Наш з Марією батько поїхав кудись на заробітки, і зник, коли я навчався у п’ятому класі, а сестра – у першому. Точніше, тоді він зник із кінцями. А раніше просто їхав і пропадав на кілька місяців.
Одружені вони з матір’ю не були, батько був вільним соколом. От і їздив країною то туди, то сюди. Повертався, коли і як хотів, правда завжди з грошима та подарунками. Мати терпіла, бо любила його до безпам’ятства.
– Володю, ти вже повертайся якнайшвидше, – просила вона.
– Ну, годі тобі. Не розводь вологість. Чекай із подарунками, – недбало цілував її, і зникав.
Поки його не було, за нами придивлявся брат тата, дядько Микола. Мати, мабуть, подобалася йому, але він ніколи не говорив про це. Ніколи не приділяв їй особливих знаків уваги. Ми завжди могли на нього розраховувати.
– Ну, як ти тут, Таїсія? – Запитував дядько Коля, заходячи до нас. – Як малі?
– Ур-а-а, дядько Коля прийшов! – волав я, і біг до нього обійматися.
– Привіт, Денисе, – Микола коротко притискав мене до себе.
Як на мене, то краще б він був моїм батьком. У вихідні дядько Коля возив нас з Машкою гуляти, поки мама відпочивала. Іноді вона вибиралася з нами. А іноді воліла посидіти вдома, подумати про свою нелегку жіночу долю.
Коли я підріс, дядько Микола приніс додому гімнастичну стінку і встановив у коридорі. Баті на той час удома не було майже пів року.
Я допомагав прикручувати інвентар. Машка стояла осторонь і спостерігала за тим, як спритно дядько прилаштовує турнік, канат і кільця.
– Дядьку Коль, а чого ти не одружишся? Ти он який рукатий. Тебе будь-яка з твоїми золотими руками відірве, – прокоментувала Марія, не по-дитячому мудра жіночою розсудливістю.
Жіноча мудрість ґрунтувалася на підслуханих розмовах матері з подругами.
– Не подобається мені ніхто, Маріє. Сподобається – одружуся.
– А дітей тобі своїх не хочеться, чи що? – Машка смішно розвела руки.
Дядько Коля відклав інструменти й серйозно сказав:
– Мені поки що вас вистачає. А ти що, спровадити мене намагаєшся? – примружився він.
Машка не була дурненькою.
– Я? – широко розплющила вона очі. – Та що ти, дядьку Коль. Я тобі завжди рада.
Увечері я запитав Марію:
– Ти чого чіпляєшся до нього? Ще образиться і перестане ходити.
– А тато подарунки привозить… – замріяно сказала вона. – Скоро вже приїде, мабуть.
– У-у, дурепа. Купили тебе за подарунки. Ти знаєш, скільки це спортивне обладнання коштує, яке він нам приніс?
– А мені вони до чого? Я сукню хочу і ляльок. Я ж не мавпа, по твоїх турніках лазити.
Марія цього разу на батька чекала даремно. Він не приїхав. Якось дядько Микола прийшов до нас і замкнувся з мамою на кухні. Щось їй втовкмачував, а мама гірко плакала.
– Тая, не реви. Я вас не кину. Ну, ти ж його знаєш… йому подавай, де солодше, та м’якше.
Мама завила в голос. Прямо ось так «Ой-ой-ой-ой-ой», після чого ще довго гірко плакала. Дядько Коля приходив до нас, як і раніше.
Допомогти, полагодити, погуляти з дітьми. Якось наважився. Поговорив із мамою про свої почуття. Я з чистою совістю підслуховував.
– Коль, та не потрібна я тобі! Ти он який мужик гарний. Щастя ти заслуговуєш. Справжнього щастя.
– Ну, мені, мабуть, видніше, хто мені потрібний, – уперто сказав дядько Коля.
– А якщо він повернеться?
Микола нічого не відповів.
– Я його все одно чекатиму. Люблю його, Колю! Не можу нічого вдіяти. Якщо ти впевнений, що я потрібна тобі така. Без серця.
Я навшпиньки відійшов від дверей. Матір я був готовий ляснути. Треба ж, недолуга яка! Знайшла кого любити та чекати. Тьху!
Стали жити. Марія, та була вся у батька. Де годують, там і лащиться. Чи міг я звинувачувати її? Вона вже теж, здається, зрозуміла, що чекати на батька з подарунками немає сенсу.
А дядько Микола намагався. Працював на нашу велику родину. Мама народ ила йому сина Мишка. Щастю дядька Миколи не було ні кінця ні краю. Вони розписалися з матір’ю, і все почало входити у своє річище.
Я закінчив школу без трійок, і мав пройти в інститут на бюджет. Мати сяяла, як сонечко.
– У нас у сім’ї вчений буде, га, Коль?
– Ну а що ми? Теж, мабуть, не виделкою борщ сьорбаємо.
– Та припиніть ви! Який вчений, – червонів і відмахувався я. – Налийте мені краще ігристого скуштувати.
– Ой, наче ти його не куштував, – фиркала Машка, а я зробив їй страшні очі.
Мишко безглуздо лазив по всіх нас, намагаючись залізти на стіл і “навести лад”. Коля схопив його і посадив на коліна.
– Ану, синку, поводься добре. Ти ж уже не немовля!
Мишко негайно схопив зі столу ложку, приклав до носа і скосив очі. Усі розреготалися.
– Чи у двері дзвонять? – Прислухалася Марія.
Мати відчинила і позадкувала до кімнати. У дверях намалювався батько. Повисла тиша. Він озирнувся і сказав:
– А чого ви? Гуляйте далі.
Ми мовчали. Мишко сповз із колін дядька Колі й пішов у бік нового дядька. Батько не звернув на нього жодної уваги, а мати схопила його на руки й закрилася ним, як щитом. Дядько Коля встав і похитнувся.
– Куди? – Запитала мати не своїм голосом.
– Я… подихати мені треба.
І вийшов, акуратно відсунувши брата плечем. Я встав і зазбирався йти за ним. А Машка за мною.
– Доню, подивися, яке я тобі лахміття модне привіз, – запропонував батько.
На мій подив, Марія на нього навіть не глянула. Вона наздогнала мене в коридорі й зашепотіла на вухо.
– Давай, я піду за ним. А ти краще послухай, що буде.
– Але…
– Ну, Ден! Ну, у тебе ж краще виходить підслуховувати!
Ось, а… але вона має рацію! Хоч у шпигуни йди.
Марія вибігла за Миколою, а я причаївся в коридорі, з жахом думаючи про те, що мати нарешті дочекалася кохання всього свого життя. Що ж тепер буде із нашою родиною?
– Таю, ти що? Чи заміж за Кольку вийшла? – хитро запитав батько.
Мати мовчала.
– Таю … ну, було і було. Мало хто там де згрішив. Все. Я повернувся!
Почулася якась метушня, звук ляпаса і рев наляканого Мишка.
– Ішов би ти, Вово… на три літери звідси!
– Таю, та ти чого?
– Я все сказала! Іди! Ніхто на тебе тут не чекав!
– Брешеш. Я по очах бачу. Очі брехати не стануть.
– Ну а я все сказала, – відрізала мати.
Батько вийшов за мить, побачив мене в коридорі.
– Підслухуєш? Ну, ну. Далеко підеш.
Але мені було байдуже, що він про мене думає. Я сунувся до кімнати, думаючи, що мати сидить, вбивається. Але вона, заспокоювала Мишка, поправляла зачіску та стіл одночасно. Як Юлій Цезар.
– Опудало! Трохи свято нам не зіпсувало, так? – Мати посміхнулася трохи кривувато. – Ну, де вони там усі?
Мишко вже забув про те, що мама лаялася з дядьком. Він, задоволений, що ніхто не заважає, рухав стілець.
Я вийшов надвір. Марія з дядьком Миколою сиділи через дорогу в парку. Вона вчепилася в його руку своїми та поклала голову йому на плече.
Наче боялася, що коли розчепить руки, дядько кудись подінеться. Я підійшов ззаду, глянув на них. Мені так давно хотілося це сказати. Я обійшов лавочку, подивився на втрачене обличчя Миколи:
– Батьку, годі тут сидіти. Ходімо додому. Мамка кличе.
У Миколи затремтіли руки. Машка відразу поклала на них зверху свої долоні. Підійняла голову, подивилась на нього:
– Правда, ходімо, тату?
Ми пішли. Як-не-як, у нас сьогодні було свято. Я закінчив школу…
Не дарма кажуть, – батько не той, хто дав життя, а той, хто дбав, виховував, любив та оберігав, підставляючи своє міцне плече в тяжку хвилину…
Ось така зворушлива життєва історія трапилася. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
