Мені 30 років. Я виросла у зразковій сімʼї: люблячі одне одного батьки, старша сестра-подруга, сімейні цінності, любов і мир у сім’ї, середній достаток без розпещеності, досягнення цілей лише самотужки.
Я мріяла про подорожі, про другу половину, щоб як справжні споріднені душі, була зіркою у будь-якій компанії. У мене горіли очі, у прямому значенні слова. Я була зразковою ученицею з нотками милого бунтарства, люблячою та улюбленою дочкою, успішною студенткою, наймолодшим фахівцем на роботі.
У мене були принципи: не брехати, не дурити, не робити боляче. Я приваблива природною красою. У мене чудові губи, шикарна фігура, густе, довге від природи волосся, котячі зелені очі.
У мене закохувалися, але я чекала на того, кого по-справжньому полюблю, і ніколи не водила за носа закоханих у мене хлопців. І, до всього іншого, різко і активно засуджувала зради, тримала в облозі відразу одружених, які чомусь завжди лізли до мене, як бджоли на мед.
У 24 роки я вийшла заміж за свого першого, єдиного хлопця і чоловіка. Я була щаслива, заради нього я змінила своє життя на 180 градусів, переїхала до невеликого містечка, зайнялася новою справою.
Після того з’ясувалося, що він мені зраджував до шлюбу, поки я залишалася вдома. Хотіла піти, він благав, клявся, але в мені наче все померло. Я дала йому другий шанс, щиро вірячи, що пробачу та зможу знову відчути щось. Адже то була моя мрія!
І пробачила, а точніше, розлюбила. Якоїсь миті пекуча образа перетворилася на байдужість. Я доглядаю чоловіка, ми проводимо разом час, я захоплююся ним, як чоловіком, хвалю його, але насправді мені байдуже. Він хороша людина, прекрасний коханець і сильний чоловік. У нас дитина, і ми разом.
Тепер я зовсім інша людина. Можливо, цей темний бік сидів у мені давно і прокинувся з віком. Мені здається, що дружиною, зразковою жінкою і вірною своїм принципам людиною був хтось інший. Тепер я любляча мати, і на цьому всі мої позитивні ролі закінчуються.
Тепер я слабка людина без особливих цілей, гублюся у спілкуванні з людьми, не люблю чоловіка, брешу на кожному кроці і, головне — я коханка. І не просто коханка, а безнадійно потонула у своїй пристрасті заміжня жінка. Мати.
До коханця кохання немає, але він замінює мені цілий світ, він розумний, дотепний, пристрасний, захоплюється мною, і, звичайно, давно одружений з коханою жінкою, яку не покине (та мені й не треба).
Впали всі мої принципи на рівному місці. Не від великого кохання, не від нещасного життя. Якоїсь миті я стала від коханця залежна, і тепер не можу відвикнути від нього. А він тільки дозволяє себе любити, як то кажуть (хоча тут не про кохання).
Коли ми бачилися минулого тижня, він сказав: “Я давно хотів сказати, у тебе чомусь більше не горять очі”. Звичайно, він спантеличив цим питанням, але для мене це має інше значення.
Я більше не мрію. Я брешу. Бігаю за одруженим чоловіком у пошуках його схвалення, хоча майбутнє з ним мені не потрібне (а він це бачить і поводиться жахливо). Але без нього чомусь не можу.
Де ж де я втратила себе?
