Таке відчуття, що час у моєму житті зупинився

Мене звуть Аліса, мені 29 років. Живу одна – мами, з якою я прожила 27 років, не стало 2 роки тому. Заміжня я ніколи не була, дітей завести ще теж не встигла.

У мене є подруги, із якими я можу поділитися своїми проблемами. Деякі з них вже давно сімейні дами. Робота мені більше не приносить задоволення, лише є джерелом прибутку. Я загрузла в рутині: робота, будинок, робота… Іноді, звичайно, бувають виходи «в люди», але це крапля у морі.

Почала займатися спортом, танцями, але від самотності це не рятує – все одно повертаєшся в порожню квартиру, до своїх похмурих думок. Зіпсувався сон, можу не спати зовсім, а якщо й засну на кілька годин, то сняться гнітючі сни: паніка, родичі. На роботу приходжу дуже розбита.

Що стосується стосунків із чоловіками, то тут все складно. За свої 29 років я ніколи не мала серйозних стосунків. Так склалося, що мені завжди подобалися сильні чоловіки, лідери життя, які мають свою думку. Але, на жаль, якщо такі траплялися на моєму шляху, то вони вже були одружені. А забирати із сім’ї я нікого не збираюся.

Хочеться, щоб хтось дбав про мене. Втомилася все вирішувати і робити сама. Я цілком приваблива дівчина, зі мною часто знайомляться чоловіки. Але після другого-третього побачення з’ясовується, що вони або одружені, або мамині синочки, живуть з батьками, слухають їх у всьому, часом не мають постійної роботи. І не хочуть, не прагнуть, бути хоч трохи самостійнішими.

З такими чоловіками я почуваюся незатишно. Постійно треба зазначати, що потрібно зробити, куди йти? Ні, вибачте, це точно не для мене. Так не хочу. Нема бажання продовжувати з ними подальше спілкування.

Є ще й третій тип чоловіків, які мені зустрічалися – це одноразові чоловіки. Не приховуючи, одразу пропонують інтим на один раз без подальших зобов’язань. Але тут бере гору моє «старомодне виховання» – флірт, залицяння повинні хоч не довго, але бути присутніми.

Можливо, однією з причин проблем у відносинах із протилежною статтю є те, що я ніколи не бачила щасливої ​​повноцінної сім’ї, тому не знаю, як її потрібно створювати та підтримувати.

Батько пішов від нас із мамою, коли мені було 3 роки, більше ми з ним не спілкувалися, жили з мамою завжди вдвох. Мамі було важко виростити мене. Подруги теж не дуже щасливі у шлюбі, і навіть трохи заздрять моїй свободі. А у мене тягар на душі.

Таке відчуття, що час у моєму житті зупинився. Все в моєму житті так само, як і п’ять років тому. Що буде за рік, два, десять, двадцять? Іноді хочеться зникнути, заснути і не прокидатися. Дуже важко бути однією та нікому не потрібною.