Коли народилася донька, мені було 19 років. Чоловік був старший на цілих дев’ять років, тому мені здавалося, що з таким дорослим чоловіком мені нічого не страшно. Тим більше, що він з нетерпінням, як і я, чекав на народження дитини.
Але коли радість після нашого приїзду з донькою з пологового будинку трохи вщухла, і настали будні з безсонними ночами та іншими проблемами, йому швидко це набридло. Спочатку він став затримуватися на роботі, то у вихідні йому терміново треба поїхати до батьків, а я цілими днями одна з дитиною.
Звичайно, наші відносини погіршилися. Почалися сварки та взаємні звинувачення, і через деякий час чоловік зібрав речі та переїхав до батьків. Як виявилось, назавжди.
Я довго переживала його відхід, зраду, відмову від спілкування з дочкою, але згодом заспокоїлася. Усю увагу приділяла тільки їй, робила все для того, щоб вона нічого не потребувала. У неї був наймодніший одяг, найкрасивіші іграшки, гарні ходунки, манеж, а потім велосипед і ляльки десятками
Зараз доньці вісім років, і вся моя надмірна турбота тепер позначається на її поведінці. Вона вирішила, що все має бути так, як хоче вона, все тільки для неї. Справлятися самій стало дедалі важче.
За цей час в мене, звичайно ж, були швидкоплинні романи, але заміж я не збиралася, боялася, що моя дочка буде в такій сім’ї зайвою. Але нещодавно почала зустрічатися з чоловіком, який захотів познайомитися з моєю дочкою, і відразу ж порозумівся.
Вона стала набагато слухнянішою і теж прив’язалася до нього. Я думаю, що їй не вистачало й батьківського кохання, тому й поводилася так, висловлюючи свій протест. Я була рада такому повороту подій.
Особливо після того, як пішла до школи і дізналася, що всі мають тата, тільки в неї одна мама. Тепер вона заспокоїлася, що в неї, так само як у всіх є батько. Те, що він не рідний, її не цікавить, головне вона відчуває кохання та турботу.
