Віра пригальмувала, хоч у голові кричало – не зупиняйся. На узбіччі лежав чоловік. Не сидів, не стояв – лежав грудкою біля асфальту. Завірюха била в лобове, двірники не справлялися. Вона вийшла, взяла ліхтарик.
Чоловік був без шапки, куртка порвана, обличчя в багнюці. Очі розплющені, але порожні. Віра присіла, тримаючись за бік – живіт заважав нахилятися.
– Гей, чуєш мене?
Він моргнув. Губи рухалися, але беззвучно. Віра помацала його руку – крижана.
– Вставай, я відвезу.
Він не відповів. Віра якось за руки, з останніх зусиль заштовхала його на заднє сидіння, накрила своєю курткою. У салоні запахло неприємним чужим запахом. Вона скривилася і завела двигун.
У приймальному відділенні черговий лікар подивився на них, як на проблему.
– Документів немає?
– Ні. Він на трасі лежав.
– Знаєте ім’я?
Віра похитала головою.
– Гаразд, залишимо, як не встановлену особу. Ідіть.
Віра дістала з кишені м’яті купюри – останні до зарплати за чотири дні – і поклала на стіл.
– Зробіть йому аналізи. Хоч щось.
Лікар подивився на її живіт, потім на гроші.
– Вам би самій відпочивати. Термін який?
– Сьомий місяць.
Він зітхнув і взяв гроші.
– Давайте його до палати.
Віра написала своє ім’я та телефон на папірці, й віддала медсестрі.
– Зателефонуйте, якщо що.
Медсестра кивнула, але погляд був скептичний.
Вранці Віра повернулася. Палата порожня. Ліжко заправлено, вікно прочинене.
– Пішов уночі, – медсестра навіть не підвела очі від журналу. – Навіть дякую не сказав.
Віра кивнула і вийшла. Усередині стиснулося, але не від образи. Від утоми. Вона витратила останні гроші, три дні їла лише хліб із локшиною швидкого приготування, тягала цього мужика, а він навіть не попрощався.
Старий таксист Степан у таксопарку хмикнув, побачивши її обличчя.
– Ну що, Вірко, знову когось рятувала?
Віра налила води з кулера.
– Все нормально.
– Тобі самій потрібна допомога. З таким животом за кермо сідати.
Віра різко розвернулася.
– Степане, я розумію. Але мені потрібні гроші. Маля з’явиться – на що житиму? У гуртожитку? На допомогу?
Степан замовк. Віра вийшла. У неї була зміна до ранку.
Місяць пролетів тяжко. Живіт тиснув на ребра, ноги гули до кінця зміни. Віра возила пасажирів і рахувала дні до терміну.
Про Олега намагалася не думати. Він написав їй лише одне повідомлення, коли дізнався, що вона в положенні: «Я не готовий. Вибач». Номер змінив. Віра не шукала. Навіщо?
У суботу диспетчер відпустив її раніше. Віра підійнялася у свою кімнату у гуртожитку на третьому поверсі, скинула черевики та сіла на ліжко. Втомилася так, що навіть роздягатися не хотілося.
У вікно стукнув камінчик. Віра здригнулася, підійшла. Внизу стояв чорний автомобіль з тонованим склом.
Дверцята відчинилися. Вийшов чоловік у довгому пальті. Віра не одразу його впізнала. Той самий. З траси.
Віра спустилася. Вона стояла на порозі, тримаючись за одвірок. Він виглядав зовсім інакше – чистий дорогий одяг, впевнена постать, виголене обличчя.
– Це ти?
Він кивнув головою.
– Павло. Я тебе довго шукав.
Віра схрестила руки на грудях.
– Навіщо?
Павло ступив ближче.
– Ти врятувала мені життя. Я потрапив у нещасний випадок на дорозі, вдарився головою. Пам’ять зникла. Пішов, не розуміючи, хто я. Якби не ти, мене б через годину не стало.
Віра мовчала. Павло продовжував.
– Мої люди знайшли мене в лікарні тієї ж ночі. Забрали в клініку. Пам’ять повернулася за два тижні. Я одразу почав шукати жінку, яка привезла мене. Медсестра дала твій телефон.
Віра зіщулилася – холодно було без куртки.
– Ну, знайшов. І що тепер?
Павло дістав із кишені конверт.
– Візьми.
Віра не ворухнулася.
– Мені не потрібні гроші. Я не за цим тебе підбирала.
– Там не гроші.
Він простягнув конверт наполегливіше. Віра взяла, відкрила, – ключі, документи. Вона пробігла очима. Договір дарування з адресою у центрі, – трикімнатна квартира.
– Це жарт?
– Ні.
– Ти що, серйозно?
Павло кивнув головою.
– Документи оформлені. Реєстрацію пройдено. Просто в’їжджай.
Віра стиснула конверт.
– Чому ти це робиш?
Павло глянув їй у вічі.
– Тому, що більшість проїхала б повз. А ти зупинилася. В положенні, одна, вночі, у хуртовину. Віддала останні гроші на людину, яку не знала. У тебе скоро народ иться дитина. Йому потрібне житло. Нормальна квартира.
Він повернувся до машини. Віра гукнула.
– Стій! Я не можу просто так взяти квартиру. Це занадто.
Павло обернувся.
– Тоді вважай, що я віддав борг. Ти повернула мені життя. Тепер я даю тобі майбутнє.
Він поїхав. Віра залишилася стояти з конвертом у руках.
За тиждень Віра переїхала. Квартира виявилася світлою, з великими вікнами та свіжим ремонтом. Меблів мало, але це не має значення. Тепло, чисто, ніхто не стукає в стіну ночами.
Степан приїхав допомогти з речами. Ходив по кімнатах, хитав головою.
– Оце вдача, Вірко. Підібрала бродягу, а він багатієм виявився.
– Не багатієм. Просто… вдячним.
Степан усміхнувся.
– Головне, на таксі більше не виходь. Пора відпочивати перед терміном.
Віра кивнула. Живіт уже заважав ходити, ноги набрякали. Ще місяць – і малюк з’явиться.
Пол оги пройшли тяжко, але швидко. Дівчинка. Здорова, з гучним криком. Віра назвала її Поліною. Степан приїхав до лікарні з букетом, тупцював біля дверей зніяковіло.
– Вітаю, матусю.
Віра посміхнулася, взяла Поліну на руки. Дівчинка заплющила очі й засопіла. Така маленька, тепла. Віра притиснула її до себе і зрозуміла, що все правильно.
Олег з’явився за пів року. Просто прийшов – без дзвінка, без попередження. Віра відчинила двері. Він стояв на порозі з пакетом, розгублений і якийсь пошарпаний.
– Привіт.
Віра не відповіла. Поліна спала у візку за її спиною.
– Можна увійти?
– Ні.
Олег спробував зазирнути у середину квартири. Віра бачила, як він оцінював – ремонт, високі стелі, світлі стіни.
– Слухай, я чув… тобі справді якийсь чоловік квартиру подарував?
Віра схрестила руки.
– Тобі яка справа?
Олег простяг пакет.
– Я приніс іграшки. Для доньки.
Віра не взяла.
– Навіщо ти прийшов, Олеже?
Він зам’явся, потер потилицю.
– Я подумав… може, ми могли б… спробувати знову? Я тоді розгубився, злякався. А тепер зрозумів, що дарма.
Віра посміхнулася.
– Зрозумів після того, як дізнався про квартиру?
Олег почервонів.
– До чого тут квартира? Я про дитину думаю. Про сім’ю.
– Про сім’ю? Серйозно?
Віра зробила крок ближче. Олег відступив.
– Ти втік, коли мені було найгірше. Не дзвонив, не питав, чи я жива. Не надіслав ні гривні. А тепер прийшов, бо вирішив – коли в неї квартира, може, не все втрачено?
Олег спробував заперечити.
– Я тоді не був готовий.
– Заткнися!
Він замовк. Віра продовжувала, голос став тихішим, але жорсткішим.
– Моя дочка тебе не знає. І не знатиме. У свідоцтві про народження стоїть прочерк. І так лишиться. Гроші мені не потрібні. Допомога твоя не потрібна. Ти не потрібний!
Олег стиснув пакунок.
– Ти пошкодуєш! Дитині потрібний батько.
Віра посміхнулася – холодно.
– Батько – це той, хто поряд! А ти просто мужик, що злякався, який прийшов на все готове.
Вона зачинила двері. Олег постояв, потім ударив кулаком по одвірку і пішов. Віра притулилася до дверей, видихнула. Руки тремтіли, але всередині було спокійно.
Поліна прокинулася і заплакала. Віра взяла її на руки.
– Тихіше, моя хороша. Все гаразд.
Павло заходив іноді – раз на місяць, може, рідше. Приносив щось для Поліни, пив воду на кухні. Говорив мало. Віра не розпитувала. Їй було спокійно поряд із ним.
Якось Поліна підповзла до нього, схопила за шнурок черевика. Павло нахилився, дав їй палець. Дівчинка стиснула і посміхнулася.
– Вона вперта, — сказав Павло.
– У мене.
Павло посміхнувся.
– Добре.
Він підвівся, зібрався йти. Біля дверей обернувся.
– Віро, якщо щось знадобиться – дзвони. Лікарі, документи, що завгодно.
Віра кивнула.
– Дякую.
Павло пішов. Віра зачинила двері й повернулася до Поліни. Сіла поряд на підлогу. Дівчинка підповзла, уткнулася головою їй у коліна. Віра погладила її по маківці.
За вікном горіли вогні міста. У квартирі було тепло. Поліна засинала. Віра заплющила очі.
Вона не чекала на диво тоді, на трасі. Просто не змогла проїхати повз. А диво прийшло само, і змінило її життя…
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками, та підписуйтеся на сторінку!
