Так вони й живуть удвох… Без дітей, без онуків, без сусідів. Але ж їм так добре разом! Незважаючи ні на що

– Он вона, та бабка, що недавно заміж вийшла! – Лєра кивнула в бік літньої жінки, що проходила повз, – прикинь!

– Прям заміж? – Засумнівалася Ірина, – якось не віриться …

– То я теж не повірила, коли мені сказали. А вчора йду і бачу: стоять біля під’їзду, воркують, як голубки, а потім і зовсім цілуватися стали, – морщачись від огиди промовила Лєра. І вражає, що вона стара, а він – пацан зовсім! Років 35-40, не більше!

– Та гаразд!

– Точно!

– То може, це онук…

– З онуками так не цілуються, – посміхнулася Лєра, – дивитися було гидко…

– Чому гидко? Коханню всі віки покірні! – Усміхнулася Ірина, – ти що, не в курсі?

– Та в курсі. Просто коли таке відбувається в кіно, або в житті зірок – це вже звично. А тут… Я ж з її онукою в школу ходила!

– І що внучка думає з цього приводу?

– Та там вся рідня шокована!

– Ще б пак! Хоча. Жінка має чудовий вигляд. Я б навіть сказала, молода!

– Іра, – зітхнула Лєра, – я тебе благаю!

Раніше баба Валя була як усі: мала відповідний віку гардероб, сиве волосся збирала на потилиці, метушилася, як належить бабусі, сиділа з сусідками на лавці, скаржачись на маленьку пенсію.

А потім, відразу змінилася. Сусідки досі згадують, який фурор викликала Валентина Іванівна, змінивши імідж.

Сидять вони одного разу біля під’їзду і бачать, іде до них незнайома жінка, і посміхається.
Придивились і ахнули! Валентина!

Модна стрижка, ніякої сивини, брівки звідкись узялися, і навіть вії. І сукня… Легка, елегантна, начебто нічого особливого, але худу фігуру Валентини – ох, як огортає…

І вигляд у сусідки такий щасливий! Начебто їй не шістдесят, а всього сорок п’ять! Підійшла, привіталася, як ні в чому не було, і запитала:

– Як справи, дівчата?

Так і сказала: «Дівчата»! Сусідки дар мови втратили…

Ну, а потім, ясна річ, питати стали, мовляв, що це з тобою таке, Валентино Іванівно? Як це ти помолодшала на стільки років?

І з чого це ти усміхаєшся без видимої причини? І взагалі: що відбувається, та як це розуміти?

Валентина Іванівна сусідок мучити не стала. Усміхнулася загадково, і відповіла відразу на всі запитання:

– Все дуже просто, дівчатка – я вийшла заміж!

– Заміж? – ахнули однолітки, – у твої роки?! А як же діти, онуки?

– А до чого тут вони? – Валентина знизала плечима, – все, що могла, я для них уже зробила. Живу сама, нікого не чіпаю. Їм до мене теж ніякої справи немає…

І потім: я вже велика дівчинка і знаю, як краще облаштувати своє життя.

– Але ж ти стара, – вирвалося в однієї з жінок, – вибач – літня … Навіщо? І що там за мужик такий, якщо з тобою одружився?

– Він чудовий! – Валентина Іванівна хотіла додати щось ще, але раптом махнула рукою, – та он він іде…

Сусідки дружно повернули голови у вказаному напрямку, та їх мало не схопив удар. До під’їзду йшов цікавий чоловік років сорока…

Побачивши Валентину, красень посміхнувся. Підійшовши, обійняв її за талію, доторкнувся губами до її скроні, й тільки потім привітався.

Сусідки не одразу відповіли, бо сиділи з відкритими ротами.

– Валюша, може, підемо? – оксамитовим голосом запропонував чоловік, – треба переодягтися. Я квитки в театр взяв. У нас не так багато часу.

Коли незрозуміла парочка зникла у під’їзді, почалося:

– Ви його бачили?

– Хлопчик зовсім!

– Навіщо вона йому?

– Та він шахрай!

– Оббере, як липку, і кине!

– Та що там брати! Пенсію?

– Не скажи… Валя економна. І гроші у неї водяться. Ви знаєте, що вона онуку машину купила?

– Машину? Не може бути!

– Уживану…

– Все одно! Звідки такі гроші?

– Ні. Все-таки каламутна вона! Це ж треба: пацана обкрутила! Ну розважилися там, буває. Хоча… Скільки їй, та скільки йому! Одружуватися навіщо?

– Так квартира!

– Що квартира?

– Якщо з нею щось трапиться, вона йому дістанеться! Цікаво, чи діти Валентини в курсі?

Не минуло й доби, як про одруження Валентини Іванівни знав увесь двір.

Чутки дійшли й до Лєри.

Вона, зрозуміло, зателефонувала однокласниці, щоб дізнатися, чи правду балакають про її бабусю.

Та підтвердила: так, бабуся одружилася, нікому нічого не сказавши. Сім’я думає, що із цим робити. Готові на все. Навіть подумують позбавити Валентину Іванівну дієздатності.

Словом, сусідські та родинні пристрасті розгорілися не на жарт. Всі раптом перейнялися добробутом, безпекою і самим життям новоспеченої немолодої дружини.

А тим часом Валентина Іванівна насолоджувалася своїм щастям… Кирило, з яким вона познайомилася у себе вдома, подарував їй другу молодість.

Все вийшло само собою. Вона запросила додому нотаріуса. Він прийшов. Коли основне питання було вирішено, господиня запропонувала гостю випити чайку.

Чоловік несподівано погодився. Вони розговорилися. Дві години пролетіли непомітно. Наступного дня він зателефонував, та запропонував зустрітись.

– Навіщо? – Запитала вражена такою увагою Валентина.

– Не знаю. Учора мені було так добре поряд з вами, затишно, тепло… Давно я такого не відчував поряд із жінкою.

– Дивний ви, – на більш розгорнуту відповідь схвильованій Валентині просто не вистачило фантазії. – Ну, добре, зустріньмося. Так почався їхній роман…

День у день Валентина відчувала, як у ній прокидається те, про що вона давно забула. Те, що було дуже давно, у якомусь іншому житті.

До того, як кохана людина після весілля дуже швидко перетворилася на монстра. Як кинув її в положенні, та ще з дитиною на руках.

Як потім вона стала і батьком, і матір’ю своїм дітям, орала, як мужик, і плакала ночами від втоми та самотності. Тоді вона й перестала бути жінкою.

Її більше не цікавило вбрання, всякі жіночі штучки, й зовсім не турбував зовнішній вигляд. Вона згадала про нього того дня, коли Кирило прийшов із величезним букетом білих троянд.

Так просто. Без приводу.

Вона стояла в передпокої, обіймала всю цю пишність, вдихала чарівний аромат, і раптом мигцем побачила себе в дзеркалі.

Стару тітку з ніжними, завжди юними квітами. Наступного дня Валентина знайшла у шафі свою улюблену сукню, яку носила сто років тому, і пішла в перукарню.

У ній, нарешті, прокинулася жінка. Незабаром Кирило зробив Валентині пропозицію. Вона відмовилася, і спитала:

– Навіщо?

– Я хочу, щоб ми були разом до кінця, – відповів Кирило, відкрито дивлячись у вічі, – а ти?

– Я теж, – прошепотіла Валентина, – але мене не зрозуміють. Почнуться проблеми. Діти… Онуки… Тобі простіше, ти один.

– Я не один, я з тобою. Не розумію, які проблеми? Вони не хочуть, щоб ти була щасливою?

– Вони не думають про моє щастя. Я для них просто мама та бабуся. Ніяк не жінка.

– Раптом, ти помиляєшся. Втім, дивися сама.

Валентина відчула, що Кирило образився.

– Не гнівайся, – вона обійняла його, – зрозумій: наша різниця у віці всіх шокує!

– Подумаєш, п’ятнадцять років!

– Онукові – трохи більше.

– Ну то й що, Валю? Ми дорослі люди! Чому ми повинні залежати від думки дітей? Вони дорослі! Якось переживуть.

– Ох, Кирюша, – Валентина похитала головою, – тобі мене не зрозуміти. А знаєш що? Оголосімо, що ми розписалися! Тоді ти побачиш, що буде.

– І що буде?

– Найцікавіше…

Діти, дізнавшись «новину», прийшли в сказ. Кричали, що мама збожеволіла, що не думає про майбутнє, що її квартира піде з родини.

Привітати маму “зі щастям” ніхто не здогадався. Мало того, діти оголосили матері бойкот, і заборонили онукам бувати у неї.

Кирило підтримував Валентину, як міг. Дуже шкодував, що погодився на експеримент.

Сусідкам «новину» Валентина оголосила сама. За принципом – гіршого не буде. Подивимося, хто є хто…

У результаті, майже всі колишні подруги стали її ігнорувати. Лише одна зайшла в гості, принесла домашній тортик, і запропонувала відзначити чудову подію.

Кирило все зрозумів, і більше про шлюб не говорив.

Запропонував, щоправда, Валентині переїхати до нього, якомога далі від «прекрасних» дітей, онуків та сусідів, але вона відмовилася.

– Краще ти до мене! – Сказала вона цілком впевнено, – нехай заздрять! Адже саме через це вся метушня.

Так вони й живуть удвох… Без дітей, без онуків, без сусідів.

Але ж їм так добре разом! Незважаючи ні на що! Можливо хтось їх осудить, а хтось і щастя побажає! Що скажете, стосовно їхнього вчинку?