– Так їй і треба! Вона зруйнувала нашу сім’ю і отримала покарання. Тепер її дочка сирота, а Юлька в Одесі  відпочиває і нічого не потребує, – говорила Олена подрузі

– Мамо, а коли тато з відрядження повернеться? – жалібно спитала семирічна Юля.

– Ніколи, – сухо і навіть якось безжально відповіла Олена, скривджена на колишнього чоловіка.

– Як це? Він що, вже не живий?! – у розпачі спитала дівчинка і подивилася на матір широко розплющеними очима, в яких уже блищали сльози.

– Ні, живий! Він – живіше за всіх живих! Тільки ми йому більше не потрібні. У нього тепер інша сім’я та інша донька, яку він любитиме.

– А тебе він покинув! – знову різко відповіла жінка, яку з середини роз’їдала образа і ревнощі.

…Олена та Юрій одружилися, коли обом ледве виповнилося по двадцять. За кілька місяців у молодій сім’ї з’явилася донька Юля. Жили вони у гуртожитку, з грошима завжди було туго.

У Олени лише мати. Батьків Юри не стало, коли той ще був підлітком. Три роки до свого повноліття хлопець провів у інтернаті. Одним словом, – чекати на допомогу молодій сім’ї не було звідки.

Олена сиділа з маленькою донькою у декреті. Юрій працював у зміну і щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, часто брав підробітки. Вдома чоловік бував рідко, через що часто спалахували лайки:

– Звичайно, ти підеш на роботу і все. А я тут цілий день одна повинна і з дитиною, і в крамницю, та ще й готувати на загальній кухні! Добре влаштувався! – вкотре лаялася Олена.

– Олено, я ж не гуляти, а на роботу ходжу. І працюю, щоб нам якнайшвидше на квартиру накопичити, –  говорив на свій захист Юрій.

–  Не знаю, що там у вас на нічних змінах! Працюєш ти, чи ще що робиш… – не вгамовувалась Олена.

…Тільки через шість років сім’я зуміла накопичити на невелику “однушку”. Юля виросла, вже відвідувала дитячий садок, і Олена змогла вийти на роботу.

Здавалося, що всі проблеми та непорозуміння тепер назавжди залишились у минулому. Але насправді – все обернулася інакше.

Теплих та довірчих взаємин між подружжям так і не з’явилося. Навпаки, вони так само сварилися, а конфлікти і дрібні побутові сварки спалахували буквально на рівному місці.

Якось Юрій повернувся з чергової нічної зміни.

– Кран потрібно у ванній полагодити, – звичним тоном сказала Олена, збираючи доньку в садок.

– Добре, я полагоджу. І ще хотів поговорити з тобою… – трохи розгублено відповів Юрій.

– Про що? – невдоволено спитала Олена.

– Лєн, я хочу розлучитися… – спокійно сказав Юрій.

– Що? – перепитала Олена, бо не одразу вникла у сенс почутого.

– Я! Хочу! Розлучитися! – чітко повторив Юрій.

Олена мовчала, і на кілька секунд у квартирі запанувала тиша.

– Мамо, мені ці сандалі взувати? – Запитала Юля.

–  Ці. Іди, взуйся у передпокої. Нині виходимо, – сухо відповіла Олена дочці.

Юрій наважився на продовження розмови.

– Ми з тобою живемо, як кішка з собакою, і нічого хорошого вже не вийде. А в мене є інша жінка, і вона при надії, розумієш?

– Я кохаю її, і більше не хочу мучити ні тебе, ні себе. Я, звичайно ж, допомагатиму дочці. Мені здається, що так буде розумно, – намагався продовжити розмову Юрій.

– Щоб увечері, коли ми повернемося, ні тебе, ні твоїх речей у квартирі вже не було. Зрозуміло? Отак буде розумно! – жваво відрізала Олена, взяла дочку за руку і вийшла в під’їзд.

Поки ще не зачинилися вхідні двері, Юля обернулася і подивилася на тата, що залишився у передпокої. Тоді ще ні маленька Юля, ні сам Юрій не знали – це була їхня остання зустріч, останній погляд.

Щоб уникнути скандалу та подальших закидів, Юрій справді зібрав речі, і того ж дня переїхав до своєї коханої. Олена сама подала на розлучення, і на цей час відправила доньку до бабусі. своєї матері, в село.

Половину весни та все літо Юля провела у бабусі. Восени дівчинка мала піти в перший клас. У середині серпня Юрій прийшов увечері на роботу до Олени.

Хотів обговорити, що треба купити дочці для школи, домовитись, щоб разом відвести Юлю в перший клас.

– Ти аліменти переказав? Переказав! Цього достатньо! А дочку свою я до школи відведу сама! У тебе тепер інша дружина та інша дочка! Туди і йди! – відповіла Олена.

– Олено, я не відмовляюся від дочки. Сказав же, допомагатиму і спілкуватимуся…

– Ще чого! Юлю ти більше не побачиш! Я квартиру продала, на роботі все закінчила. Юля до школи піде в іншому місті, і житимемо там же. А тобі порада на прощання – намагайся зробити так, щоб я тебе більше не бачила.

З цими словами Олена пішла, залишивши Юрія стояти у розгублених почуттях.

Виявилося, що жінка не жартувала. Вона справді вирішила розпочати життя спочатку. Захотіла назавжди вирвати з життя все, що пов’язане із невдалим шлюбом.

Попри те, що Олені важко було це визнати, у шлюбі вона дійсно ніколи не почувала себе щасливою. Розлучення обом пішло на користь.

Однак гординя та самолюбство просто не дозволяли Олені зізнатися в цьому. Вона відчувала себе покинутою і скривдженою, тому намагалася завдати колишньому чоловікові болю.

Спочатку Олена сказала дочці, що батько просто поїхав у відрядження. А потім прийняла зовсім іншу, нещадну тактику. Запевнила дівчинку, що батько покинув її, що знайшов іншу жінку і тепер любить іншу дитину.

За кілька років Олена вдруге вийшла заміж. Чоловік попався заможний, щиро полюбив і Олену, і Юлю. Ніколи не шкодував для ниг грошей.

Сім’я жила у розкоші. Незабаром Юля справді стала вважати батька невдахою, як про нього завжди відгукувалася мати.

Вадим, так звали другого чоловіка Олени, виховував дівчинку, як рідну. Завжди купував дорогі подарунки, намагався виконати будь-яке бажання. Юля не знала потреби, і незабаром зовсім припинила думати про рідного батька.

Пізніше від спільних знайомих Олена дізналася, що у Юрія у другому шлюбі також з’явилася дочка. За словами знайомих, родина жила добре та дружно.

Але коли дівчинці виповнилося сім років, його молода дружина Людмила раптово захворіла та покинула цей світ. Говорили від невиліковної недуги згоріла буквально за три місяці…

Дізнавшись про цю новину, Олена в душі тріумфувала.

– Так їй і треба! Вона зруйнувала нашу сім’ю і отримала покарання. Тепер її дочка сирота, а Юлька в Одесі  відпочиває і нічого не потребує, – говорила Олена подрузі.

…Минуло ще кілька років. Юля виросла, вступила до університету та захотіла жити окремо. Батьки купили їй однокімнатну квартиру. Про рідного батька вона ніколи не згадувала.

Якось дівчині зателефонувала мати.

– Юля, твого батька не стало. Похорони післязавтра. Я не поїду, а ти сама вирішуй.

– Я теж не поїду, – сухо відповіла Юля.

…Весь вечір Юля не могла заснути. Вона згадувала, як у дитинстві гуляла з татом у парку, як вони вечорами грали та дивилися мультики, як тато розповідав казки. Все це було у її дитинстві.

Суперечливі почуття переповнювали дівчину. В останній момент вона змінила своє рішення і поїхала в місто дитинства, щоб провести батька, якого не бачила багато років,  в останнію путь…

Чоловіка не стало в дорожній пригоді, тому ховали його в закритій труні. Юля не могла уявити батька, яким він був тепер.

На похоронах вона помітила дівчинку-підлітка, яка плакала біля домовини. Не важко було здогадатися, що то її сестра по батькові.

– Дівчинку тільки шкода, тепер тільки в дитбудинок. Рідних же нікого немає… – Юля випадково почула розмову двох жінок на поминках.

Дівчина глянула на сестру. Нещасна нічого не їла, сиділа за столом, раз у раз витираючи сльози з обличчя.

«Через неї тато пішов із сім’ї. Це вона у всьому винна!» – Подумала Юля про себе і знову подивилася на сестру. У цей момент дівчинка теж підвела очі. Вперше погляди сестер зустрілися.

Юля швидко перевела погляд, вийшла з-за столу, і за кілька секунд опинилася на вулиці. Їй не було шкода сестру. Юля була твердо переконана, що ця дівчинка зіпсувала їй дитинство.

…З того часу пройшов майже рік. За цей час Юля не раз думала і про тата, і про долю молодшої сестри.

– Мамо, а чому батько ніколи не приїжджав до мене у гості, на день народження? – якось спитала Юля у матері.

– Та хто б його пустив? І адреси я йому, негіднику, не давала! – звично відповіла Олена.

– Отже, він просто не міг приїхати. Значить, ти його не пускала, не дозволяла нам спілкуватися…

– Юлю, що за розмови? Він завжди був, як мямля. І на той світ пішов так само безглуздо! – відрізала Олена…

…Через кілька днів після цього Юлія знову поїхала до рідного міста, щоб відвідати батька на цвинтарі. Виявилося, що на місці поховання товариші Юрія встановили пам’ятник.

Юля обережно підійшла до надгробку. З фотографії на пам’ятнику на неї дивився тато. Юля зловила його погляд, наче живий. Вона раптом згадала ту сцену з дитинства, коли востаннє вони з татом подивилися один на одного.

Юля дізналася, що її молодшу сестру по батькові звуть Настя. У дівчинки не залишилося близьких родичів, тому за рішенням органів опіки, її відправили до місцевого дитячого будинку. Вона з’ясувала адресу закладу, купила солодощів та приїхала до сестри…

Юля стояла в холі інтернату, коли п’ятнадцятирічна Настя спустилася сходами і здивовано озирнулася на всі боки – дівчинку ніхто ніколи не відвідував. Не говорячи один одному ні слова, сестри обійнялися і заплакали.

…Попри протести матері, Юля твердо вирішила оформити опіку над молодшою сестрою. Навіть перевелася на заочне відділення та влаштувалася на роботу. Цілий рік знадобився, щоб зібрати необхідні документи, вступити у фіктивний шлюб, та  домогтися встановлення опіки.

…На другі роковини сестри приїхали на цвинтар разом. Вони стояли навпроти пам’ятника і дивилися на татову фотографію. А він з фотографії дивився на них і, здавалося, посміхався, як живий…

В житті може статися будь-що. Але ніколи не треба забувати тих, хто дав вам життя, – бо батьків не обирають. Та й діти не винні, що у батьків не склалося спільне життя. Тож будьте людяними, – і вам повернеться…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Юля? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.