Тамара вже другий день була у відпустці. На цей раз вона проведе її вдома. Чоловік працював, дочка здавала літню сесію. Син…
Хоча його вже можна було не рахувати: Пилипу двадцять три, він уже закінчив університет і теж працював. Та й мешкав він окремо – в однокімнатній квартирі, яка дісталася Тамарі у спадок від двоюрідної бабусі.
Мама пропонувала їй приїхати до них на дачу, але Тамара не дуже любила сільське життя і була на дачі батьків від сили двічі-тричі на рік.
Ось і вирішила відпочити вдома: виспатися, розібрати деякі завали, що скупчилися за рік, зустрітися з подругами.
Ранок неділі. Тамара встала близько дев’ятої, вмилася і пішла на кухню. Сьогодні вони з Вікою були вдома самі, бо чоловік ще звечора поїхав до матері.
Ганна Володимирівна жила недалеко, всього за кілька автобусних зупинок від них, але останнім часом вона погано почувалася, і Юрій намагався відвідувати її частіше.
Ось і на цей раз він попередив, що проведе вихідні у матері.
Тамара вирішила не порпатися із сирниками й зробила сирну запіканку – зовсім небагато, на них двох.
Але Віка снідати відмовилася. Вона зайшла на кухню у спортивному костюмі.
– Тато у бабусі? – Запитала дочка.
– Так, повернеться надвечір.
– Мамо, я на пробіжку, поїм, коли повернуся. До речі, нам треба поговорити, – сказала Віка і побігла.
– Поговорити? Цікаво, про що? – подумала Тамара. – Чи заміж зібралася? Так начебто ще рано. Двадцять років місяць тому виповнилося.
Вона вирішила не гадати, а просто почекати, коли дочка повернеться з пробіжки.
А Віка тим часом вийшовши з дому, попрямувала не в парк, де зазвичай бігала вранці, а до автобусної зупинки.
І поговорити вона хотіла з мамою не про своє заміжжя, а зовсім про інше. Тільки перед цим їй треба було дещо перевірити.
Повернулася вона за годину. Тамара почекала, поки дочка поснідає, а потім спитала:
– Ну, то про що ти хотіла поговорити?
– Мамо, я зараз була у бабусі. Тата там нема. І вчора його там не було. Я його вчора в ресторані бачила, в «Орфеї», коли прийшла до Свєтки на день народження. Вона там столик замовила.
– І тато там був. Не один, з дівчиною. Воркували за столом. Він мене не бачив. Там, окрім столів у центрі, є напівприватна зона – по периметру зали. Це коли столи відокремлені один від одного невисокими перегородками. Ось ми за таким і сиділи.
– І що це за дівчина? – Запитала Тамара тільки заради того, щоб щось сказати.
– Та нічого особливого. Середнього зросту, струнка. Білявка, але, на мою думку, фарбована. Не дуже молода – тридцять їй точно є.
– Як це ти розгледіла? – усміхнулася Тамара.
– Вона пішла “попудрити носик”, а я за нею. От і розгледіла. Нічого в ній особливого – хіба що мордочка гарненька. Ти краща.
– Краща… І старше на п’ятнадцять років, – сказала Тамара. – Мені сорок чотири, а їй тридцять, а може, й менше. Ось і причина.
– Мамо, це ще не все.
Тамара подивилася на дочку, намагаючись зрозуміти, що може бути ще гірше за те, що вона зараз дізналася.
– Пилип уже три місяці в курсі й мовчить.
– Звідки ти знаєш? – тихо спитала мати.
Чомусь ця новина шкрябнула її болючіше, ніж звістка про зраду чоловіка.
– Бабуся сказала. І мені порадила мовчати. Не лізти не у свою справу, мовляв, батьки самі між собою розберуться. А я подумала, що треба сказати тобі. Я не маю рації? – Невпевнено запитала Віка.
– Ти все правильно зробила. Три місяці. Це лише той термін, про який знає Пилип. А триває все це, мабуть, набагато довше. Значить, настав час з цим закінчувати.
– Мамо, ти дуже засмучена? – Запитала Віка.
– Звичайно, я не рада, але вбиватися і плакати з цього приводу я точно не стану. Сьогодні ввечері поговоримо. Зателефонуй до брата, нехай він теж прийде.
– Ти розлучатимешся?
– А навіщо мені потрібна поряд людина, якій я не зможу довіряти?
– Мамо, я з тобою, – сказала Віка.
– Ну, от і визначились, – посміхнулася Тамара, – дівчата проти хлопчиків.
Юрій та Пилип – батько з сином – приїхали до сьомої години. Зважаючи на все, вони вже знали, про що йтиметься на «сімейній раді».
– Вибачте, вечері сьогодні немає. В мене не було настрою, щоб для вас готувати. Тож давайте відразу поговоримо. Проходьте, – Тамара запросила їх до кімнати, наче гостей.
Чоловіки мовчки пройшли й сіли у крісла.
– Тамаро, може, ми поговоримо без дітей? – спитав Юрій.
– А де ти бачиш дітей? На мою думку, і Пилип, і Віка – цілком дорослі люди, які є повноправними членами нашої родини.
– І вони теж повинні знати, як із завтрашнього дня зміниться їхнє життя, – відповіла Тамара. – Сподіваюся, що ти, Юро, розумієш, що разом ми жити вже не будемо?
– Мамо, можливо, варто пошукати компроміс? – Запитав Пилип.
– Не думаю. Не та ситуація, – відповіла Тамара. – Не зупинятимуся на моральному боці ваших вчинків, перейдемо відразу до справи. Перше – розлучення. Друге – поділ майна.
– Почекай, Тамаро, – зупинив її чоловік. – Ти наче нараду ведеш у своєму офісі, ніби завдання перед підлеглими ставиш. А ми, між іншим, не твої співробітники, а твоя родина.
– Ти ще згадай, що ти мій чоловік, – не втримала Тамара.
Вона намагалася триматися, але обдурити себе не могла. Поведінка чоловіка не просто засмутила її, а глибоко образила.
Як і багато жінок, які опинилися в такій ситуації, вона намагалася знайти причину в собі: що вона не так робила, чого йому не вистачало?
Струнка, зберегла майже дівочу фігуру, симпатична, вона не «обабилася», народ ивши двох дітей. Їй ніхто не давав сорок чотири.
Тамарі здавалося, що вона зуміла зберегти необхідний для нормального сімейного життя баланс: успішна кар’єра та господиня будинку – дружина та мати.
Вона не була ідеальною, але ніколи не кидала чоловіка та дітей заради роботи, а вісім років тому відмовилася від дуже перспективної пропозиції, бо розуміла, що її на все не вистачить.
І ось результат!
– Так, розлучення, – повторила вона. – Оскільки неповнолітніх дітей у нас немає, ми можемо спокійно розлучитися в РАЦСі й не трясти брудну білизну публічно. Ти не проти?
– Іншого варіанту, окрім розлучення, ти не бачиш? – спитав Юрій.
– Не бачу.
– Добре, тоді підемо до РАЦСу. Мені теж розголос ні до чого, – погодився він.
– Тепер про майно – машини. У нас їх дві. Ти забираєш свою, я свою. Але оформимо все офіційно, щоб потім нічого не випливло несподівано. Тепер про квартиру.
Вона була приватизована шістнадцять років тому, і у нас у власності однакові частки. Я пропоную продати та поділити.
– А далі що? – Запитав Пилип.
– А далі кожен чинить зі своєю часткою, як забажає, всі люди дорослі, самостійні. Наприклад, я можу запропонувати Вікторії об’єднати наші частки та купити двокімнатну квартиру, – відповіла йому мати.
– На двокімнатну не вистачить, – сказав син.
– Чому? У мене у власності є ще однокімнатна, де ти зараз живеш зі своєю дівчиною. Ми можемо її продати.
– До речі, вам вистачить два тижні, щоб звільнити квартиру? Ми з Вікою туди переїдемо, поки продаватиметься ця квартира.
– Ти виганяєш нас? А де ми з Лєрою житимемо? – здивувався син.
– Є варіанти: можна тут – я сподіваюся, ви з татом домовитеся. Можна у бабусі, зрештою ти можеш винайняти квартиру, як це роблять багато хто. А після продажу цієї квартири отримаєш гроші, якими розпорядишся на власний розсуд.
Все так і сталося. Розлучилися за місяць, квартири продали за три місяці. Весь цей час мати та донька жили у батьків Тамари.
Зате потім вони змогли купити двокімнатну в новобудові, а частину грошей відклали: мало, раптом Вікторії незабаром знадобиться квартира.
Пилип, отримавши свою чверть, вирішив поїхати до столиці.
Юрій залишився жити у матері – гроші якось розійшлися. Знайомі час від часу бачили поряд з ним то одну, то іншу жінку, але жодних стабільних стосунків поки що не сталося.
Тамара теж мешкала з дочкою. Віка навчалася, попереду було ще два курси університету. У житті Тамари нічого нового не сталося.
Хіба що вона стала більше уваги приділяти роботі, і це було помічено. За рік вона стала керівником нового офісу фірми.
На нові стосунки поки не наважувалася, хоча охочі й були. Їй подобалося жити для себе, й ні перед ким не звітувати…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
