– Тату, я тут подумала, – Марина увірвалася у квартиру, наче ураган.
Шпурнула сумку на стілець і, не знімаючи пальта, пройшла до вітальні. Семен Степанович сидів у своєму улюбленому кріслі біля вікна.
– Ми з Артемом вирішили продати квартиру і купити щось ближче до центру, – почала вона без передмов, дістаючи телефон. – Тут уже й покупців знайшли, які готові дати хорошу ціну.
Семен Степанович повільно обернувся до дочки. У напівтемряві кімнати її обличчя здавалося чужим – різкі риси, стиснуті губи, погляд, що ковзає по екрану смартфона.
– То це ж моя квартира, Марино, – промовив він тихо, наче боявся злякати якусь важливу думку.
– Ну, фактично твоя, а за документами моя, – сухо відповіла Марина, не відриваючись від телефону. – Пам’ятаєш, ми ж оформляли дарчу два роки тому? Після маминих похоронів.
Старий завмер. Кімната раптом стала холодною, хоч батареї гріли справно. Він дивився на дочку, намагаючись роздивитися в ній ту дівчинку з кісками, яку водив у перший клас.
– Марино, але ж я тут живу…
– Тату, не драматизуй. Ми щось придумаємо, – вона нарешті підвела очі, і в них не було ні тепла, ні сумнівів. – Артем каже, є чудові пансіонати для літніх людей. Там і догляд, і харчування, і спілкування. Тобі сподобається.
…Два роки тому, коли пішла із життя Валентина Іванівна, Семен Степанович залишився один у трикімнатній квартирі.
Стіни зберігали пам’ять про сорок років спільного життя – подряпина на косяку від дитячого візка, слід від картини, яку Валя купила на першу зарплату, вицвілі шпалери в спальні, які вони клеїли разом.
Марина тоді часто приїжджала, допомагала з документами, втішала. На поминках, коли гості розійшлися, вона сіла поруч і взяла його за руку:
– Тату, давай переоформимо квартиру на мене. Так буде простіше, якщо що. Не дай боже, з тобою щось трапиться – мені не доведеться бігати судами зі спадщиною. Ти ж знаєш, яка бюрократія.
Семен Степанович погодився не роздумуючи. Рідна кров, єдина дочка. Він вірив їй так само беззастережно, як вірив Валентині усі ці роки.
Тепер, стоячи посеред вітальні, Марина розповідала про Артема – успішного рієлтора з великими планами. Вони познайомилися пів року тому, і ось уже збираються одружитися.
– Артем каже, ця квартира – чудовий стартовий капітал. Ми продамо її та купимо хорошу квартиру в новобудові.
– Доню, я ж тут все життя прожив. Тут твоя мама… тут усе наше, – голос старого здригнувся.
– Тату, що ти, як маленький? – Марина роздратовано зітхнула. – Час вже навчитися жити для себе, а не чіплятися за минуле.
– Мама покійна, життя йде далі. І потім, тобі ж тяжко одному в такій великій квартирі. У пансіонаті буде кому за тобою доглянути.
– У пансіонаті? – Семен Степанович не вірив своїм вухам.
– Так, там дуже хороші умови. Артем спеціально дізнавався – є один під Івано-Франківськом, із медичним обслуговуванням, триразовим харчуванням. І коштує недорого.
Старий опустився у крісло. Ноги раптом стали ватяними. Він дивився на дочку і не впізнавав її. Коли ця впевнена, жорстка жінка встигла вирости з його маленької Мариночки?
– Я подумаю, – видавив він із себе.
– Думай, але недовго. Покупці не чекатимуть вічно, – Марина взяла сумку. – Я побігла, Артем чекає. Завтра заїду, обговоримо деталі.
Двері грюкнули. Семен Степанович залишився один в темній кімнаті.
Тиждень пролетів, як у тумані. Марина приїжджала ще двічі, щоразу з новими аргументами та брошурами пансіонатів. Артем з’явився лише раз – високий, лощений, з білозубою посмішкою та міцним рукостисканням.
– Семене Степановичу, ви ж розумієте, що це вигідно всім? Квартира зростає в ціні, але хто знає, що буде за рік-два? А так і вам спокійна старість забезпечена, і молодим на життя вистачить.
Старий кивав, але всередині все стискалося від туги. Він не міг повірити, що дочка серйозно збирається виселити його з рідної домівки.
У п’ятницю вранці пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Марина з двома незнайомими людьми – чоловіком у дорогому костюмі, та жінкою з планшетом.
– Тату, це потенційні покупці. Хочуть подивитись квартиру. Ти не проти?
Не чекаючи відповіді, вона провела гостей усередину. Семен Степанович стояв у передпокої, притулившись до стіни, поки чужі люди ходили по кімнатах, обговорювали планування, прикидали, де що поставлять після ремонту.
– А старі вікна поміняємо на пластикові, – казав чоловік.
– І паркет цей приберемо, покладемо ламінат, – додавала жінка.
Кожне їхнє слово шкрябало по серцю. Ці вікна ще ставив його батько. Цей паркет вони з Валею циклювали самі, коли в’їхали молодими.
Коли гості пішли, Марина лишилася.
– Їм сподобалося. Готові купити. Залишилось лише документи підготувати.
– Марино, я не хочу нікуди їхати, – Семен Степанович зібрав усі сили, щоб сказати це твердо.
– Тату, вистачить упиратися! – розлютилася дочка. – Квартира оформлена на мене, я маю право нею розпоряджатися.
– І взагалі, я тобі добра бажаю! У твоєму віці жити одному небезпечно. А якщо впадеш? А якщо забудеш газ вимкнути?
Увечері, коли Марина поїхала, Семен Степанович дістав старий фотоальбом. Ось вони з Валею молоді, на тлі щойно отриманої квартири.
Ось Маринка робить перші кроки в цій вітальні. Ось її випускний – вона в білій сукні стоїть біля того вікна, яке хочуть замінити на пластик.
Він вийшов на балкон. Внизу шуміло вечірнє місто – трамваї, які він колись водив, люди, що поспішали, вогні крамниць. Все це було його життям. А тепер дочка хоче відправити його доживати до якогось пансіонату, як непотрібну річ на склад.
– Я їй іграшки купував, від себе відривав, щоб в інститут влаштувати. На весілля її перше останні гроші віддав. А вона… місце звільни, тату, ти тут зайвий.
Сльози текли по щоках, але він не витирав їх. Вперше за два роки, як дружини не стало, він по-справжньому усвідомив свою самотність.
Вранці Семен Степанович прокинувся з ясною головою та важким серцем. Рішення прийшло вночі, десь між спогадами та гіркими думками про те, як дочка водила по квартирі чужих людей, наче його вже тут не було.
Старий повільно зібрав речі. У пошарпаний рюкзак склав зміну білизни, теплий светр, який зв’язала Валя, ліки проти тиску.
З кухонної шафки дістав старий алюмінієвий термос – вірний супутник трамвайних змін. Налив у нього гарячий чай.
На кухонному столі, поряд із сільничкою, залишив записку. Вивів великими літерами: “Не тримаю зла. Будьте щасливі. Тато”.
Першу ніч провів на лавці у сквері. Термос із чаєм допоміг протриматися до ранку. Спина заклякла, ноги здерев’яніли від холоду. Коли розвиднілося, поплентався до вокзалу – там тепліше.
На третій день голод загнав його до церковної їдальні при храмі. Там же дізнався про нічліжку.
– Діду, ти новенький? – гукнув чоловік років п’ятдесяти з обвітреним обличчям. – Перший раз?
– Перший, – кивнув Семен Степанович, сором’язливо ховаючи очі.
У нічліжці пахло хлоркою та немитими тілами. Йому виділили ліжко в кутку, видали потерту ковдру. Поруч хропів безхатько у засмальцьованій курточці.
– Семене Степановичу? – жіночий голос вирвав його з напівсну на четвертий ранок.
Перед ним стояла дівчина років тридцяти в джинсах і в’язаному светрі. Русе волосся зібране у хвіст, на обличчі – ластовиння.
– Я Катя, волонтер. Черговий сказав, ви нещодавно поступили. Може, чаю?
За пластиковим столиком у кімнаті персоналу вона слухала його плутану розповідь, не перебиваючи. Наливала чай з електрочайника, посувала цукорницю.
– У мене знайомий юрист, Павло. Він спеціалізується на житлових питаннях. Покажете документи?
– Які документи? Все в дочки лишилося.
– А копія договору дарування?
Семен Степанович похитав головою. Катя задумалася, постукуючи ручкою по столу.
– Гаразд, спробуємо через реєстр нерухомості запитати. Ви лише паспортні дані продиктуйте.
Павло був худорлявим чоловіком в окулярах, з текою документів під пахвою. Зустрілися в кафе неподалік нічліжки – Катя наполягла, щоб Семен Степанович поїв нормально.
– Так, – юрист розклав папери на столі, відсунувши тарілку із супом. – Ось копія угоди дарування. Дивіться пункт сьомий.
Семен Степанович одягнув окуляри, примружився. Літери стрибали, але він розібрав головне: “Дарувач зберігає право довічного проживання”.
– Я… не пам’ятаю цього пункту.
– Це стандартне формулювання для таких угод. Нотаріус повинен був його включити. Ваша дочка не має права продати квартиру без вашої письмової згоди.
За два дні Катя з Павлом стояли біля дверей квартири на Набережній. Марина відчинила не відразу – у вічко дивилася довго, потім клацнув замок.
– Ви хто?
– Павло Сергійович, юрист. Це моя колега Катерина. Ми щодо квартири.
– Артем! – гукнула Марина у глибину квартири. – Тут якісь люди!
Артем вийшов у передпокій, неголений, у домашніх штанах.
– У чому річ?
Павло простяг документи:
– Продаж даної квартири без згоди Семена Степановича є незаконним. Він має право довічного проживання згідно з угодою дарування.
– Це якась помилка, – схопив Артем папери, пробіг очима.
– Жодної помилки. Якщо угода відбудеться, ми звернемося до суду. І в прокуратуру – із заявою про шахрайство.
Марина зблідла, притулилася до стіни. Артем вилаявся, жбурнув документи на підлогу.
– Чорт би взяв цього старого!
Катя повернулася в нічліжку надвечір. Семен Степанович сидів на своєму ліжку, лагодив старий годинник – хтось із постояльців попросив.
– Семене Степановичу, – вона присіла поряд. – У мене добрі новини. Ваша квартира – знову ваша.
Старий підвів голову. В очах блиснули сльози.
– Як це?
– Можете повертатись. Продаж не відбудеться.
Годинник випав з тремтячих рук. Семен Степанович закрив обличчя долонями й заплакав – вдруге за довгі роки. Це були сльози не радості, а якогось дивного полегшення навпіл із болем.
– Не думав, – схлипнув він, – не думав, що чужі люди будуть ріднішими.
У квартирі на Набережній Марина сиділа на підлозі посеред розкиданих документів. Артем щойно грюкнув дверима, вигукнувши наостанок щось про “біса чортового” і “зіпсоване життя”. Покупці відмовилися чекати, погрожували судом за зірвану угоду.
Коли клацнув замок і в передпокої почулися знайомі кроки, вона навіть не підвела голови.
– Я думала, ти не повернешся, – промовила вона глухо.
Семен Степанович пройшов у кімнату, обережно переступаючи через папери. Сів у своє крісло біля вікна – воно так і стояло на колишньому місці.
– Повертатись – це, напевно, все, що я ще вмію.
Тиша заповнила кімнату. За вікном сідало сонце, фарбуючи стіни в м’яке золотисте світло – таке саме, як сорок років тому, коли вони в’їжджали сюди з Валентиною.
Старий дістав з кишені фотографію – ту саму, з якою не розлучався всі ці дні. На ній молоді батьки тримають на руках однорічну Марину. Усі троє посміхаються.
– Нехай тут лежить, – поклав знімок на журнальний столик. – Адже будинок не твій — він наш. Завжди був нашим.
Марина підійняла почервонілі очі, подивилася на фотографію. І раптом розплакалася – вперше за багато місяців, голосно, по-дитячому, уткнувшись обличчям у долоні.
Минуло чотири місяці. Лютневий ранок почався, як завжди – Семен Степанович заварив міцний чай, увімкнув радіо, дістав із холодильника сир. На підвіконні зацвіла герань – він виходив після того, як повернувся.
У двері постукали. На порозі стояла Марина з пакетом продуктів.
– Привіт, тату. Принесла тобі ліки проти тиску. І ось, сир твій улюблений побачила, купила.
Вона пройшла на кухню, почала розкладати покупки. Рухи були незграбними, наче вона наново вчилася бути дочкою.
– Дякую, доню.
Вони пили чай мовчки. За вікном падав сніг, вкриваючи подвір’я білою ковдрою. Семен Степанович розповідав про сусіда знизу, який завів цуценя, про нову крамницю на розі.
– Тату, – Марина раптом перервала його розповідь. – Я, мабуть, багато чого не розуміла раніше… Про маму, про тебе, про цю квартиру.
Старий усміхнувся, не підводячи очей від кухля.
– Головне, що зараз розумієш.
На стіні в рамці висіла та сама фотографія – молода сім’я на порозі нового життя. Вранішнє світло падало на неї м’яко, висвічуючи щасливі обличчя.
Квартира більше не виставлялася на продаж. Старі вікна залишилися на місці, паркет продовжував поскрипувати під ногами. Вона встояла…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
