– Ти глянь на нього! Знову очі залив і на диван завалився!
Настя вереск матері чула навіть через навушники.
– Та відчепись ти від людини, – глухо огризнувся батько. – Вихідний у мене. Маю право розслабитись.
– Розслабитися? У тебе все життя – одне суцільне розслаблення! Полиця у ванній на одному чесному слові тримається, кран капає другий тиждень, а він розслабляється!
– Насте, ти чуєш? Подивися на свого тата!
Настя зірвала навушники та піднялася з ліжка.
– Мамо, ну до чого тут я? – Настя вийшла в коридор.
– До того ж! Хоч ти йому скажи! Он, глянь на нього – тільки їсти добре та перед телевізором киснути.
Батько важко підвівся на лікті, обдавши дружину характерним кислуватим запахом хмільних парів.
– А ти чого кричиш? Ти на себе подивися. Пилка! Щодня одне й те саме. Котлети підгоріли – я винен. Погода погана – я винен. Замучила ти мене, Галю, сил немає.
– Я замучила? – Галина сплеснула руками. – Та я на двох роботах орю, щоб ми не голодували! А ти копійки свої приносиш і вважаєш, що подвиг зробив?
– Та пішла б ти… – батько махнув рукою і знову відкинувся на подушку, відвертаючись до стінки.
– Ось! Бачила, Настя? – мати обернулася до дочки, в очах її блищали злі сльози. – Отак і живемо. І ти таке життя собі хочеш? Мовчиш? Ну, звичайно, вся в батька, слова не витягнеш…
Настя мовчки повернулася до кімнати та зачинила двері на клямку. Саме цього вечора вона зрозуміла: якщо вона залишиться тут ще хоч на тиждень, вона просто збожеволіє.
Минув рівно рік з того моменту, як Настя зібрала старий рюкзак, закинула туди пару змін білизни, ноутбук і пішла в нікуди.
Батьки тоді навіть не зрозуміли, що це серйозно. Мати кричала вслід, що вона «ще приповзе, коли жерти захочеться», а батько лише ліниво хмикнув, не відриваючись від футбольного матчу.
Зараз Настя сиділа у квартирі своєї подруги Світлани. Це була вже четверта зупинка за останні три місяці.
– Настя, ти цього разу надовго? – Світлана зазирнула в кімнату, кутаючись у махровий халат.
– Світлано, якщо можна, на тиждень. Пашка сказав, що в нього пращури через сім днів на дачу поїдуть, я тоді до нього переберуся.
– Та гаразд, живи, – Світлана зітхнула і присіла поряд. – Просто… Сама розумієш, у мене Сергій часто ночує. На кухні не дуже зручно вранці, коли ти там спиш.
– Я розумію, – Настя опустила голову. – Я йтиму раніше. Чесно. Я в бібліотеці посиджу або в торговому центрі.
– Слухай, – Світлана обережно торкнулася її плеча. – А чому ти квартиру не винаймеш? Хоч кімнату у гуртожитку? Працюєш же.
– Грошей упритул, Світлано. За навчання плачу, їжу купую… На оренду просто не лишається.
Та й, щиро кажучи, я ніби боюся пускати коріння. Мені здається, якщо я винайму житло, це стане остаточним визнанням того, що в мене немає домівки.
– А в тебе її й так нема, Насте. Те, що там, у батьків… Це не домівка. Це випробувальний полігон.
Настя гірко посміхнулася. Світлана мала рацію. Домівкою те місце припинило бути давним-давно.
Настя часто згадувала своє дитинство.
У пам’яті виринали картинки: ось їй сім, тато приніс величезний кавун, мама сміється, розрізаючи його на великі соковиті скибки.
Чи це було насправді, чи вона просто придумала собі ідеальне минуле? Мабуть, було…
Момент, коли все змінилося, Настя не вловила.
Мати почала «пиляти» батька за кожну дрібницю. За те, що не так поставив черевики, за те, що забув купити хліб, за те, що надто голосно ложкою у чашці бовтає.
Батько спочатку жартував, потім почав огризатися, а потім знайшов універсальні ліки – кілька чарок після зміни.
– Ти подивися, який приклад ти доньці подаєш! – кричала мати, коли Насті було дванадцять.
– А ти який? – репетував у відповідь батько. – Вічно незадоволена! Ти коли востаннє посміхалася, га?
– Коли ти з дому йшов, то й усміхалася!
Настя ховалася під ковдрою та затикала вуха. Вона чекала, коли вони замовкнуть, але тиша в їхньому будинку була ще страшніша за крики.
Мати зателефонувала несподівано – вони не спілкувалися вже півтора місяця.
– Алло, Насте? Ти де взагалі? – голос матері у слухавці звучав незвично жалібно.
– Я у друзів, мамо. Ти ж знаєш.
– Досить уже по чужих кутках микатися. Повертайся. Батько знову вихідні святкує, я з ним не впораюся.
Вчора шафу в передпокої мало не зніс, уявляєш? Сказав, що вона заважає йому ходити.
– Мамо, я не повернуся.
– Ти що, матір рідну в такому лиху кинеш? Мені ж поговорити навіть нема з ким! Він мене за людину не вважає. Прийдеш, хоч посидимо на кухні, чаю поп’ємо… Він при тобі тихіше поводиться, соромиться все-таки.
Настя заплющила очі. Ось воно. Батьки використовували її, як живий щит.
Коли вона була вдома, вони сварилися трохи менше, перемикаючи частину свого невдоволення на неї, але не переходячи до відкритої «рукопашної».
– Ні, мамо. Я не прийду. І чаю пити не буду. Розбирайтеся самі. Ви дорослі люди.
– Ах ось ти як! – голос матері миттю змінився. – Егоїстка! Ми тебе виростили, вигодували, а ти… Своя шкура дорожча, так? Ну і котись! Живи у своїх друзів, поки не викинуть, як собаку! – Мати кинула слухавку.
А за тиждень Настя переїхала до Кирила – однокурсника, який жив у старій сталінці разом із бабусею.
Бабуся, інтелігентна старенька в мереживній хустці, зустріла Настю насторожено.
– Дівчино, ви надовго? – спитала вона, розливаючи чай у порцелянові чашки.
– Сподіваюся, на кілька тижнів, Антоніно Іванівно. Я намагатимуся вас не утискати.
– Кирило сказав, у вас проблеми в сім’ї. Це сумно. У наш час сім’ї були міцнішими. Ми з моїм покійним чоловіком прожили сорок років і жодного разу голоси одне на одного не підвищили.
Настя дивилася на прозору скибочку лимона у своїй чашці.
– Вам пощастило, – тихо сказала вона.
– Це не щастя, Насте. Це праця. І повага. Якщо у будинку немає поваги, то й сім’ї у ньому немає.
Вночі Настя не могла заснути. Вона згадала, як одного дня батько прийшов додому в гарному настрої. Він купив мамі квіти – простенькі айстри біля метро.
– Ось, Галю, тримай. Просто так, – сказав він, ніяково простягаючи букет.
Мати подивилася на квіти так, ніби він приніс їй дохлу мишу.
– Знову гроші на дурницю витратив? Краще б кран полагодив у ванній. Квіти зав’януть за два дні, а вода так і капатиме. Іди вже, руки мий, вечеря холоне.
Батько тоді помітно знітився. Він поставив айстри в банку з-під огірків і пішов у кімнату. Увечері вони знову кричали.
Квіткові пелюстки обсипалися на клейонку, а вранці мати просто викинула їх у відро разом зі сміттям.
Місяці поневірянь перетворилися на один нескінченний день бабака. Настя звикла жити на валізах, її рюкзак завжди був зібраний наполовину.
Вона чудово знала: друзі вже починають дратуватись.
Спочатку вони радісно запрошують, кажуть: «Звісно, живи скільки хочеш!», але за два тижні не знають, як випровадити.
Якось вона застрягла у Марини, своєї дальньої знайомої майже на два місяці. Марина жила в крихітній студії, і спати Насті доводилося на підлозі на матраці.
– Настя, слухай, тут така справа… – Марина зам’ялася, дивлячись у вікно. – До мене мама приїжджає із села. На місяць.
– Я зрозуміла, Марино. Я завтра з’їду.
– Пробач, – Марина виглядала винною. – Я б з радістю, але тут удвох тісно.
Настя вийшла надвір. Був жовтень, холодний дощ гидко бив у обличчя. Вона стояла біля під’їзду із рюкзаком і не знала, куди йти.
Пашка був зайнятий, у Свєти жив хлопець, Кирило поїхав на практику. Настя вже хотіла дзвонити батькам.
– Може, все не так і погано? – подумала вона. – Може, вони заспокоїлися? Все-таки я їхня єдина дочка. Може, вони нудьгують?
До вечора тиняючись по торговому центру, вона все ж таки поїхала. Двері відчинив батько.
– О, з’явилася не запилилася, – хмикнув він замість привітання. – Галю! Дочка твоя приперлася! Їсти, мабуть, захотіла?
Настя пройшла у квартиру.
– Настя? – Мати вийшла з кухні. – Ну, нарешті. А я тільки вчора казала – нагуляється та прийде.
– Проходь, роздягайся. Котлети будеш?
Настя роздяглася і пройшла на кухню.
– Як ви тут? – спитала вона, сідаючи на край табуретки.
– Та як… – мати тяжко зітхнула. – Батько твій зовсім від рук відбився. Вчора знову з Петровичем у гаражах стирчав. Прийшов – лика не в’яже. Я йому слово – він мені десять.
– Галю, не починай! – крикнув батько з кімнати. – Чого ти одразу на жалість тиснеш? Розкажи краще, як ти мене до білого жару довела через розетку!
– А що про неї розповідати? Ти її видер із м’ясом, коли пилотяг тягнув! У нормальних мужиків розетки у стінах міцно сидять, а в тебе все на соплях!
– Та це ти його тягла, як божевільна! – Батько зайшов у кухню. – Сама все ламаєш, а на мене валиш!
– Я ламаю? Я в цьому будинку єдина, хто щось робить!
– Досить! – Настя гупнула по столу долонею. – Досить, будь ласка! Я прийшла просто посидіти у тиші.
Батьки на мить замовкли, дивлячись на неї з подивом.
– У тиші вона захотіла… – пробурмотіла мати. – Сідай, їж.
Настя взяла виделку, але шматок не ліз у горло.
– Тату, а чому ти не можеш просто допомогти мамі? Просто зробити те, що вона просить без скандалу? – спитала вона, дивлячись батькові у вічі.
– А чому вона просить так, ніби я їй у житті винен? – Огризнувся батько. – Вічно наказним тоном. Зроби те, принеси це. Я не раб!
– А я рабиня? – Підхопила мати. – Я по-доброму просила! Тисячу разів прошу! Ти ж не чуєш, поки кричати не почнеш!
– Та тому, що ти репетуєш з будь-якого приводу!
Голоси ставали дедалі голоснішими. Настя відчувала, як усередині її натягується струна. Ще секунда – і вона лусне.
– Знаєте що? – Настя встала. – Я йду.
– Куди? – мати здивувалася. – Ти ж тільки прийшла! Ніч на дворі, дощ.
– Сил моїх немає! Ви всю душу лайкою мені вимотали! Я через вас блукаю вулицями, людей чужих турбую. Та з вами ж перебувати поруч неможливо!
Мати хотіла щось сказати, але Настя не стала слухати – вона кулею вискочила з квартири. А у під’їзді дістала телефон і зайшла на сайт із пошуку нерухомості.
«Здам кімнату. Недорого. Сусіди – тиха сімейна пара».
– Нехай буде малосімейка, – прошепотіла вона. – Нехай буде далеко від центру. Нехай будуть старі меблі. Головне – тиша. Вона зателефонувала за номером.
– Здрастуйте. Я з приводу кімнати. Так, я можу прибути зараз. Ні, ні, не пізно.
Настя орендувала ту саму кімнату. Вона виявилася крихітною, з вікнами у двір, але їй вона подобалася.
Спочатку вона здригалася від кожного звуку в коридорі, очікуючи, що зараз почнеться скандал.
Але сусіди – педагоги похилого віку – розмовляли один з одним так тихо, що Насті іноді здавалося, ніби вона живе одна.
Вона влаштувалась на другу роботу, щоб вистачало на оренду. Було тяжко, іноді вона засинала прямо в метро, але повертатися додому все одно не хотілося.
Матері вона телефонувала один раз на місяць. І обом цього було достатньо…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
