Такого улову ніхто не очікував. Диво це, чи нелюдяність? А може – велика чиясь біда? А може – велике щастя?
Прохолодним осіннім ранком три рибалки – батько з сином і сват, розкладали свої снасті на річці. Ще не зійшло сонце і на чолі у них горіли рибальські ліхтарики.
Спанієль Шерлок, розбуджений не за графіком, ще тулився до ніг, заважав розставляти вудки, пхав носа в підгодівлю, бовтався під ногами.
Це потім, коли розвидниться, він гасатиме по кущах і очеретах, намагатиметься викупатися і нишпорити по околицях. А поки що йому було страшнувато.
Чоловіки давно збиралися на цю рибалку, але ніяк не виходило, заважала робота. Батько з сином відправили свої половини в Трускавець, і поки жінки на відпочинку, треба було вибратися.
Але справи не давали. І сьогодні, в другій половині дня, чоловіки збиралися вже зустрічати своїх дружин, що відпочили.
У їхній родині нещодавно трапилося лихо. Соня на шостому місяці терміну втратила бажану дитину. Все почалося передчасно, і хлопчика не врятували. Ще занадто малий був.
Вже стояло куплене, але не зібране ліжечко, вже були переглянуті сотні сайтів у пошуках гарного візка, вже лежали готові сорочечки та в’язалися пінетки, але ….
Шестеро дорослих людей чекали на цього малюка. Шість сердець розбилося. Шість пар очей проливали сльози.
Але… найважче, звичайно, було Соні. Це розуміли всі, і невдовзі взяли себе в руки й вже вирішували, як допомогти їй – юній матері, яка так чекала свого первістка.
Поїздка в Трускавець була одним зі способів допомогти забути горе. Вадик – чоловік її, не зміг поїхати, нова робота, тож з Сонею поїхала мама.
Досвітній холод ще забирався під комір, але сонце дуже скоро засмутило всі його плани – починався теплий осінній день. Рибалки вже понад годину чекали на клювання. Клюнув лише один карасик.
Це не дуже засмучувало, але й не тішило, тож чекали. Нічого не чекав, а цілком собі радів яскравому осінньому дню, що починається, тільки спанієль Шерлок.
Він почав гасати берегом. Іноді мочив лапи, але одразу відбігав від води – було ще холодно. Ледве заспокоїли, коли почав гавкати на качок, що прилетіли.
Він же тут господар берега, і ці качки явно заважали йому панувати. Шерлока лаяли, пригрозили лозиною, і він, злегка образившись, пішов шастати по прибережних кущах.
Не було його досить довго. Вадим уже трохи занепокоївся, покликав. За хвилину Шерлок стрімко з’явився з лісосмуги, що йде вздовж берега.
З’явився і знову почав розлякувати рибу – гавкати. На них уже косився рибалка, що знаходився неподалік. Було ніяково.
– Шерлок, та що з тобою сьогодні! Заткнися вже! – бурчав Вадик.
Батько взяв у руки хмиз – це завжди допомагало. Але не цього разу. Шерлок, як розлютився, він бігав навколо чоловіків і невпинно гавкав, потім відбігав убік і сідав мовчки. Але як тільки всі відверталися, гавкіт відновлювався. Нетипова поведінка.
– Тату, постривай-но, може я чогось не розумію, але мені здається він нас кудись кличе.
Залишивши свата на вудках, батько з сином вирушили за псом. Він, справді, зазивав: чекав і вів їх у чагарники, які вели вздовж річки одразу за піщаною смугою. Потім пес обігнув великий завалений стовбур, пірнув під кущ і голосно загавкав.
Вадим заліз туди й спочатку побачив ганчір’я – якась брудна коричнева в’язана кофта, навіть чіпати не хотілося. Але все ж таки він потяг її за кут і раптом побачив маленьке тільце.
Відсмикнув руку від несподіванки. Але потім розсунув кущі ногами, щоб було зручніше і підійняв на руки неохайно замотане у кофту немовля.
– Ну що там? – Батько зацікавлено дивився з того боку заваленого дерева.
– Тату, тут дитина, і ніби жива.
– О, Господи! Яка дитина?
Вадим ніс дитину, як кришталеву вазу, боявся оступитися. Шерлок уже не гавкав, схвильовано метушився. Батько зазирнув у кофту.
– Ось тобі й на – знахідочка! Клади сюди, загорнемо.
Вони акуратно поклали знахідку на рівну траву, Вадим стягнув із себе футболку, невміло загорнув щільніше спочатку в неї. Хотіли потім у кофту, але вона була вологою, – батько стягнув з себе светр. Загорнули.
Маленька заплакала. Вадиму здавалося, що вона дивиться прямо йому у вічі. Внутрішні куточки очей підійняла вертикальна складочка на маленькому чолі.
Вона ніби просить допомоги та переживає біль. Він дуже переймався. А батька плач, навпаки, радував: плаче – значить, сили є.
Це була дівчинка і навіть пуповина не відрізана. Сусід – рибалка аж недопалок випустив з рота. Сват був не менш приголомшений.
– Ну й улов у вас, хлопці! Не можна вас на рибалку брати!
Звісно, рибалку довелося згорнути. Було вже не до риби. Дівчинка регулярно подавала голос, жалісно плакала. Вадим сидів на задньому сидінні, тримав її на руках і нервував.
Сват міркував:
– Тут же станція неподалік. Ось з електрички вийшла якась маргіналка, пішла вниз до річки, потім по березі, щоб на світ привести, та кинути! Падлюка!
– Самій народ ити? У переліску? Хіба це можливо? Лікарі ж потрібні! – дивувався Вадим.
– У таких все можливо!
– Куди їдемо? – питав батько.
– Так у лікарню, напевно, – відповів Вадим.
– Її треба в поліцію спочатку, – радив сват.
– А може, в лікарню?
Вони зателефонували на 112. Через деякий час їм передзвонили та наказали вести дівчинку до інфекційної міської лікарні. Сказали, що їх там чекають.
Поки їхали, подзвонила мати Вадима. Той їй сказав, що вони зовсім не на річці, а везуть знайдену дитину до лікарні. Довелося довго пояснювати, розповідати подробиці.
– Хто знайшов. Ну, хто у нас Шерлок Холмс? Ось він і знайшов, – детектив! Ім’я своє виправдав. Якби не він, не вижила б дитина.
Виявилося, що просто і швидко здати дитину і поїхати не вийде. Вадим передав дівчинку медсестрі й поглядом проводжав її коридором. Поки тримав її на руках, перейнявся турботою. Як вона тепер? Бідолашна дівчинка…
Їм наказали чекати на поліцію. Вони довго розповідали подробиці, а слідчий засмучувався, що не прихопили кофту. І навіть кишені не перевірили – їм було не до кофти. Кинули там.
Довелося Вадиму довірити зустріч дружини та матері батькові, а самому вирушати знову на річку разом зі слідчим та експертом. Дорогою говорили, звичайно, про подію.
– А що тепер із малечею буде?
– Ну, якщо виживе, в будинок малюка потрапить.
– А що, може й не вижити?
– Звичайно. Осінь же. Он ночі які холодні. І якщо жінка з електрички вийшла, то це було вчора. Дівчинка, виходить, усю ніч на холодній землі пролежала, – слідчий помовчав і, мабуть, з образою на всю жіночу стать, додав: – От баби!
На річці вони пробули зовсім недовго. Кофту знайшли, забрали на експертизу та подивились місце, де лежала дівчинка.
Там знайшли шпильку, брудні ганчірки та ще щось незначне для Вадима, але значне для експерта. Вадим зі слідчим обмінялися телефонами, домовилися телефонувати.
До будинку батьків Соні Вадим повернувся вже надвечір. Там на нього чекала і дружина. Всі чекали на розповідь про поїздку зі слідчим, і він розповів усі подробиці.
– Сказали, що дівчинка може і не вижити після такого, – насамкінець додав він.
Потім дружина та теща навперебій розповідали свої враження від відпочинку у Трускавці. Вадим відволікався, погано слухав. Він чомусь згадував погляд крихітки. Ні, вона на нього дивилася, ніби хотіла попросити про щось.
– Ти якийсь дивний сьогодні, Вадиме, – сказала перед сном Соня.
– Вибач, встали рано, день такий, просто втомився.
Він не став говорити Соні про те, що з його голови не виходить ця зовсім маленька, беззахисна, незграбна дівчинка. Навіщо її турбувати? Вона лише пережила втрату малюка.
Вранці перед роботою Вадим заїхав до лікарні. Дівчинка була жива. Хотілося розцілувати адміністраторку, хотілося стрибати та літати!
Вадим заїхав і наступного дня. І наступного.
– Та все гаразд у вашої найди, – сказала місцева прибиральниця, яка вже знала Вадима, – їсть добре, обстежили, полікували, здорова дівчинка, скоро і переведуть.
– Куди переведуть?
– Так не знаю, але, мабуть, у педіатрію. Хоча, хто його знає, – прибиральниця зітхнула. – Нікому непотрібна, бідолашна буде. Може краще б і на той світ відправилась.
Вадим зателефонував до слідчого. Але той подальшої долі дівчинки не знав – особливо не цікавився. Це було не його завдання.
А ось про долю матері малечі вже дещо дізнався. Але телефоном розповідати не став, запропонував зустрітися увечері.
Вони зустрілися. Загалом все банально. Позбавлена материнства мати трьох дітей із сусіднього селища, покарана за те, що народ жувала, але нормально не виховувала, в черговий раз вирішила позбутися відповідальності таким шляхом. Був живіт – а наступного дня нема живота. Сусіди й розповіли.
Якби вона не була вже судима за жорстоке поводження з дітьми, їй би може й дали час подумати, щоб забрати дівчинку. Але… Це не той випадок.
Тепер сидіти їй у місцях не настільки віддалених, а поки що вона перебуває у лікарні. Ймовірно, офіційно дівчинка буде записана її донькою, а потім її одразу позбавлять батьківських прав та віддадуть під суд.
– А як же Знайденка?
– Хто? – перепитав слідчий.
– Дівчинка. Її у лікарні Знайденкою називають.
– Ну, дівчинка, мабуть, в будинок малюка потрапить. Її й удочерити можуть. Вона буде нічия.
Соня була не недолуга. Інтерес чоловіка до знайденої дівчинки вона помітила. І коли він заговорив про неї, відрізала:
– Вадиме, ні!
– Що ні?
– Я не хочу удочеряти цю дівчинку. У нас будуть ще свої діти, і я виношу, обіцяю…., – Соня заплакала.
– Соня, але я ж і не просив удочеряти.
– Так. Але ж я все розумію, – крізь схлипи промовила дружина. – Ти турбуєшся про неї, приховуєш, але я бачу.
Вадим обійняв дружину і замовк. А вона пояснювала:
– Ти розумієш, чужа дитина – це… це відповідально, а якщо я не зможу? А я не зможу, я думаю ще про втраченого хлопчика. Раптом я не зможу покохати чужу дівчинку.
– Не плач, може її візьме за дочку гарна родина. Я сподіватимуся… Не плач, Соню, ні так, ні.
– Значить ти все ж таки хотів? – Соня підійняла очі й припинила плакати.
– Я не знаю. Розумієш, крім мене нею ніхто не цікавиться, навіть слідчому байдуже. Передають із рук у руки. То один лікар відповідає за неї, то другий. А загалом ніхто!
– Опіка та піклування звалила все на лікарні, а лікарні на відповідальних чергових. А черговий відпрацював і пішов. Вона нікому не потрібна! Видно, нікому, окрім мене. А я їй – ніхто. Але виходить доля мені її в руки дала, я знайшов її.
Вранці Соня встала з хворою головою. Вона всю ніч не спала. Думала і думала.
Вадим, добра душа, це зрозуміло. Але він має рацію, як так вийшло, що ця покинута в лісі дівчинка потрапила саме йому? Він щойно втратив дитину, він – доброї душі людина. Може це провидіння?
І раптом майнула думка, яку Соня спіймала за хвіст: “мамі навіть говорити про свої думки не можна, вона точно буде проти”. А отже, прийшли сумніви.
Вона зателефонувала Вадиму на роботу і ввечері вони разом вирушили в педіатрію, куди сьогодні перевели Надійку. Це ім’я вибрав для неї Вадим, натякнув працівникам коробкою цукерок під час реєстрації.
В інфекційному відділенні дівчинку йому показували у вікно, а в педіатрії його не знали. Довелося довго вмовляти, щоб їх пустили до дівчинки. І коли справа не клеїлася в серцях, Вадим сказав:
– Та ми її може удочерити хочемо, а нас не пускають навіть подивитися!
Почувши таке, їх одразу пустили. Дівчинку принесли в кабінет. Вона спала. Літня медсестра акуратно поклала її на пеленальний стіл і відійшла.
Соня дивилася на стягнуті пелюшкою пишні щічки, на кирпатий ніс. І тут Надійка позіхнула, розплющила очі і ясно подивилася на Соню. Її чоло зморщився, куточки очей підійнялися, і було відчуття, що вона благає.
– Вадиме, вона дивиться на мене! Вона так дивиться, ти бачиш? Вона ніби просить…
– Просто, вона хитрунка, знає, як дивитися! Молодець, Надюшо! Будеш нашою старшою!
Вадим розумів, що Соня вже – за! Вона нахилилася над дитиною і ніжно взяла на руки. Медсестра зітхнула і, як здалося Вадиму, змахнула сльозу.
Їм ще треба було багато доводити, перехоплюючи чергу на удочеріння, але вони все подолали.
І тепер шестеро дорослих людей дбають про дитину. Шість сердець її люблять. Шість пар очей милуються.
Це ж їм доля послала прямо в руки маленьку Надійку, а може й сам Господь. Хто знає …
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
