– Андрію, мама сьогодні дзвонила, питала, коли ми їх з батьком на новосілля покличемо, – повідомила Світлана чоловікові.
– Мої також цікавилися, – відповів він.
– Але ж ми не можемо покликати їх одночасно – ніде буде всіх спати вкласти, – сказала Світлана.
– Та й квартира поки що порожня, – додав Андрій.
– Я мамі так і сказала – запросимо, коли хоча б кухню встановимо і диван у вітальню купимо.
– А коли кухню привезуть? – поцікавився Андрій.
– Не раніше, як за два тижні. Так її ще зібрати та встановити треба буде, потім усе розкласти. Мама думає, що коли ми купили нову квартиру з ремонтом від забудовника, то тут нічого й робити не треба – заїдь і живи.
Андрій та Світлана в’їхали у нову квартиру місяць тому. На перший внесок пішли гроші, отримані від продажу бабусиного будинку, який Світлана отримала у спадок, та трирічні накопичення Андрія.
Вони навіть від весілля та подорожі відмовилися, щоб одразу оселитися у своїй квартирі.
І ось уже місяць, вони після роботи щось підкручували, встановлювали, переносили розетки, підфарбовували – загалом влаштовували все так, щоб їм було зручно жити.
Та й меблів поки що замало, так що приймати гостей явно було рано. Але батьки з обох боків квапили – вони вже давно розповіли сусідам та родичам, що молодята купили собі двокімнатну квартиру в обласному центрі, і батьки хотіли швидше побачити нове житло на власні очі.
– Сину, я вже не знаю, що й відповідати на запитання сусідів, які питають, коли ти нас із батьком на новосілля запросиш, – скаржилася Андрієві мама.
– Мамо, ну, почекайте трохи, ось коли порядок наведемо і меблі купимо, тоді й запросимо, – вже, напевно, втретє відповідав він.
Нарешті встановили кухню, привезли та зібрали диван та два крісла, повісили штори, розстелили на підлозі у вітальні палас.
Першими в гості приїхали батьки Андрія.
Вони обійшли квартиру, зазирнули в усі кути. Батько зауважень не робив, тільки покректував, що означало сильне невдоволення.
Увечері він висловив синові свої зауваження:
– Навіщо ви взяли квартиру із суміщеним санвузлом? А лоджію чому досі не обшили? А, найголовніше – навіщо залізли на шістнадцятий поверх?
– До вікон підійти страшно! – Сказав він. – А як їх мити?
Мамі не сподобалося, що стіни пофарбовані:
– Ви б поклеїли якісь веселенькі шпалери – з ними все ж затишніше буде.
Батьки пробули у гостях чотири дні. Погуляли у сусідньому парку, майже цілий день провели у торговому центрі, відвідали Ніну Іванівну – літню родичку батька.
А коли приїхали додому, то три дні розповідали, яку гарну, світлу і велику квартиру купив син. Який шикарний у квартирі вид з вікна, а найбільше про те, як вони за день не змогли обійти й половину крамничок у торговому центрі.
Через тиждень після свекрів, у гості приїхали батьки Світлани, і все повторилося, тільки з тією різницею, що теща та тесть прожили у них тиждень!
Вони вирішили поєднати корисне з необхідним – батькові Світлани треба було пройти обстеження у кардіоцентрі.
П’ять поверхів торгівельного центру теж не залишилися поза увагою, тому їхали батьки Світлани з таким багажем, що їх довелося проводжати аж до вагона електрички.
Відстоявши гостьову «вахту», Андрій та Світлана нарешті видихнули й почали потроху входити до звичайного робочого ритму.
Але, як показало життя, зраділи вони зарано. Не минуло й місяця, як Світлані зателефонувала мама.
– Доню, привіт! Тут така справа – Людмила Сімакова із чоловіком хоче в місто приїхати на два-три дні. Тож вона запитує, чи не можна у вас зупинитися?
– Яка Людмила? – не зрозуміла Світлана.
– Донька тітки Галі. Людмила тобі взагалі троюрідною сестрою доводиться, – нагадала мати.
– Так би й сказала – а то Людмила Сімакова!
– Вона минулого року за Мишку Сімакова заміж вийшла, стала Сімакова, – відповіла мати.
– Слухай, мамо, ні Людмилу, нікого іншого ми з Андрієм бачити у своїй квартирі не хочемо. Треба їм у місто – нехай забронюють собі номер у готелі, чи хостелі.
– Світлано! Це якось недобре! По-перше, за готель платити треба, а по-друге, Людмила нам таки рідня!
– Такої рідні, як Людмила, у нас пів сели! До того ж я чудово пам’ятаю, як вона мене постійно діставала – у нас із нею завжди були погані стосунки.
– Тож якщо я когось і запрошу до себе в гості, то точно не Люду. І взагалі, на майбутнє – не треба до нас «гостей» надсилати.
– Я розумію, раніше в місто їхали до лікаря чи за покупками, у готелі заздалегідь номер зняти не можна було.
– А зараз – у всіх у руках телефони, на столах – комп’ютери: вибрав готель, зв’язався з адміністратором, забронював номер та й усе. У багатьох готелях є навіть така послуга трансферт.
– Тобто, тебе на вокзалі зустрінуть і до номера довезуть. Звісно, за це треба заплатити. А у нас народ халяву любить.
– Ми з Андрієм одразу домовилися: жодних родичів, за винятком батьків, рідних братів та сестер та бабусь із дідусями.
Увечері Світлана розповіла про цю розмову чоловікові.
– Це лише перша ластівка. Почекай – ще не раз будуть і твоїх і моїх батьків діставати, – сказав Андрій.
Він мав рацію: не минуло й місяця, як Андрієві зателефонувала мати з таким самим проханням.
– Андрійко! Ти тітку Віру пам’ятаєш? – Запитала вона.
– Пам’ятаю, вона в Городищі живе. А що сталося?
– Нічого не сталося. Просто вона вчора подзвонила мені й дещо попросила.
– Про що?
– У її сусідки хлопчики – близнюки до коледжу у місті вступати їдуть. Треба десь на кілька днів зупинитися – доки заяви напишуть, доки із гуртожитком усе налагодиться. Ось тітка Віра і просить дати притулок на цей час Наталії з синами, – сказала мама.
– Ні, – одразу сказав Андрій.
– Чому «ні»? Тітка Віра Наталю років двадцять знає, вона за неї та за хлопців ручається.
– А ми цю Наталю і, тим більше її синів, не знаємо, і у нас не проїжджий двір. Ти сама уяви, як це виглядає: ми зі Світланою вранці йдемо на роботу, а в нашій квартирі залишаються якісь сторонні люди.
– Крім того, ми повинні їм ще й ключі від квартири дати. Ні! Ми нікого не приймаємо, і більше з цього приводу ніколи не звертайся, – сказав Андрій і закінчив розмову.
А за кілька днів, недільного ранку, коли Світлана та Андрій снідали, у двері подзвонили. Андрій пішов відчиняти. На порозі стояла повна жінка років сорока п’яти, у квітчастій сукні. Поруч із нею – двоє хлопчиків років п’ятнадцяти.
– Доброго дня, ви Андрій? – Запитала жінка.
– Так.
– А я Наталя – сусідка тітки Віри. Вам про нас ваша мама дзвонила. Попереджала, що ми приїдемо.
Жінка хотіла зайти у квартиру, але Андрій став на її шляху:
– Мама, справді, дзвонила. Але я чітко сказав, що ми гостей не приймаємо.
– Але, розумієте, ми з електрички в готель тицьнулися, а там такі ціни! Будь ласка, ми вас не стиснемо. Лише тиждень! – Почала благати Андрія Наталя.
– Шановна, ви для нас – чужі люди. На честь чого ми маємо впускати вас у свою квартиру? Тим більше вас попередили, що ми гостей не приймаємо!
– Ну, а куди ж нам іти? – мало не плачучи, благала Наталя.
– Ось, я дивлюся, кожен з ваших хлопців у руках має смартфони. Набираєте у пошуку – адреси та телефони хостелів. Телефонуйте, дізнаєтесь про наявність місць та влаштовуйтеся. Усе! Більше нічим допомогти вам не можу.
Андрій зачинив двері та повернувся на кухню.
Не встиг він ще допити кави, як йому зателефонувала мама.
– Не чекала від тебе, синку, що ти відмовиш людям у притулку.
– Мамо, я тебе попереджав, що чужих людей у квартиру не пущу! Попереджав?
– Але ж Наталя тебе просила! – Вигукнула мати.
– Я теж тебе просив не роздавати нашу адресу всьому селу! – відповів Андрій.
– Ви, молоді, забули, що таке рідня, як важливо допомагати один одному! – дорікнула його мати.
– Не забули, – відповів Андрій. – Якщо допомога буде потрібна вам чи Каті, я завжди допоможу. А чужих до нас не надсилай!
– А ось двоюрідна тітка твого батька погодилася їх прийняти. Так що старі люди гостинніші й совісніші за вас, молодих. Мені соромно за тебе, синку!
Справді, Наталю із синами оселила у себе родичка батька – Ніна Іванівна. Але, як з’ясувалося пізніше, зробила вона це даремно.
Батько потім розповів, що Ніна Іванівна дзвонила йому та скаржилася. Виявляється, Наталя із синами прожили у неї десять днів, при цьому жодного разу не купили продуктів – пенсіонерка годувала їх на свої.
Та ще, коли Наталя перевозила хлопців до гуртожитку, вона попросила у Ніни Іванівни сумку на коліщатках, з якою та ходила до крамниці. Обіцяла повернути, та не повернула. Навіть попрощатися не зайшла і дякую не сказала.
– Мати тобі про це не розповість, – сказав батько, – їй соромно, що вона за Наталю просила. А я тебе попрошу – я замовив на твою адресу нову сумку з цими коліщатками.
– Ти отримай і відвези Ніні. А то мені ніяково – на моє прохання вона цих нахабників прийняла і в збитку залишилася.
З того часу батьки з обох боків «гостей» до Андрія та Світлани не надсилали. Батьків вони були раді бачити, брат Світлани до них заїжджав, сестра Андрія теж була.
А стороннім «охочим» Андрій прямо з порога рекомендував список недорогих готелів та хостелів.
І помалу потік непроханих гостей обмілів, а потім і зовсім пересох. Чому вони були нескінченно раді…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
