Терпіти не можу родичів, які приїжджають у гості без попередження! Але мені пощастило ще менше – до мене рідня вешталася щодня на вечерю! Я переконалася, що їхньому нахабству немає меж, і з цим треба щось робити!
– Але ж ми сім’я. Їди для нас шкода? – обурювалися родичі.
Я довгий час це терпіла і заплющувала очі. Я боялася здатися жадібною і не гостинною. Однак згодом родичі чоловіка мене вже дістали. Я вигадала план, як їх провчити.
Ми з чоловіком жили у селищі. Поруч, по сусідству, мешкав дівер зі своєю родиною. Вони мали трьох дітей.
І ось вони всією родиною понадилися ходити до нас на вечерю. Вони вже вирахували час, коли я закінчую приготування їжі, і приходили точно за графіком.
Дружина дівера збирала дітей і йшла навмисне до нас. Чоловікові ж говорила, що вони на прогулянку.
Я працюю щодня. Після роботи поспішаю в магазин та додому, щоб приготувати щось смачне для домашніх. Дітей забирав із садка чоловік, бо йому було набагато ближче.
Спочатку візити родичів мене ніяк не напружували. Це ж рідня, чого злитися? Дивувало лише те, що вони навмисне стояли біля воріт і чекали, коли хтось прийде додому.
– Інно, чому ти так довго сьогодні на роботі була? Ми вже на тебе зачекалися!
І я, як навіжена, готувала на дві родини. Діти дівера завжди просили добавку, тому однією каструлею борщу справа не обходилася.
Якщо родичів щось не влаштовувало, вони ще претензії пред’являли. Суп вчорашній не люблять, макарони тільки з м’ясом, салат без цибулі, та й інші викрутаси. Я мовчки виконувала всі забаганки.
– Я піду поки ягід у твоєму саду нарву, бо мої шибеники нічого на варення не залишили, – говорила дружина дівера і по-господарськи блукала нашою ділянкою.
Через місяць уже у Віктора урвався терпець, і він сказав братові:
– А твоя дружина вміє готувати? Чого вона до нас постійно на вечерю приходить?
– Навіщо їй готувати, якщо вони у вас повечеряють? Чи тобі їжі для нас шкода?
І тоді у мене урвався терпець. Я вирішила провчити горе-родичів.
Коли я поверталася з роботи, побачила, що родичі вже тупцюють біля моєї хвіртки. Я швидко розвернулась і пішла в інший бік. А дружині дівера написала повідомлення, щоб вони на нас сьогодні не чекали.
Я сама забрала дітей, купила торт, та пішла до мами. Буквально за годину мені почала дзвонити родичка:
– Де ви так довго? Діти голодні. Скільки можна чекати на вас на вулиці?
– Я тобі написала повідомлення. Ми у мами, вона нас у гості запросила, тож сьогодні будемо пізніше.
Що зробила дружина дівер? Поскаржилася коханій свекрусі!
Мати чоловіка почала відчитувати мене:
– Тобі їжі для родичів шкода? Що ж ти така негостинна? Я завжди думала, що ти приклад для наслідування. Чи не соромно, що діти на тебе під парканом чекали?
Ми декілька днів поспіль “набридали” мамі. А невгамовні родичі продовжували мене стидати, та звинувачувати в жадібності. Поки, нарешті, не вгамувалися!
Після цього вони почали бродити в гості не до мене, а до свекрухи. Загалом, мені вдалося позбутися нахлібників.
А вже за кілька днів свекруха поскаржилася мені:
– Це ж нестерпно! Вони тепер у мене обідають і вечеряють! Цілий день відсиджуються. У мене взагалі пенсія не гумова, щоб усіх годувати!
– Ну-ну! – сміялася я. От як воно виходить! Я, значить, скнара, а у неї тільки пенсія не гумова! Добра відмазка, нічого не скажеш!
Гадаю, що нам таки дадуть спокій! А якщо ні, то я більше викручуватись не буду, скажу, як є! Знайшли козла-відбувайла! Я слушно міркую, чи й дійсно скнара?
