Валентина Семенівна давно жила сама. Син Євген пішов із життя, не доживши до шістнадцяти років. Хлопчику погано стало на уроці фізкультури.
Вчитель посадив його на лавку та продовжив заняття. А Женя там же, на лаві, і по мер. Їй сказали: порушення серцевого ритму. Єдиний, пізній, коханий. Вони з батьком так пишалися ним.
Як Жені не стало, чоловік пішов, знайшов собі молоду жінку. Друга дружина незабаром подарувала йому двох дітей. А Валентина Семенівна що… Яке їй життя?
Вона і з заводу пішла, де хтось, ні-ні, та й нагадає про Женю. Влаштувалася двірником у сусідньому дворі. Гроші невеликі, але хіба їй треба багато одній?
Одяг вона собі майже не купувала, харчувалася скромно. Весь вільний час проводила вдома. Дивилася старі альбоми з фотографіями та перебирала речі сина.
В молодості Валентина Семенівна була велика майстриня в’язати, купувала модні журнали. Які джемпери та светри були у її хлопчика! Немов імпортні. Валентина Семенівна дбайливо зберігала їх, перекладаючи гілочками лаванди.
Якось на роботі прибилося до неї цуценя, – непоказне, клишоноге. Так шкода стало, що, закінчивши прибирання, Валентина Семенівна забрала песика додому. Назвала просто – Дружком. І ніби ожила.
Дружок виявився псом ласкавим і поступливим, супроводжував Валентину Семенівну на роботу і терпляче чекав, поки у господині закінчиться робочий день.
У їжі був невибагливий, охороняв квартиру, а вечорами клав голову жінці на коліна і дрімав поруч, поки вона дивилася телевізор чи читала книгу.
Валентина Семенівна, якщо кудись і виходила без нього, завжди поспішала повернутися. Вдома чекав на неї вірний пес. Разом прожили вони сімнадцять років.
Якось, прокинувшись, Валентина Семенівна зрозуміла, що немає більше поряд із нею її Дружка. Він пішов тихо, уві сні, не обтяжуючи господиню хворобами та зайвими тривогами.
Вона відвезла Дружка на цвинтар. Існувало таке місце у березовому гаю на краю міста, де люди ховали своїх вихованців. Валентина Семенівна про нього чула, а тепер і побачила на власні очі.
Яких мо гил тут тільки не було. Навіть пам’ятники стояли справжні, не гірші, ніж у людей.
Пам’ятник вона ставити не стала. Змайструвала табличку, де написала просто “Дружок”, та недовгі його роки життя.
Вона, звичайно, усвідомлювала, що для собаки це солідний вік, але за людськими мірками виходило, що бавити їй далі свої роки зовсім одній. Тільки й залишається їздити на дві могилки: до сина і до вірного друга.
Повернулась Валентина Семенівна додому та лягла. Вставала тільки до вбиральні та попити води. Через три доби зрозуміла, що не може перебувати у квартирі.
Вийшла і побрела до автобусної зупинки. У гаю притулилася спиною до берези й, погладжуючи долонею земляний горбок, поскаржилася:
– Погано мені без тебе, Дружок. Як тепер жити? Колись ти мені допоміг. Усі роки був поруч. Я твої миски не викинула, і лежанку. Не можу. Не вірю, що тебе нема більше.
Сльози стікали по її запалих щоках і відразу вбиралися в землю. Якби так само йшов біль. Крізь солону вологу раптом здалося, що горбок ворухнувся. Вона витерла очі та побачила, що поруч із горбком Дружка порпається маленьке строкате кошеня.
Він був такий худий, що під рідкою вовною просвічували ребра. Очі сльозилися. А за вухом зяяла відкрита рана, що запалилася по краях. Як вона відразу його не помітила? Видно, прийшов, поки вона розмовляла з Дружком.
Валентина Семенівна підхопила кошеня на руки. Заметушилася, поспішаючи якнайшвидше потрапити додому. Знайденець безвольно лежав на її руках.
Подивившись ще раз на кошеня, рішуче розвернулася від самого під’їзду і попрямувала у бік ветеринарної клініки, де багато років робила щеплення Дружку.
– Валентино Семенівно? – здивувалася молода жінка лікар. – Хто це у вас?
– Та ось, Олю, за містом підібрала.
– Так… – Ольга обережно взяла кошеня і взялася до огляду. Закінчивши, вона з жалем подивилася на жінку похилого віку.
– Валентино Семенівно, швидше за все, не жилець цей малюк. Я можу спробувати взятися за нього, але, повірте, це буде дуже дорого, а гарантії ніякої.
– А скільки? – Валентина Семенівна подумки рахувала дні, що залишилися до пенсії. Відкладених на чорний день коштів у неї не було, зате був невитрачений невеличкий запас продуктів, на який не доведеться витрачатися. – Ти порахуй, дівчинко.
– Ну, ходімо, – лікар сіла за комп’ютер. – Аналізи, рентген, УЗД, оперативне втручання, відновлення, лікування, вітаміни, щеплення…
Валентина Семенівна майже не слухала, все поглядала, як там кошеня. Прокинулася лише, почувши підсумок, що перевищував суму її пенсії.
– Лікуй, Олю, – рішуче сказала вона. – Знайду гроші.
І знайшла. Позичила у двох сусідок, які знали її багато років. Все-таки добрим лікарем була Оля. Вилікувала кошеня. Знайденець виявився дівчинкою.
Говорять, що триколірні кішки щастя приносять. Правда, це, напевно. Тому що з появою кошеняти у порожній квартирі знову оселилася радість.
Радість звалася Ляпкою через свою строкату, наче розмазану, мордочки. Ось тільки борг треба було якось повертати.
Раз під час прибирання Валентина Семеновна помітила, що кішечка ганяє синій клубок, що казна-звідки викотився. І де тільки знайшла, пустунка?
Жінка потримала його в руках, потім рішуче підійшла до шафи, де досі зберігалися речі Євгена. Дістала джемпер з тієї ж вовни, на секунду притиснула до грудей і почала розпускати виріб.
Вона так захопилася, що не помітила, як час перейшов за північ. Вранці, ледве підвівшись, у якомусь радісному збудженні почала шукати коробку з гачками та спицями.
Пальці, що відвикли від в’язання, не слухалися, Валентині Семенівні довелося неодноразово розпускати ряди, щоб, нарешті, згадати те, чим вона раніше володіла досконало.
Через кілька днів перед нею лежав чарівний дитячий костюм. Вона подумала і зв’язала до нього шапочку. Розходившись, дов’язала дві пари пінеток.
У суботу вийшла до магазину, біля якого у вихідні збирався маленький стихійний ринок. Майже одразу підійшла молода жінка:
– Боже, яка краса! У мене в дитинстві був такий самий. Навіть фотографія збереглася. Ой, хочу, хочу! Скільки коштує?
Валентина Семенівна нерішуче назвала ціну. Жінка подивилася на неї здивовано. “Дорого, напевно”, – злякалася Валентина Семенівна. Але незнайомка простягла їй суму, що вдвічі перевищує названу.
– Беріть. І не продавайте так дешево. Це, справді, коштує дорожче. Я просто не хочу вас дурити.
Валентина Семенівна так зраділа, що загорнула жінці й шапочку з пінетками, хоч та й відмовлялася. Нехай. Усередині все співало від радості.
Додому летіла, як на крилах. Сумувати з того моменту стало ніколи. Вона освіжала і розпускала старі речі, із захопленням в’язала дитячі кофтинки. Продавала так само, біля магазину недорого. І брали.
Незабаром Валентина Семенівна віддала борг одній сусідці, трохи згодом – другій. А одного разу до неї підійшла жінка, щоб спитати, чи не зв’яже їй Валентина Семенівна кардиган на замовлення з її пряжі.
Мовляв, готова заплатити добрі гроші, та ось майстра ніяк не знайде. Домовилися. Результат замовниці сподобався. Так почали з’являтися перші клієнти.
Вона більше не була зовсім одна. Хтось дзвонив, хтось приходив. Руки її були зайняті справою, а час не тягнувся нестерпно повільно.
Ляпка підростала, перетворюючись на кумедну молоду кішку. Вона, як і раніше, любила катати клубки, і Валентина Семенівна спеціально залишала для неї невеликі грудочки.
Від виду, як грає кішка, ставало їй тепло і затишно. Іноді здавалося, що Женя з фотографії теж дивиться на котячі витівки й посміхається.
А прибираючи березове листя з маленького горбка, вона щоразу казала:
– Дякую, Дружок. Знаю, що це ти мені допоміг. Адже тепер мені знову є про кого піклуватися. Нехай тобі там буде добре. А я що ж, доки сили є, приходитиму.
І поспішала додому, де чекало її строкате муркотливе тепло. Адже так важливо, щоб ти в цьому світі був не один, щоб хтось обов’язково на тебе чекав…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
