– Тату, а навіщо так багато коробочок? – питав Толя, який допомагав носити ящики в машину. – Так доброти багато не буває, – відповів тато, погладивши сина по вихрастій маківці

– Тату, а навіщо так багато коробочок? – питав Толя, який допомагав носити ящики в машину.

– Так доброти багато не буває, – відповів тато, погладивши сина по вихрастій маківці.

…Маленький хлопчик сидів на підвіконні у темній кімнаті й тільки світло вуличного ліхтаря освітлювало дванадцять залізних ліжок.

На них спали дванадцять хлопчиків, один із яких зараз дивився у вікно і проводив пухнасті сніжинки очима.

Вони повільно кружляли в повітрі, виникаючи з темного нізвідки, і м’яко падали на землю, вкриваючи її пухнастою ковдрою.

Хлопчикові дуже хотілося доторкнутися до цього невагомого пуху.

Йому здавалося, що сніг теплий і ніжний, як мамин голос, якої в нього ніколи не було, але вона йому снилася уві сні.

Він тихо спустився з підвіконня, засунув ноги в черевики, які були йому трохи великі й безшумно відчинив двері спальні.

Хтось закрутився на ліжку і застогнав. То був Петька, друг хлопчика. Він завжди стогнав уві сні, коли йому снилися бездомні собаки, що гріли його замерзле тільце своїми волохатими спинами.

Хлопчик зачекав, коли Петько перевернеться на другий бік і тихо зачинив двері спальні. У коридорі горіла настільна лампа. За столом нікого не було.

Сьогодні чергував дядько Федір. Він завжди сидів до півночі за столом розгадував кросворди, а потім лягав спати на канапі у кімнаті для білизни.

Канапа була маленька і дядько Федя згортався на ній клубочком, як кіт Черниш, що спав під настільною лампою.

Хлопчик заглянув у кімнату для білизни, двері якої були відчинені, це для того, щоб дядько Федя все чув. Але він спав міцно, і, мабуть, нічого не чув.

Хлопчик натягнув пальто і погладив Черниша, який, піднявши сонну морду, широко позіхнув, проводжаючи його зеленими очима. Вхідні двері тихо заскрипіли.

У світлі ліхтаря кружляли великі сніжинки й падали просто на обличчя хлопчика. А він стояв роззявивши рота і ловив їх язиком.

Ноги потопали по м’якому килиму з пухнастого снігу, на який ще не ступала нога людини. За спиною пролунало наполегливе:

– Няв.

Хлопчик обернувся. На ґанку сидів Черниш і на його чорну маківку падали білі сніжинки.

– Іди сюди, Черниш, – покликав його хлопчик.

Кіт неохоче ступив на білий килим, на мить ошаленівши від м’якості. Він зробив два стрибки й опинився біля хлопчика. Той сів навпочіпки й погладив кота. Черниш замуркотів і потерся об ноги.

– Дмитре, ти чого? – почув хлопчик голос Петьки, що стояв на ґанку в одній піжамі.

– Сніг м’який, як пухова хустка тітки Зої, – відповів хлопчик, підставляючи долоню під сніжинки.

Вони падали на його теплу долоню, кілька секунд лежали й танули, перетворюючись на крапельки води.

– Гей, пацани, ви що тут влаштували? – голосно закричав дядько Федя.

Петро зліпив сніжок і сміючись кинув у нього. Дядько Федя посміхнувся і, погрозивши пальцем, згріб їх в оберемок.

– Ось застудитеся і на новий рік валятиметеся з температурою. Марш у ліжка, – скомандував дядько Федя, поплескавши хлопчиків по маківках.

А лежачи в ліжках вони тихо перемовлялися. Кожен із них мріяв про те, що в коробочці доброти, яку вони щороку знаходили під ялинкою, що стоїть у коридорі, буде багато мандаринів та лист від мами. Їм дуже хотілося, щоб вона їм написала. Кожному із них.

Його власна мати. Що? Та не важливо що. Та хоч те, що вона перебуває у полоні у чудовиська, тож не може його забрати з дитячого будинку.

Але її обов’язково хтось урятує і цього року вона прийде та забере його додому. Кожного з них. У їхній власний будинок.

Ні, маму ніхто не врятував. І вона не прийшла ні до Петьки, ні до Дмитра. Але вони, коли виходили з дитячого будинку у доросле життя, присяглися один одному в тому, що у них буде свій власний будинок.

У кожного свій. Але кожен новий рік вони приходитимуть в дитячий будинок та приноситимуть коробочки доброти, щоб у всіх дітей була надія.

– Петя, Дмитре, мої дорогі! Щоб ми без вас робили, – обіймаючи вже не хлопчиків, а дорослих чоловіків, говорила директорка дитячого будинку.

А вони заносили нескінченні коробки в її кабінет. У них була частина чар та надії на новорічне диво.
А маленький Толік притискався до тата, і з побоюванням дивився на хлопців, що крадькома виглядали зі спальні.

Він не розумів чому в їхніх очах стільки туги, болю і чогось ще, що Толіку було невідомо. Адже він мав і свій дім, і свого тата, і свою маму, і багато подарунків під ялинкою.

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі, та вподобайки! Читайте із задоволенням!