– Терміново переоформ на мене майно! – Віктор не просив навіть, а вимагав. – Поки час є! Якщо хочеш, ми з юристом завтра під’їдемо і…
Натрапивши на мій погляд, він раптом затнувся і дещо знітився.
– Надюшо, ну… Послухай мене, – м’яко продовжив він після паузи, – поговорімо спокійно, без істерик.
– Говори, – сухо відповіла я.
Віктор стояв біля вікна, і говорив з такою фальшивою турботою, що мене занудило сильніше, ніж від ліків.
– Надю… Я ж не кажу, що кидаю тебе. Просто треба все юридично оформити, доки ти… Поки що є можливість. Це ж розумно, погодься.
Я хмикнула. Наче не помітивши цього, Віктор продовжив:
– Дача, машина … Все у нас з тобою має бути чітко розписано. Я консультувався з нотаріусом, Надюшо, там нічого складного, просто підпишеш кілька паперів, і все.
Я дивилася на нього, на цю людину, з якою прожила понад двадцять років, від якої народ ила дочку, і не впізнавала. Його ніби підмінили.
Стоїть такий діловий, у своїй улюбленій блакитній сорочці, яку я йому на минулий день народження подарувала, і спокійно розмірковує про те, що буде після того, як я покину цей світ.
– Вітю, – я сіла на диван, бо ноги підкошувалися і не тримали мене зовсім, – ти… Скажи, ти взагалі чуєш себе? Лікарі кажуть, що шанси є. І навіть дуже непогані… А ти вже на мою дачу око поклав?
Він скривився.
– Надю, ну… Будь ти реалістом, – майже холодно сказав чоловік. – Статистика з твоїм діагнозом… Ну така собі. І потім, якщо ти одужаєш, ну чудово ж, документи можна буде переоформити назад. Але якщо…
Він затнувся, покашляв.
– Якщо ні, то Маринці буде простіше, не доведеться по судах бігати, спадщину оформляти. Ти ж не хочеш їй проблем?
Наша дочка зараз навчалася в іншому місті на другому курсі університету. Вона дзвонила мені щовечора і плакала в слухавку. Вона серйозно хотіла кинути навчання і приїхати доглядати мене, але я не дозволила.
– А що Марина думає про твої… плани? – Запитала я.
– А навіщо їй це знати? – обізвався чоловік, – не знає вона. Нема чого дівчинку травмувати раніше часу.
Ось тут мене прорвало. Я так різко підвелася, що голова запаморочилася. Схопилася за спинку дивана і виказала йому все, що накопичилося за ці два місяці з моменту встановлення діагнозу.
– Ти думаєш, я нічого не розумію, так? – Усміхнулася я. – А я ж пам’ятаю, Вітю, як ти різко полюбив їздити на дачу. Як припинив їздити зі мною на процедури через якісь там нагальні справи…
– Ну… у мене справді були справи… – зніяковів чоловік.
– І звуть ці справи Олена. Правда?
Віктор здригнувся, щось забурмотів, але я показала йому скрін його дуже цікавого листування з цією Оленою.
– Так ось чому тобі терміново знадобився заповіт! – я майже кричала, і мені було якось байдуже, що сусіди почують. – Це Олені твоїй дача знадобилася, так?
Він зблід, але тримався.
– Не кажи нісенітниці! Олена – моя колега, ми працюємо над проєктом…
– Над проєктом «Як найшвидше позбавити всього майна дружину, яка зібралася богу душу віддати»?
Віктор відкрив рота, щоб відповісти, але я випередила його.
– Ось що, Вітю. Я не хочу доживати поруч із чоловіком, який вже подумки мене поховав! І який дивиться на мене не як на дружину, не як на матір своєї дочки, а як на тягар, як на перешкоду до нового життя.
– Ти… Ти помиляєшся!
– Ні, не помиляюся, – я прямо подивилася чоловікові в очі, – і ось що, Вітю. Ти нічого не отримаєш! Нічого! Зрозумів?
Наступного дня я подала на розлучення. Віктор був збентежений, він розраховував тихо-мирно все оформити, а тут такий поворот …
Адвокат мій, Олена Марківна, жінка із залізною хваткою, швидко пояснила йому, що при розлученні він отримає лише половину квартири. Моє майно залишиться при мені, і ніякі його фокуси із заповітом тут не допоможуть.
Далі все було, як у якомусь тумані. Ліки, оперативне втручання, знову ліки. Марина приїхала на літні канікули та сиділа зі мною. А Віктор…
Ну, він з’їхав до своєї Олени. Та виявилася молоденькою пані з його відділу. Дуже гарненька, років на п’ятнадцять його молодша. Квартиру ми продали, гроші поділили. Я купила невелику однокімнатну ближче до клініки.
А потім… я почала одужувати. Повільно, важко, але завзято. Лікарі дивувалися, казали, що така позитивна динаміка – велика рідкість. А я думаю, що просто мій організм зрозумів, що треба жити.
З цього часу минув рік. Я перебувала в ремісії й почувала себе дуже непогано. Віктор давно вже не нагадував про себе, та і я про нього, зізнатися, вже й думати забула.
І раптом – дзвінок у двері. Глянувши у вічко, я мимоволі злякалася. Віктор! Але двері йому відчинили.
– Привіт … – промимрив він, простягаючи мені букет. – Це… Ну… з одужанням, чи що…
– Дякую, – сухо сказала я, – чим зобов’язана?
– Поговорити з тобою хочу. Пустиш?
– Ти як адресу мою нову дізнався?
– Марина сказала. То пустиш?
– Ну заходь…
Він пройшов, акуратно роззувся і на моє запрошення пройшов на кухню. Від чаю він відмовився.
Історія, яку він мені розповів, виявилася банальною, як мексиканський серіал. Олена його кинула, знайшовши когось заможнішого.
Гроші від продажу квартири він частково вклав у якийсь сумнівний бізнес, частково прогуляв із новою пасією ресторанами та курортами.
Бізнес прогорів, пасія випарувалася, і ось він тут, з квітами.
– Надюшо, – почав він, сідаючи на край стільця, – я зрозумів, що накоїв. Я дуже бридко з тобою вчинив, я це визнаю. Але ж ми стільки років разом прожили… Може, спробуємо все заново?
Я розливала по кухлях чай і думала, невже я колись кохала цю людину? Невже мріяла зустріти з ним разом старість, няньчити онуків?
– Вітю, – сказала я, ставлячи перед ним кухоль, – знаєш, що найстрашніше було тоді? Зовсім навіть не діагноз. Не втручання. І не нудотне лікування.
– А те, що ти вирішив, що я вже небіжчик. Ти списав мене, як зламану машину! Ти прямо запропонував переписати на тебе все майно, бо ж не пропадати добру. І зараз ти прийшов не тому, що любиш чи сумуєш. Тобі просто нікуди йти!
– Та ні ж! Ні! – Віктор подався вперед і взяв мої руки у свої. – Я просто… помилився! Ну, буває ж, всі помиляються. Але я тебе люблю!
Я не слухала його. Я дивилася на квітучу акацію за вікном і думала, що завтра поїду до Маринки, яка днями захищає диплом.
Потім ми з нею з’їздимо на море… А восени я почну ходити на курси німецької, я вчила її колись, та так і не вивчила, треба надолужити.
– Допивай свій чай та йди, – сказала я спокійно, – а в мене ввечері тренажерка.
– Надю…
– Вітю, ти мене чуєш? – Запитала я. – Не вийде у нас з тобою нічого! Я тебе не люблю! Я зневажаю тебе! Не через те, що ти тоді так зі мною вчинив…
– Тут я тебе навіть розумію, жити поруч із хворою людиною зможе далеко не кожен. Я зневажаю тебе за те, що ти прийшов зараз до мене, наче побитий собака, і просишся назад. Будь ти чоловіком, Вітю! Іди, га?
Він мовчки підвівся і пішов. Його квіти я викинула у сміттєпровід. Більше він не з’являвся. Хотілося б вірити, що він зрозумів, що й чому! Але думаю, що це марно.
Такі нахаби не визнають себе винними, а тільки вигоду шукають! Тож Бог йому на допомогу, як кажуть, – він все бачить, й кожен отримає за вчинки свої…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові. цікаві публікації!
