Микола Іванович сидів на кухні у дочки та їв сосиски. Підчіпляв виделкою, дивився задумливо, вмочав у кетчуп і довго жував, хитаючи головою. Наче своїм думкам дивувався.
– Тату, я тобі у кімнаті Володі постелю, гаразд? Ну куди ти проти ночі на дачу поїдеш, будинок же холодний, поки прогріється. Паааап, ти мене чуєш? – Марина сіла перед ним на табуретку.
– Тату, мені здається це взагалі нісенітниця якась, не правда! Ну не може цього бути, скажи, що на тебе найшло, тату? Може я чогось не знаю, може, у тебе є інша жінка, вибач що так говорю.
Микола Іванович здивовано підійняв брови та подивився на дочку. Марина одразу ж затараторила, – Тату, та я так не думаю, але ж має бути якась причина?
– Ви ж з мамою навіть для моїх подруг завжди були прикладом. Звичайно, ми всі люди, а не ангели. Але я вас із мамою окремо навіть не можу уявити.
– Усі вихідні та відпустки ви разом, ну ясно ж, що не просто так. Не могло все це ось так раптом зникнути!
– Ось у Женьки, подруги моєї шкільної, батьки все життя собачились. Не могли разом довго перебувати й все.
– Батько вічно то в гаражах, то на рибалку вмотає, спробуй перевір його, чи він там, що він там вудить? А мама її одна вдома порається, або до сестри поїде, коли набридне одній сидіти.
– Так коли вони розлучилися, всі тільки й зітхнули вільно – ну нарешті! Ні в кого навіть питань не виникало, чи думок про примирення. Але у вас же тато зовсім все інакше було! А тепер на тобі – мої батьки розлучаються!
Микола Іванович доїв сосиски, мовчки сполоснув тарілку і виделку, потім примруживши очі глянув на дочку і махнув рукою.
– Та хто вас, жінок, зрозуміє, Марино! Я ось думав, матір твою як себе знаю, адже скільки років разом. А виявилося ні, ось як буває, наче і не чекаєш каверзи, а на тобі!
– Все, гаразд, проїхали. Ти мені де, у Вовчика на дивані кажеш постелила? Спить він уже? Ну я тихенько, ти вже вибач, Марино, я вранці поїду.
Микола Іванович ліг у кімнаті онука на диванчик, а Марина одразу маму набрала, і тихо їй:
– Мамо, ну ви що влаштували? Ти серйозно? Та припини, ви ж не сварилися ніколи! Мамо, я все розумію, у тата характер, але він завжди такий був. Так?
– А я тобі казала – сходи в салон пасма зроби та нігті, як на роботу завжди робила. Що означає тепер інша річ? Може у вас по особистому щось не виходить, вік все-таки?
– Та я не лізу, ну може тату до лікаря треба? Все, все, вибач. Мамо, ну хоч можна ми до тебе завтра з Вовою приїдемо?
– Він давно хотів у дворі з Мишком сусідським на самокатах покататися, а ми з тобою чаю поп’ємо, добре мам? Тато зараз спати у Вовки у кімнаті ліг, завтра на дачу їхати зібрався. Ну, як я його відмовлю, ти ж його знаєш!
Лариса телефон поклала – звичайно донька переживає. Умовляти їх буде, тільки напевно навряд чи це допоможе. Не чекала Лариса, що все так обернеться! Слово за слово, і виникло якесь незрозуміле відчуження.
З чоловіком Миколою Лариса майже сорок років тому познайомилася. Запросила одного разу друзів на свій день народження. Курочку посмажила, картоплі наварила, приготувала салати всякі.
Загалом, що змогла, часи були не дуже ситні. А друзі з собою ще свого однокурсника притягли. Поки всі їли-пили, потім спілкувалися та танцювали, Коля потихеньку курку все їв.
Голодний був, жив у гуртожитку від технікуму. Мати з бабкою в селі, далеко. А допомоги чекати більше і нема від кого.
Коля вдень навчався, а ночами вагони розвантажував. На це й жив.
Гості непомітно розійшлися потихеньку, а Коля так і заснув на дивані, Ларисі шкода було його будити.
Вона тоді впросила батька, що Коля трохи поживе у них на дачі. Він диплом писав, захист незабаром, а в гуртожитку важко було займатися.
А якось Лариса з мамою котлет насмажили до обіду. Лариса сказала, що до подруги поїде, а сама тихенько відклала в сумочку трохи та на дачу махнула.
Коля розповідав їй про диплом, свої плани. У хаті було прохолодно, Коля затопив пічку – була рання весна. І дбайливо закутав Ларису пледом.
Лариса дивилася на вогонь, на Колю, що розповідає щось, і хотіла, щоб так було завжди, щоб все життя цей хлопець був з нею поруч…
Маринка приїхала одразу після сніданку. Вовка повис на шиї у бабусі:
– Бабусю, а дід де? На дачі? Я також хочу. Мамо я до Мишка, ми на самокатах, гаразд? Поряд із будинком, обіцяю! – Двері грюкнули, тільки Вовку і бачили.
– Мам, тато дзвонив? – Марина ніяк не могла заспокоїтись. – Може ви хоч поговорите? – Марино, я не знаю. Коли ми працювали, все якось інакше було. А зараз ми цілодобово разом.
– Може набридли один одному. Я ніби намагаюся, його доглядаю, тато якось здав останнім часом, а він дратується. Піде у сараї щось робить, потім спина в нього болить.
– І чим більше я піклуюсь, тим більше він дратується. Бурчати став – що ти за мною ходиш? Начальника включає, звик зі своїми роботягами.
– Загалом не знаю, Марино, не хочу я все це зараз обговорювати. Погано про тата говорити не хочу. Тато наш, дуже хороша людина.
Після від’їзду доньки та онука Лариса зовсім зажурилася. Безглуздо якось ось так, на старості років у такій ситуації опинитися.
Думала, що вони один одного підтримуватимуть, а вийшло ось як, можна сказати й приводу немає, на рівному місці.
Почекавши ще кілька днів, Лариса вже почала турбуватися. Все ж таки чоловік у віці, як він там? На дачах зараз не сезон і народу немає нікого. І Лариса наважилася.
Вдень з’їздила, все купила, що намітила. Увечері волосся пофарбувала, і рано-вранці поїхала. Дача у них недалеко – година з невеликим електричкою.
У сумці Лариса везла сюрприз для чоловіка, він це давно хотів. Якщо помиряться, то їм на радість. А розлучаться, то Колі на згадку. Але Лариса вірила, що помиряться.
Ще здалеку Лариса зауважила, що машини біля будинку немає. Дивно, Коля точно на машині поїхав. Ось тобі й раз, Лариса була впевнена, що він на дачі, а де ж ще він може бути цілий тиждень?
Вона піднялася на ґанок і чомусь постукала. Але їй ніхто не відчинив. Відімкнула двері – у хаті порожньо. То де ж він? Невже й справді в якоїсь іншої жінки?
Та ні, ну не може цього бути, вона обов’язково це відчула б. Невже так і скінчиться їхнє кохання всього життя?
Лариса навіть здригнулася від несподівано гучного дзвінка. Це був Коля:
– Ларисо, ти де? Я вранці сьогодні прокинувся і зрозумів, що більше не можу. Ти на дачі? Не їдь, я вже їду!
Приїхав Микола дуже швидко:
– Ларисо, я прокинувся і відразу додому, до тебе швидше помчав. А тебе вдома нема! Мати моя мені під ранок сьогодні наснилася, докоряла мені, повчала.
– Адже вони з батьком посварилися сильно, коли мені років п’ятнадцять було. У результаті він чи сам пішов, чи мати його прогнала, то я й не зрозумів. Але скінчилося погано.
– Батько мій покрівельником працював, свою роботу любив, вважав, що вона людям радість приносить. Надійний дах над головою – це вже половина щастя!
– Він на даху себе краще, ніж на землі відчував, жартував, що майже пів світу йому видно. А тут став дах на великому котеджі крити, зірвався та впав невдало.
– Радість життя він втратив без дружини, опору, і зірвався. Мати ревіла, себе кляла, та вже не повернеш, пізно. Вона й сама без нього довго не протягла, ти ж пам’ятаєш, їй і п’ятдесяти не було.
– А як любили вони одне одного. Те, що тоді вони посварилися, то це їх біс поплутав, так мати мені й сказала. Пристосовуватися треба один до одного, не піддаватися думкам поганим.
– Ні образам, ні недовірливості, – від них любов чахне. Я тут одразу про нас і подумав. Чим старший, тим важче, по молодості все простіше.
– А тут ніби хтось направляє, та нашіптує, що не розуміє тебе дружина, не поважає, старим вважає. Я ж звик працювати, потрібним почуватися. А тепер не знаю, куди себе діти, чим зайнятися! – Микола підійшов і обійняв Ларису.
-Ти пробач мені, що я дурнем таким був. Весь тиждень сидів удома і думав, що сердився на себе, а зривав усе на тобі. А ще ти мені то спину мажеш, то їжу мені подаєш! Дожили.
– Ларисо, ти моя кохана жінка всього мого життя. Мені соромно бути перед тобою слабким, нікчемним.
– Загалом, я що хотів сказати, мені тут Сергій Кисельов дзвонив, запропонував лекції читати в технікумі двічі на тиждень. І я вирішив погодитись, як думаєш?
– І справами мене завантажуй, не шкодуй, я ще ого-го! Ніколи б не подумав, що на нас чекає таке випробування. Те, про що ми мріяли, а як трапилося – не впоралися. Адже бути завжди вдвох виявляється не так просто!
Тут біля дверей раптом почулося шарудіння і сумка Лариси впала на бік.
– Ой, я зовсім і забула, а він пригрівся і заснув, – Лариса загадково посміхнулася, – ти ж давно мріяв, що ми візьмемо цуценя, от я й вирішила на знак примирення, чи не на знак…, – вона вийняла з сумки цуценя, яке солодко позіхало.
– Звичайно примирення, – Микола з подякою глянув на дружину і взяв із її рук теплу грудочку щастя.
Все-таки чоловіки завжди трохи хлопчаки.
– Так, до речі, у мене для тебе теж є подарунок. Думаєш, що я в сараї майстрував? Зараз принесу. Микола вийшов і швидко повернувся.
– Пам’ятаєш ти казала, що тобі для в’язання буде зручно. На коліщатках, тут і клубки, і твоє в’язання вміститься. Шліфував, щоб нитка за край не чіплялася, коли ти будеш в’язати.
– Ларисо, зв’яжи, будь ласка, светр теплий і м’який для свого недолугого чоловіка, щоб душу грів і дурні думки відводив, гаразд? Ой, а що там наш дрібний песик уже гризе, Ларисо?
– Колю, я зовсім забула, я ж курятину приготувала, як тоді, того дня народження, коли доля нас з тобою звела. Ходімо швидше, поки цуценя все не з’їло!
Микола та Лариса їли холодну курку і почували себе абсолютно щасливими. А цуценя бігало між ними й намагалося смішно гавкати…
Через два місяці Лариса та Микола відзначили чергову річницю весілля. Гості одностайно побажали їм прожити наступні роки так само щасливо, як і попередні.
Як же хочеться побажати кожному знайти близьку людину і жити з нею до старості в любові та радості!
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками! Вам не складно, – а мені приємно!
