, що лежав у шафі.
– У мене немає таких грошей, дочко, – відповіла вона. – Ти ж знаєш, я живу від зарплати до зарплати.
– Зрозуміло, – в голосі Аліни пролунало відверте розчарування. – Я так і думала. Гаразд, бувай.
Короткі гудки. Галина поклала слухавку. Серце калатало. Вона збрехала. Але щось не дозволяло їй зараз кинутись на допомогу. Щось схоже на інстинкт самозбереження.
Ще за місяць Аліна зателефонувала знову. Цього разу вона плакала.
– Мамо, я так більше не можу! – ридала вона у слухавку. – Тамара Ігорівна, свекруха, вона мене зводить!
І Аліна розповіла. Розповіла, як мати Стаса з першого дня дала їй зрозуміти, що вона бідна нахлібниця.
Як вона постійно дорікала її відсутністю «породи», поганим смаком, невмінням поводитися у суспільстві. Як вона щодня нагадувала, що вони мешкають на її території.
– Вона каже, що я одружилася з розрахунком! Що я ганялася за їхніми грошима! А Стас… він мовчить! Він просто слухає свою маму та каже мені, що треба потерпіти.
– Ми хотіли винаймати квартиру, але ціни божевільні, у нас немає грошей на заставу і перший місяць. Ми в пастці!
Галина слухала мовчки. Вона не відчувала зловтіхи. Їй було шкода свою дурну дівчину, яка заплуталася.
– Приїжджай, – просто сказала вона.
Аліна приїхала за годину. Без дорогого пальта, у простих джинсах та светрі. Схудла, з темними колами під очима. Вона сіла на той самий диван, де пів року тому виносила матері вирок, і розплакалася.
– Мамочко, пробач мені! Я була такою недолугою! Такою жахливою, невдячною поганню! Мені так соромно, мамо!
Галина сіла поряд і вперше за довгі місяці обійняла дочку. Та вчепилася в неї, як у рятівне коло.
Коли перші ридання вщухли, Галина встала.
– Зачекай тут.
Вона підійшла до шифоньєра, дістала заповітну теку і поклала на стіл перед Аліною.
– Що це? – схлипнула та.
– Відкрий.
Аліна тремтячими руками відкрила. Її очі розширилися від жаху та здивування. Вона перебирала папери: договір купівлі-продажу, свідоцтво про власність, виписки з рахунків, де рік у рік, місяць у місяць, з’являлися крихітні суми. А на вершині лежав маленький ключик, перев’язаний стрічкою.
– Це… це квартира? На моє ім’я? – прошепотіла вона.
– Так. Твоя. Я збирала на неї все твоє життя. З твого народження. Я відмовляла собі у всьому. Не їздила у відпустку, не купувала нового одягу, їла найпростішу їжу.
– Кожна вимита мною підлога, кожен коридор, кожна сходинка – це сантиметр твоєї квартири. Я хотіла подарувати її тобі на весілля. На те саме весілля, на яке тобі було соромно мене покликати.
Тиша в кімнаті стала такою щільною, що її можна було різати ножем. Аліна підняла на матір погляд, сповнений такого жаху, такого болю та каяття, що в Галини защеміло серце.
– Мамо… матусю… – Аліна сповзла з дивана на коліна і, обхопивши ноги матері, завила. Це був не людський плач, а виття пораненої тварини. Вона щойно усвідомила всю глибину своєї зради.
Галина гладила її по голові. Вона не казала «встань» чи «не плач». Вона дала їй виплакати весь свій біль, весь свій сором.
– Я думала, я відкладаю гроші не на чорний день, а на твоє світле майбутнє, – тихо сказала Галина, коли Аліна трохи заспокоїлася. – А виявилося, що цей день – найчорніший у моєму житті – і став початком твого сьогодення.
Вони просиділи так довго. Аліна не могла говорити, вона лише цілувала руки матері, що пахнули хлоркою, – руки, які подарували їй ціле життя.
За тиждень Аліна з’їхала від свекрухи. Вона не стала жити у новій квартирі зі Стасом. Вона сказала йому, що їм треба пожити окремо та подумати. Вона переїхала до мами, в їхню крихітну однушку. Спала на старій розкладачці, як у дитинстві.
Вона влаштувалася працювати простим менеджером. Щовечора вона чекала на маму, готувала вечерю, і вони разом пили чай на маленькій кухні.
Аліна багато мовчала. Вона ніби заново вчилася бачити в стомленій жінці, що сиділа навпроти не прибиральницю, а свою маму. Найдорожчу людину на світі.
Якось увечері вона сказала:
– Мамо, я продам цю квартиру.
Галина здивовано глянула на неї.
– Навіщо? Це ж твоє.
– Ні, – твердо відповіла Аліна. – Це наше! Ми продамо її. Купимо дві маленькі, поряд. Ти звільнишся зі своєї роботи. Ти більше ніколи в житті не митимеш підлоги. Ніколи! Ти поїдеш на море. Ми поїдемо разом.
Галина подивилася до дочки. У них більше не було сорому чи зарозумілості. У них була любов. Спокутлива, запізніла, але справжня.
І Галина зрозуміла, що її місію справді виконано. Вона подарувала дочці не просто квадратні метри. Вона подарувала їй шанс стати людиною. Ніщо у світі не замінить материнської любові…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
