Світлана спочатку зовсім не звертала уваги на Володимира. Завжди вважала його не те, щоб другом, а просто сусідом.
Все змінилося після того, як вона повернулася до батьківського дому після навчання у технікумі в місті.
Тепер Володька виглядав зовсім інакше! Високий, стрункий, він зовсім не був схожий на того неказистого повненького хлопчину, якого раніше знала Світлана.
Та й Світлана тепер була зовсім не та, що в дитинстві. Вона теж погарнішала, стала стрункою гарною дівчиною.
Володимир якось почав проводжати і зустрічати її з роботи.
Вони почали зустрічатись.
Сама того не помічаючи, вона закохалася в сусіда.
Коли той зробив їй пропозицію, Світлана одразу ж погодилася! Весілля відгуляли через місяць! Якраз на день народження Світлани.
Молодята одразу вирішили, що житимуть окремо від батьків.
Вони купили собі хату в центрі села, і дуже були цьому раді.
Світлана облаштувала їхнє затишне гніздечко так, як завжди про це мріяла.
Володя зайнявся господарством. Він дуже хотів власну ферму і наполегливо почав над цим працювати.
Одного разу чоловік попросив Світлану розібрати коробки з речами, які він залишив у машині. Володя все ще перевозив деякі свої речі, які залишилися в батьків.
Чоловік пішов займатися своїми справами, а Світлана взялася розбирати речі.
Раптом вона помітила невелику коробку, яка стояла в багажнику окремо від інших речей у дальньому кутку.
Вона відкрила її і раптом побачила красиві жіночі туфлі на високому підборі!
Світлана застигла від здивування.
Спочатку вона подумала, що це для неї – подарунок чоловіка.
Але оглянувши туфлі, вона зрозуміла, що туфлі не нові, вже явно ношені…
-Чиї?! – тільки одне питання крутилося у неї в голові.
Цілий день Світлана не могла нічого зробити до ладу.
-Господи, невже Володька мені зраджує. Як він міг так вчинити зі мною? – ледь уже не плакала Світлана.
Вона то брала ці туфлі в руки, то клала їх у коробку. Ходила по кімнаті і уявляла, що скаже чоловікові, коли той повернеться з роботи.
Потім, коли вона вже була на межі, Світлана глянула ще раз на туфлі, пішла в сарай, взяла пів банки старої фарби, яка там стояла і не довго думаючи просто вилила її у коробку з туфлями…
Вона із задоволенням глянула на своє мистецтво, закрила коробку і поставила її на вулиці біля ґанку.
Володимир прийшов з роботи пізно. Світлана ледве стримувалася, щоб не почати сварку.
-Любий, а що це за коробка там лежить? – лагідним голоском заспівала вона до чоловіка. – Ніби й не наша.
Чоловік якось дивно глянув на неї.
-Яка ще коробка? – запитав він.
-А отам біля ґанку лежить. Там ще взуття якесь. Ніби і не твоє… – Світлана вже була в очікуванні найгіршого.
-Ааа! – раптом сказав чоловік. – Так це ж Петро забув! Там туфлі його дружини. Він їх з ремонту забрав, і в мене в машині залишив. Завтра забере, бо його дружина вже свариться.
Світлана стояла і тільки кліпала очима. Вона не розуміла, чи правду сказав чоловік. Вранці прийшов його друг Петро.
-Світлана, я по взуття прийшов. Бо дружина свариться. Каже, що не доніс додому. Давай швидше, а то вдома не приведи Господи, що робиться!
Світлана повільно дістала коробку з туфлями і віддала Петру. Той відкрив, і ахнув.
-Боже мій! Ну й майстри… Певно помилилися з коробкою, чи що… Нічого не розумію. Що ж моя Зіна тепер скаже? Ну я їм влаштую!
Петро взяв коробку і похмуро вийшов з хати.
-Чекай, – раптом гукнула його Світлана і побігла за ним.
Звісно вона все йому розповіла.
Як же сміялися Петро з Володимиром, коли почули її розповідь. Не до сміху було тільки дружині Петра…
Та й Світлані було не до сміху. Їй було соромно за свою нерозумність.
-От же ж понавигадувала собі, як дівчисько, – думала вона. – Ще й гроші за взуття тепер віддавай…
З того випадку Світлана більше не сумнівалася в чоловікові.
А якщо вже й були такі моменти, то вона одразу згадувала про туфлі і пояснення ситуації, якось одразу приходило розумніше.
