Так і сталося. Михайло Степанович завів двигун старенького «Жигуля» — білого, облізлого, із рудими іржавими плямами по крилах. На задньому сидінні, в тісній картонній коробці, скиглила тонким жалібним голосом Дашка.
— Тату, не увозь! — схлипнула молодша дочка, Катруся, семирічна, з почервонілим від сліз носом. — Дашку не можна віддавати, вона ж наша!
– Твоя Дашка, – батько різко смикнув кермо, – скрізь гадить. Всюди! І в коридорі, і біля грубки, і вчора у взутті купу лишила. А куди належить, ходити не хоче. Мені що, з нею робити?
— Але ж тато…
– Замовкни! – зірвався він.
Машина сіпнулася з місця, підстрибуючи на вибоїнах. Катруся застигла біля воріт, міцно стискаючи перекладини огорожі пальцями й мовчки дивилася, як побите життям «Жигулі» зникає за поворотом.
Сира, похмура осінь. Низьке, тяжке небо нависло над селом. Вітер тріпав дівчачі кіски, чіпляв поділ ситцевої сукні.
– Катя, додому! Застудишся! — гукнула з вікна мати Ганна Іванівна. — Чого стала, як укопана?
Дівчинка не ворухнулася. Сльози котилися по щоках — солоні, пекучі.
Дашка… Їхня Дашка… Руда, з білими шкарпетками й пухнастою грудкою. Увечері вона муркотіла у Катрусі на колінах, згорталася клубком біля грубки. А тепер…
У хаті пахло тушкованою капустою та дріжджовим тістом — мати ліпила пиріжки. Старші діти – Петро (тринадцять років), Ліза (одинадцять) та Іван (дев’ять) – сиділи над зошитами.
Точніше, вдавали, що займаються. Петько похмуро водив ручкою по зошиту, навіть не дивлячись, що пише. Ліза сховалася за підручником, але червоні очі самі говорили за себе. Ваня, зазвичай найгучніший, мовчав і гриз олівець.
— Ось так завжди, — несподівано кинув Петько, зі стукотом гублячи ручку. – Тато вирішив, значить все! Нікого не спитав!
— Тихіше будь! — обсмикнула його Ганна Іванівна, яка жваво місила тісто. — Батько знає, що робить. Котів у нас і так троє. Мурка з Васьком у лоток ходять, як належить. А ця… ваша Дашка…
– Вона просто не звикла! – Вигукнула Ліза, схлипуючи. – Її можна було навчити!
– Навчити? – Мати посміхнулася. — І хто її навчатиме? Чи я? У мене і без того турбот по горло: корови, свині, город, ви всі… А ще кішка із замашками цариці.
— Ми б самі! – Заперечила Ліза. — Ми б її привчили!
— Пізно, — відрізала Ганна Іванівна.
Катруся тихо увійшла, сіла біля вікна. Дивилася на тонку дощову пелену. Село здавалося похмурим — сірі будинки, городи з почорнілим бадиллям.
— Мамо… а вона додому прийде? — ледве чутно спитала дівчинка.
Ганна Іванівна важко зітхнула:
— Не знаю, дочко. Не знаю…
…
За пів години Михайло Степанович повернувся. Скинув мокру куртку, повісив на цвях, мовчки пройшов у кухню. Дітям не глянув у вічі.
— Ну, що? – Запитала дружина.
– Відвіз. У сусіднє село. Залишив у Семенових, доглянути обіцяли.
— Чи далеко це село? – Запитав Іванко.
— П’ять кілометрів, може, більше, — буркнув батько.
– Вона не повернеться, – прошепотіла Ліза.
— І не треба, — з холодом відповів Михайло Степанович. – Все, досить розмов. Наливай чай, змерз я.
Ганна Іванівна поставила перед чоловіком склянку чаю прямо, поклала на тарілку макарони з підливою. Михайло Степанович їв мовчки, галасливо втягуючи макарони, з якоюсь злою втомою. Діти сиділи за столом, але жоден не торкнувся їжі — тільки дивилися в тарілки, ніби там лежало щось важке, неїстівне.
Пізно ввечері, коли будинок стих і всі розійшлися спати, Катруся довго крутилася в ліжку. Лежала на своїй половині широкого ліжка, яке ділила з Лізою, слухала, як дощ шарудить за вікном, як поскрипують старі стіни, як здалеку долинає гавкіт сільського собаки.
– Лізо, ти не спиш? — тихенько спитала вона.
– Ні, – так само тихо відповіла Ліза.
– Дашка обов’язково повернеться. Я певна. Вона прийде додому.
— Не кажи нісенітниці. Як вона знайде дорогу? Її ж тато далеко відвіз. Кілометрів п’ять! Для такої маленької кішки це майже інша країна.
— Але ж вона тямуща! Вона все одно нас знайде!
Ліза не відповіла, обернулася обличчям до стіни. А Катруся ще довго лежала з розплющеними очима, шепотіла беззвучно, як вчила бабуся: «Господи, захисти Дашку. Нехай вона знайде дорогу назад. Будь ласка…»
…
Тим часом Дашка сиділа в будинку Семенових, у сусідньому селі, сховавшись під грубкою. Літні люди були добрі: дали миску молока, поклали шматочок їжі, навіть погладили. Але кішка не муркотіла, не терлася об руки. Вона сиділа чужа серед чужих, згорнувшись у тугу грудочку.
Де її дім? Де діти – Катруся, Ліза, Іванко, Петро? Де Ганна Іванівна, яка іноді потай давала їй сало зі столу? Де запахи рідного двору — грубки, сіна, молока?
Тут все пахло інакше. Голоси були незнайомі. У будинку жив величезний сірий кіт, і він зло зашипів, коли Дашка хотіла підійти до миски.
Вона чекала. До ранку. А коли господиня відчинила двері, щоб вийти до курей, Дашка вискочила стрілою.
– Ой! Та ти куди ж? — вигукнула Семенова.
Але кішка вже бігла. Через город, повз паркан, до дороги. Вона не зупинилася, поки не опинилася за межею села, посеред мокрого осіннього поля.
Дощ не припинявся. Лив із самого ранку — холодний, нещадний. Руда шерсть прилипла до тіла, лапи ковзали по землі, кігті впивалися у бруд.
Вона не знала напрямку. Але всередині ніби горіла крихітна, вперта пам’ять. Якийсь древній інстинкт, який шепотів: «туди… далі… не здавайся».
Минув день. Кішка забилася під старий стог сіна, що покосився. Тремтіла від холоду. Живіт зводило від голоду. Спробувала зловити мишу — звір встиг шмигнути в нору. Тоді вона напилася дощової води з калюжі — гіркої, із запахом вогкості та землі.
На другий день вона дісталася дороги. Розбитий асфальт, вибоїни, поодинокі машини, що бризкали брудом. Дашка шкутильгала по узбіччі, падала, підіймалася, знову йшла.
Вночі знайшла покинутий сарай. Усередині гнили дошки, запах мишей. Одну спіймала. З’їла, не розжовуючи. На якийсь час полегшало.
На третій день пішов сніг. Перший того року. Мокрий, що липне до спини. Руда кішка залишала темні сліди на землі, що біліла. Подушечки лап боліли, були стерті до рожевої шкіри. Але вона не зупинялася.
Бо там, далеко попереду, була хата. Там були діти. Теплий кут. І мати Ганна Іванівна, яка могла лаятись, але все одно гладила, коли ніхто не бачив.
На четвертий день з’явився знайомий березовий гай. Серце Дашки забилося швидко. Вона пішла швидше, майже побігла. Так! Це він — той самий гай, де влітку діти збирали гриби, де Катруся робила вінки з ромашок.
На п’ятий день Дашка дісталася річки. Вузької, але крижаної. Вона перебрела її, вилізла, тремтячи, струснула мокру шерсть.
На шостий день розпочався кашель. З носа текло, дихання стало рваним. Але вона вперто рухалася вперед.
І ось – сьомий день. Ранній ранок. Дашка, вся в бруді та снігу, вийшла до знайомої хвіртки. Сіла, нявкнула — слабким, охриплим голосом. Ніхто не почув. Вона нявкнула ще раз, голосніше.
Двері відчинилися. На ґанок вибігла Катруся — босоніж, у нічній сорочці.
– Дааашка! — закричала дівчинка, кинулась до хвіртки, відчинила її навстіж, схопила кішку на руки. – Мамо! Тато! Усі сюди! Вона дійшла! Вона ж повернулася!
На ґанок один за одним вибігли решта дітей — Ліза, Іванко, Петро. Ганна Іванівна, витираючи долоні об фартух, підійшла ближче й нахилилася, щоб побачити кішку ближче.
— Господи… та вона вся виснажена… І ніс тече… Схоже, застудилася, — тихо сказала вона.
– Мамо, її треба лікувати! – благала Ліза.
– Лікувати? — Ганна Іванівна похитала головою. — Ти бачила, щоби хтось лікарів до кішок кликав? Ветеринар у нас для корів і свиней, а коти самі якось…
– Але мамо!
— Гаразд, не скигліть, — вона махнула рукою. – Підігрійте їй молока. І знайдіть ганчірку, обтерти треба. А там буде видно…
На порозі з’явився Михайло Степанович. Зупинився, глянув на руду кішку в руках молодшої.
— Отже, дорогу знайшла… — промимрив він.
— Тату, вона сама пройшла п’ять, а може й шість кілометрів! Ти взагалі уявляєш? — палко вигукнув Петро.
Батько нічого не відповів. Просто розвернувся і пішов у хату.
…
Дашку внесли назад у тепло, поклали біля грубки. Катруся принесла їй миску свіжого, ще гарячого молока. Кішка пила так жадібно, що молоко бризкало на вуса. Ліза акуратно обтирала її старим рушником, намагаючись не завдати зайвого болю.
– Лапки в неї в кров збиті … – Здавленим голосом прошепотіла Ліза. — Мамо, подивися…
Ганна Іванівна сіла поряд, уважно оглянула кішку.
— Ну і дісталося тобі, бідолашна… — зітхнула вона. – Так. Іванко, бігом за зеленкою. Лізо, візьми бинт. Перев’язуватимемо.
— А нежить? – Запитала Катруся.
— Нежить… — мати замислилась. — Спробуємо ромашку. У тітки Дусі-старенької спитаю, вона в таких справах знавець. Головне — тримати у теплі та добре годувати. Там як Бог дасть.
З цього моменту діти доглядали Дашку, немов маленьку. Катруся не відходила від неї, погладжувала, щось тихенько шепотіла. Ліза готувала для кішки курячий бульйон. Іванко знайшов старий плед, розстелив біля грубки. Петро, насупившись, порався з деревами й цвяхами.
— Що ти робиш? — спитала сестра.
— Лоток, — буркнув Петро. — Щоб вона нарешті ходила як годиться. Навчимо.
– Ти віриш, що вийде?
— Повинні навчити.
Дашка хворіла майже тиждень. Чихала, сопіла, з очей текли сльози. Але діти не здавалися: крапали ромашковий настій, напували теплим молоком, кутали в хустку.
І поступово кішка ожила. Нежить минув, очі заблищали, шерсть знову стала пишною та рудою.
Тоді розпочалося навчання до лотка. Петро змайстрував його зі старого ящика, насипав піску. Щоразу, коли Дашка починала шукати місце, її відносили туди.
— Ось сюди, Даша, тут, — терпляче повторювала Катруся.
Дашка бурчала, намагалася втекти. Але діти були вперті. І одного разу сталося диво – кішка сама пішла до лотка, покопалася в піску і зробила все за правилами.
– Вийшло! — скрикнула Катруся. – Мамо, тату! Вона сама туди пішла!
Ганна Іванівна посміхнулася вперше за багато днів.
— Ну ось… Отже, можна було. Хто б подумав.
Михайло Степанович сидів за столом із газетою. Підняв погляд, подивився на кішку, яка тепер поважно вилизувала лапу поруч із лотком.
– Уперта ти, – тихо сказав він. — До чого ж характер в тобі упертий… Скільки ж кілометрів тяглася…
— Тату, ти більше не відвозитимеш її? — несміливо спитала Катруся.
Він помовчав, ніби зважуючи кожне слово, і лише потім сказав:
– Ні. Якщо вже повернулася сама… значить, їй тут місце. З нами.
Катруся підскочила й обняла його так міцно, ніби боялася, що слово візьмуть назад.
– Дякую, тату! Дякую!
— Та годі, — буркнув він, але по обличчю було видно — не злиться.
…
Дашка прожила в будинку довгі роки. З того часу жодного разу не наробила повз, справно ходила до своєї пісочної скриньки. Вечорами муркотіла біля грубки, грілася клубочком. Ловила мишей не гірше за Мурку і Васька — і цим пишалися всі діти.
Іноді Михайло Степанович дивився на неї, хитав головою.
— У неї дух, — казав він. – Справжній. Знає, де її хата. І жодні кілометри не стануть на заваді.
Діти завжди погоджувалися. Бо так і було: Дашка знала, куди їй треба повернутися. І вона прийшла. Крізь дощ, холод, голод та біль. Бо там, удома, на неї чекали.
А де чекають – там і живуть. Отже, життя триває.
