Тамара йшла стежкою вздовж паркану з бензопилrою в руках, і це явно був не найкращий момент у її житті.
Кілька хвилин тому вона підійшла до свого дачного будиночка та помітила машину Бориса на сусідській ділянці. Його сірий позашляховик, який вона впізнала б із тисячі.
З подряпиною на лівому крилі, яку він так і не спромігся прибрати за три роки. Автомобіль стояв просто на Світланиному дворі, за хвірткою.
У голові у Тамари разом промайнуло все, і чоловікові вечірні «затримався на роботі», і його раптові суботні відлучки, і дивна звичка постійно їхати на дачу.
Дачне селище жило своїм звичайним ранковим життям. Десь дзижчала газонокосарка, пахло скошеною травою та чиїмись оладками.
А в Тамари всередині ніби лопнула якась стара, натягнута до краю струна…
Вчора ввечері Борис знову поїхав на дачу нібито для того, щоб підлатати дах сараю. Вона не поїхала з ним, а вранці вирішила зробити сюрприз – насмажила сирники, які обожнював чоловік, сіла в електричку і приїхала. Тільки ось, видно, сюрприз чекав не на нього, а на її…
Тамара відчинила свою хвіртку і машинально пішла до сараю. Увійшовши всередину, вона зняла зі стіни бензопилу, яку Борис купив минулого року. Він нею так пишався.
Жінка перехопила її міцніше, розвернулась і пішла до хвіртки.
Вона не думала, що робить. Точніше, думала, але думки були дивні, уривчасті. Тридцять років шлюбу. Двоє дорослих дітей. Спільна квартира, ця дача, машина і метис хаскі, на ім’я Фунт, якого Борис як завжди взяв із собою.
Він зараз трусив за Тамарою слідом, помахуючи хвостом.
З-за Світланиного будинку долинали голоси, чоловічий та жіночий. Тамара рішуче штовхнула хвіртку й увійшла.
Борис та Світлана стояли біля старої яблуні. Між ними на козлах лежала велика дошка, наполовину розпиляна ручною пилкою.
Світлана тримала пилку обома руками й пиляла з таким виразом обличчя, ніби боролася з драконом. Борис тримав інструмент з іншого боку та показував, як правильно його спрямовувати.
Тамара зупинилася посеред двору з бензопилою навперейми. Фунт сів біля неї, обвів поглядом усіх дійових осіб і вивалив язика.
Першою Тамару помітила Світлана. Вона випросталась і витріщила очі. І справді, далеко не кожного ранку їй доводилося бачити у своєму дворі сусідку з бензопилою в руці та з дуже лютим виразом обличчя.
Борис обернувся. Він побачив Тамару та привітно кивнув їй, а потім його погляд упав на бензопилу.
– Тома… – трохи розгублено промовив він. – Е… ти приїхала?
– Як бачиш, – озвалася Тамара.
Світлана акуратно струсила тирсу зі свого одягу. Вона була ровесницею Тамари, але мала інший вигляд, – м’якший, домашній. Минулої осені її покинув чоловік, і вона намагалася хоч якось підтримувати лад у будинку та на ділянці.
– Томо, – почала Світлана, – все добре, я просто попросила твого Борю допомогти мені з ґанком. Мені не впоратись одній, ось я і…
– Ґанок, – повторила Тамара, – з ґанком він тобі допомагає. Ага… А мені три місяці тому поличку на кухні не міг повісити, паркан наш ніяк не полагодить, бо то часу в нього немає, то палець порізав, то ще щось.
Борис засунув руки в кишені джинсів і опустив плечі.
– Том, я… хотів тобі сказати, але… – почав він.
– Що ти хотів мені сказати? – одразу накинулася на нього Тамара. – Що потай їздиш до сусідки? Що брешеш про дах? Ґанок він їй лагодить! Ну так, як же!
Тут з-за рогу будинку вийшов сусід дядько Гена, якого всі в селищі вважали найчеснішою людиною у світі.
Йому було під вісімдесят, але руки у нього були майстровиті, і він постійно щось стругав і лагодив. У руці він ніс великий кошик зі своїми інструментами.
– А я ось думаю, Борю, і справді, – сказав він, ніби продовжуючи свою думку, – чого ти бензопилу свою не приніс? З нею куди швидше справа пішла б. Може, ти…
І він затнувся, побачивши Тамару з бензопилою. Але не розгубився.
– Доброго ранку! – усміхнувся він, іронічно піднявши свій капелюх. – З ранку та на допомогу, га? Ну, молодець, молодець. Давай, проходь, зайві робочі руки завжди на радість.
Він підійшов до Тамари, м’яко забрав у неї бензопилу і потяг її за собою.
– А ми тут сидимо, нікого не чіпаємо, ґанок лагодимо, – підморгнув він Тамарі. У Світлани ґанок, бач, згнив, сходинка провалилася. Боря покликав мене допомогти. Удвох-то ми швидше впораємося!
– Я йому, – продовжив він і кивнув на Бориса, – кажу, що треба було б бензопилу сюди. А тут і ти її несеш. Ай, молодець!
Тамара нарешті подивилася на ґанок. Справді було схоже на те, що тут велися роботи. Вона глянула на чоловіка.
– А… чому мені не сказав? – тихо спитала вона.
– Я тобі намагаюся це сказати! – вигукнув Борис. – Але ж ти мені не віриш… Може, хоч дядькові Гені повіриш?
– Повірить-повірить, куди вона подінеться… – пробурмотів дядько Гена.
Тамара остаточно змішалася. Ситуація з драматичної стрімко перетворювалася на безглузду. Фунт, почувши перерву, підійшов до Світлани, тицьнувся носом їй у коліно, і та розсіяно погладила його по голові.
– Тома, ти ж сто років уже знаєш Світлану, – тихо сказав Борис, – вона нас варенням недавно пригощала, пам’ятаєш? З аличі…
Тамара пам’ятала те варення. Воно й справді було смачним.
– Так ти… весь цей час їздив сюди, га? – тихо спитала вона. – І допомагав?
– Ну… так, – зніяковіло відповів Борис, – взагалі всю основну роботу тут робить дядько Гена. А я так, напохваті.
– Я хотів тобі сказати, щоб ти не переживала, але потім подумав, що ми скоро закінчимо всі роботи. Так і не сказав…
Тут дядько Гена смикнув шнур бензопили раз, другий, і мотор заревів. Він підійшов до дошки, що лежала на козлах, примірявся і повів пилку вздовж мітки. Тирса полетіла золотистим віялом.
Борис постояв кілька секунд, дивлячись на дружину, а потім повернувся і взяв молоток. Тамара підтягла до ґанку дошки, складені біля паркану, і закипіла робота.
Світлана зайшла в будинок і невдовзі повернулася з чайником і чотирма кухлями, поставила все це на садовий стіл, накритий вицвілою клейонкою. Потім вона принесла своє варення та хліб, а Тамара, згадавши свої сирники, поставила і їх на стіл.
– Ну, у нас тут, я дивлюсь, смаколиків багато! – посміхнувся дядько Гена, пом’якшивши літеру “г” на південний зразок.
Незабаром ґанок був готовий. Нові сходинки були світліші за старі дошки й трималися міцно.
Борис, Тамара, дядько Гена та Світлана сиділи за садовим столом. Фунт спав під столом, поклавши морду на черевик Бориса. Тамара подивилася на чоловіка, і він підморгнув їй.
– Паркан, – сказала Тамара напівголосно. – Наш паркан, Борю. Наступні вихідні. Зробиш?
– Зроблю, – кивнув Борис.
– І полицю на кухні.
– І полицю.
Тамара відкинулася на спинку плетеного крісла та витягла ноги. Сонце гріло плечі, пахло деревом і скошеною травою, а десь далеко, за селищем, прогула електричка.
– Добре, що все так обернулося, – промайнуло в голові Тамари.
Вона подумала про бензопилу. І навіщо вона її притягла?
Втім, думати про це їй не хотілося. Все обійшлося, та й слава богу.
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
