Після того, як в Тетяни не стало чоловіка минуло лише два місяці, коли на її порозі з’явилася гарна жінка років п’ятдесяти.
– Доброго дня, – посміхаючись, привіталася гостя. – Ви вдова знаменитого професора?
– Так, – кивнула Тетяна. – Я його вдова. А ви хто?
– Я?.. – гостя загадково посміхнулася. – Я Ганна. Ганночка, як колись називав мене ваш чоловік. І в мене до вас дуже серйозна розмова. Ви мене запросите до будинку?
– Так-так, звичайно, – відчиняючи ширше двері, натягнуто посміхнулася Тетяна, і серце її чомусь тривожно защемило. – Проходьте… Ганно… Тоді вже й ви мене називайте просто Тетяною, і без по батькові.
– Добре, – безтурботно відповіла жінка. – Тетяно… Я давно хотіла побачити вас на власні очі. Якщо чесно, я вас такою собі й уявляла. Типаж справжньої дружини професора, яка все життя перебуває у чоловіка на побігеньках. Адже так?
Господиня на таке їдке зауваження промовчала, але серце її защемило ще більше.
– Сідайте, будь ласка. – Тетяна показала рукою на одне з крісел, коли вони пройшли у вітальню. – Я так розумію, ви – колишня коханка мого чоловіка?
– Як швидко ви вгадали. – Гостя гордо посміхнулася. – Але я не просто його коханка. І про це трохи згодом. Отже, ви все-таки здогадувалися, що в Марка, крім вас, ще була жінка?
– Ні! – різко відповіла господиня. – Але раз Марк називав вас не просто Ганною а … Ганночкою … Ви ж не просто так мені про це сказали, справді ж?
– Ну, так, не просто так сказала. Справа в тому, Тетяно, що у нас із Марком є спільна дочка.
– Дочка? – Жінка завмерла, і тільки зараз повільно опустилася в інше крісло. – Дивно…
– Чому – дивно? – безтурботно засміялася Ганна. – Теоретично, у кожного одруженого чоловіка на цій землі може з’явитися дитина від сторонньої жінки. Хіба ж не так?
– Так, звичайно, може, – сумно зітхнула Тетяна. – Але річ у тому, що у нас із Марком немає дітей. І знаєте чому? Через його безплідність. І це можуть підтвердити чисельні медичні довідки. Вам їх показати чи ви повірите на слово?
– Ну, так, так… – знову засміялася гостя. – Як же… Я чула від Марка такі ж слова, коли повідомила про своє положення. Тому він мені й не повірив, і ми навіть на цьому ґрунті з ним посварилися, а згодом і розлучилися. Але хай там як, в мене від нього є дочка, і це тепер зможе легко підтвердити аналіз ДНК. Нам з донькою потрібен тільки біоматеріал для аналізу. І ми його знайдемо, цей матеріал. А коли знайдемо, і зробимо аналіз, тоді й ви зрозумієте, що тепер моя дитина – єдиний спадкоємець вашого чоловіка. Раз у вас із ним дітей не було.
– Але ж це абсурд, – нервово повела плечима Тетяна. – Як ви могли зробити дитину від безплідного чоловіка?
– Мабуть, сталося диво? – нахабно посміхнулася Ганна. – Кажуть, що раз у житті й палиця стріляє.
– Скільки вашій дівчинці років?
– Вже вісімнадцять.
– О, вона вже зовсім доросла. Чому вона не прийшла сюди разом з вами?
– По-перше, ми живемо в іншому місті. – Ганна сміливо дивилася в очі господині, насолоджуючись своєю безсоромністю. – А по-друге, навіщо ж я відразу стану занурювати дитину в судові колотнечі, не поговоривши попередньо з вами віч-на-віч. Вона поки що досі взагалі не знає, хто її батько.
– Дивно. – На обличчі у Тетяни з’явилася недовірлива усмішка. – Ви приходите до мене одна, заявляєте, що ваша дочка – це дочка мого чоловіка, і хочете, щоб я повірила вам на слово? Невже я схожа на дурепу?
Обличчя у гості миттєво змінилося і стало напруженим.
– Я прийшла попередити вас, що у вашого чоловіка є гіпотетична спадкоємиця, яка незабаром стане спадкоємицею законною. Ви повинні знати, що половина цієї квартири, і частина всього вашого майна належить моїй дитині. Як тільки документально це буде доведено, що моя Марія – дочка Марка, ми – через суд – почнемо поділ майна. Лише тому я тут. Щоб ви були готові.
– Ну що ж… – Таня раптом усміхнулася. – Дуже добре. Навіть, я б сказала – чудово.
– Так? – На обличчі у гості з’явилося здивування. – Чому чудово?
-Тому, що ви навіть уявити собі не можете, як я рада такому повороту подій. Може, вас послав до мене навіть сам Господь. І знаєте, якби у вас вже зараз були аналізи ДНК, я б вас навіть поцілувала! Я готова зараз же погодитись, що дівчинка, про яку я сьогодні вперше почула, доводиться дочкою моєму чоловіку.
– І чому ви раді? – Ганна трохи розгубилася. – Вас що, нічого не бентежить?
– Звичайно, мене багато чого бентежить, але … – Тетяна піднялася з крісла і схвильовано почала ходити по кімнаті вперед. – Зараз я вам теж розповім щось, щоб і ви були готові. Поки Марк згоряв від хвороби, – а ми ж боролися з ним за його життя три довгі роки, – ми набрали на його ім’я багато кредитів. Мені кредити давати банки відмовлялися, тому що я ніде ніколи не працювала. А Марк мав чудову кредитну історію. Він мав дуже велику зарплату. Але тепер… Ви знаєте, що ця квартира досі перебуває в іпотеці, яку ми давно – як тільки Марк захворів – припинили платити. І тепер її забирає банк. І взагалі, я абияк зводжу кінці з кінцями. Я продала все, що можна було продати, але… – Тетяна знову посміхнулася. – Але тепер, наскільки я знаю, за законом спадкоємиця Марка успадкує не лише майно, а й усі борги покійного. Так що те, що сьогодні тут з’явилися ви – це таке щастя!
– Стривайте! – Ганна напружилася. – Як це може бути? Адже ваш чоловік – відомий професор… Ви хочете сказати, що на ньому висять якісь зобов’язання перед банком?
– Не перед одним банком, а одразу перед п’ятьма! Так! Ми з ним винні величезні суми! Я ж говорю, ми боролися за його життя, робили дорогі операції, купували ліки. Але, на жаль… Ми програли… Коли відберуть цю квартиру, лишиться ще майже три мільйони боргу. Тому благаю вас – поспішаєте провести аналіз ДНК. Я можу надати вам речі Марка, на яких може зберігатися біологічний матеріал. Мені не терпиться відмовитися від усіх цих боргів на вашу користь. У мене є в друзях хороший адвокат, який мені з радістю допоможе.
– Стривайте! – Ганна схопилася з крісла. – Але чому я досі нічого не знаю про його борги? І про його хворобу я також не знала!
– А ви коли останній раз із ним спілкувалися?
– Ну… – Ганна зробила незадоволене обличчя. – Востаннє ми розмовляли з ним телефоном, напевно, років десять тому. Я ж говорю, ми з донькою живемо в іншому місті.
– Ах, ви в іншому місті… І вже десять років… Ну, звісно, тому ви нічого й не знали. Скажіть, а як ваше прізвище? І ще мені хотілося б знати вашу адресу та номери телефонів. Телефон вашої дочки та ваш особистий.
– Навіщо?
– Я повідомлю всі ці дані колекторській службі, яка мене вже зовсім змучила. Нехай вони тепер вимагають борги з вас та вашої доньки.
– З якого дива?!
– Як з якого? Ваша дочка – гіпотетична спадкоємиця, яка скоро стане спадкоємицею законною. Ви самі це мені сказали. Я ж відмовляюся від спадщини мого чоловіка на користь його дочки. Раз по венах вашої Марії тече кров Марка – так буде чесніше!
– Ні! – вигукнула злякано Ганна. – Цього не може бути!
– Чого – не може бути?
– Напевно, я таки помилилася. Ваш чоловік мав рацію, це не його дочка. Я зараз згадала! Тоді я зустрічалася ще з одним хлопцем… Загалом, бувайте! Забудьте про цю розмову і про нас із дочкою. І взагалі, вашого чоловіка я бачила лише один раз, випадково. Він читав лекцію у нашому інституті.
Ганна стрімко попрямувала до коридору, і через кілька секунд вона вже грюкнула вхідними дверима.
– Ну, ось… – Тетяна беззвучно засміялася. – Ще одна гіпотетична спадкоємиця відвалилася. І скільки ж вас ще буде в моєму житті?
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?