– Як ви могли так вчинити? – плакала Ніна Василівна.
– Як так? – Здивувалася сваха, що нічого не розуміла. – Ви про що?
– Ну, як – ви ж лікар! Ну то й що, що на пенсії! – не вгамовувалася жінка. – Я другий день плачу!
– Це я зрозуміла. А чому плачете?
– Як це чому? Ви виявилися черствими та байдужими!
Ось що можна подумати, почувши цей шматок розмови? Правильно: що байдужий лікар відправив чергового пацієнта на той світ!
Не вчасно поставив правильний діагноз, не призначив потрібне обстеження і проігнорував своєчасне лікування, не інакше. Ну і – екзитус леталіс! Це – латинню…
Що – страшно? А ось і не вгадали!
Йшлося про єдину дочку Ніни Василівни, яка перебуває в доброму здоров’ї.
– І не треба казати, що ви нічого не розумієте! Ви бачили Яну?
– Я Яну бачу майже щодня! – відповіла Лідія Петрівна: вона була її свекрухою і жила поблизу – у сусідньому будинку.
І раніше, при купівлі квартири синові, це здавалося великою зручністю і, загалом, щастям: вони жили в кроковій доступності з його родиною, але не разом.
Тому ніхто ні до кого не ліз, і завжди можна було допомогти – посидіти з онукою Женею.
Але останнім часом мама Ліда почала думати, що треба було купувати квартиру в іншому районі. Тому що сваха почала проявляти якусь патологічну активність, чи що. І висловлювати до «протилежної сторони» цілу безліч претензій.
Сама вона жила під Києвом та була в сім’ї доньки наїздами. Але це не заважало їй демонструвати вічне невдоволення тим, що відбувається. От і тепер вона була незадоволена дочкою.
Саме Янка, цього разу, викликала таку жахливу реакцію доброї та турботливої мами. Точніше, її зовнішній вигляд: мама приїхала погостювати й побачила дочку, яка, на її думку, страшенно розповніла.
Хоча не далі, як кілька тижнів тому, все було нормально. Хоча, Янка була і тоді в тій самій вазі.
Сама дочка з мамою не особливо церемонилася: та набридла їй своїми дурницями дуже давно. Тому мамі одразу було сказано йти. Так, прямо туди: і зелене вам світло на всіх перехрестях долі, мамо!
Але хріна вам! Тому мама Ніна, яка приїхала в середу ввечері, вранці в четвер зателефонувала:
– У мене до вас розмова!
На годиннику була дев’ята ранку: спати Ніна Василівна лягала теж о дев’ятій – вона себе берегла.
Тому сваха чудово виспалася. Чого не можна було сказати про решту.
– Слухаю, викладайте! – Мляво відгукнулася Лідія Петрівна, яка «відійшла до сну» після третьої – у пенсіонерів свої чудасії.
– Ні, розмова матиме приватний характер! – Вимовили по той бік слухавки. – Треба побачитись!
– Приватний? – одразу прокинулася мама Ліда. – Але про що? Невже Славко зрадив Янку? Та ні – не може бути!
Син був дуже пристойною людиною. Причому у всьому. Може, Ніна Василівна знала щось таке, що не було відомо самій Ліді?
Говорячи про «побачитися», сваха мала на увазі одне: що зараз Лідія Петрівна злізе зі свого п’ятого поверху без ліфта і прийде до неї на другий.
А як ви хотіли, любі мої? Адже Ніні було на дванадцять років більше, ніж Ліді! Не їй же стрибати поверхами!
І хоча мама невістки була значно здоровішою й у свої вісімдесят два – продовжувала самостійно мити вікна та міняти штори, – це зараз не мало жодного значення.
Ну і що, що Лідія Петрівна мала дві опер ації на хребті й ходить вона з паличкою: мамі Ніні терміново треба було поговорити!
Четвер – робочий день. І чоловік мами Ліди був на роботі: так він, можливо, сходив би для розмови.
Хоча не факт: справа ж приватна! Значить, доведеться йти самій.
Розбуджена не в ту фазу Ліда почала збиратися. Снідати не стала – апетиту не було: доки не дізнається, у чому там справа, не заспокоїться!
Сваха відчинила двері й одразу заридала, ніби її ввімкнули в розетку. Лідія Петрівна злякалася: значить, її витягли з п’ятого поверху за цим? Тому що невістка погладшала?
– Ну, так! – нітрохи не вагаючись, між схлипуваннями, підтвердила та.
– А телефоном все це з’ясувати – не доля? – тихо поцікавилася мати Ліда.
– Як це – телефоном? – щиро здивувалася сваха.
Ліда дивилася на зухвалу істоту, що стоїть перед нею з намальованими бровами: готувалася, твою матір.
І відчувала одне бажання – накинути зашморг. Причому зробити це потрібно було ще дуже дано! Можливо, ще в колисці…
Адже цей епізод був зовсім не перший і навіть не другий. Претензії сипалися з рота, де всі зуби були своїми – у вісімдесят два, трясця її матері!.
Спочатку:
– Чому вони не мають дітей?
Дітей у пари справді не було три роки. Склалося враження, що мати чекає – не дочекається онуків, бо вона виносила мозок майже щодня.
– А чого ви до мене з цим питанням? – щиро дивувалася Ліда. – Запитуйте у дочки! Я тут з якого боку?
– Ви – лікар! – безапеляційно відповіла мама Ніна. – І живете поряд!
– І що? – намагалася протестувати сваха. – Я що, маю прийти та допомогти вашій дочці зачати?Чому б вам, у такому разі, не приїхати та не спробувати зробити це?
– Так, дайте добру материнську пораду!
Але всі аргументи відскакували від Ніни Василівни, як краплі від жирної поверхні.
Зрештою, у сім’ї народ ився Женька. Здавалося б – твоя мрія здійснилася, – приїжджай, порпайся! І замовкни, нарешті…
Ну, що, здогадалися, що було далі? Думаєте, хтось приїхав помагати? А навіщо, якщо у сусідньому будинку мешкають добрі родичі!
Навіщо тоді треба було мотати нерви? А просто! Щоб життя раєм не здавалося! А то зарозумілися там у себе в цьому Києві!
Коли хлопчику виповнилося три місяці, добрий Славко відпустив дружину з подругою в Італію. І знову хтось цьому не повірить, скаже, що такого просто не може бути! Але таке було – син узяв відпустку та залишився з дитиною.
До того ж Янка хлопчика не годувала, бо у неї не було молока.
А Славко виявився чудовим батьком і справлявся сам. Та й батьки були напохваті у сусідньому будинку. Тому, їдь, звичайно, заїнька – дружину він дуже любив.
А мама з татом звично промовчали. Хоча чудово все бачили. Але вони були добрими батьками й просто не стали вкотре лізти: живуть і живуть…
І заїнька поїхала на тиждень. І весь цей тиждень сваха знову ж таки викльовувала мамі Ліді печінку, бо до свата вона поткнутися не наважувалася.
Коротше:
– Чому Янка поїхала в Італію?
– Але ж це ваша дочка поїхала в Італію! – терпляче намагалася звернутися до розуму родички розумна мама Ліда. – От якби мій син кинув їх і змився, тоді попит був би з мене! А так – питайте зі своєї дочки!
Звернутися до розуму не вдалося. І зараз, і після: немає розуму – вважай, каліка.
Так, сваха виявилася ментальним інва лідом! Але поки що це було ще не зрозуміло. І Лідія Петрівна наївно вважала, що жінка все ж таки зрозуміє, де собака порився.
Але у відповідь почула:
– А навіщо ваш син її туди відпустив? Якщо він відпустив, значить, він і винен!
І на цій райдужній ноті Ніна Василівна відключилася.
Ну хіба вона не стерво після цього? А мама Ліда лягла, бо у неї, на нервовому ґрунті, почалося загострення виразкової хвороби. Яке потягнуло за собою холецистопанкреатит, що пізніше вилився у видалення жовчного міхура.
Після останньої події усі контакти з мамою Янки було зведено до мінімуму.
Самій невістці говорити нічого не стали, як і завжди, бо у неї з мамою існували постійні сварки. У принципі, характери у них були майже однакові: виявилося, син влип на повну…
Коли чоловік Ліди був удома, слухавку брав він. Коли він був на роботі, жінка дзвінки свахи просто ігнорувала.
А вони все одно лунали. То в неї запалилися ясна – що робити? То свербіла шкіра! То вона посварилася з сусідкою і послала її.
То в неї прокисло на балконі шість літрів позаторішнього варення: шкода, якщо пропаде – вони не хочуть взяти?
І це все – цілком серйозно та нахабно – я стара хвора людина!
Ні, дочка із зятем, звичайно ж, щодня дзвонили мамі. І їздили до неї регулярно із машиною продуктів.
Та й сама вона часто робила набіги, як зараз. Щоб вилити на всіх чергову порцію тієї самої органіки, що накопичилася: ну не в собі ж це все тримати, слово честі!
Телефоном всього не скажеш! А тут і заплакати можна: показати, як то кажуть, товар обличчям.
От і тепер голодна Лідія Петрівна стояла і здивовано слухала всю цю ахінею. Що бідолашна Ніна Василівна не спала ніч, а в неї й так тиск.
Що з гладкою Янкою соромно буде пройтися вулицею. І що вона купила дочці кофту, а та їй виявилася мала.
І у всьому була винна лише вона – мама Ліда. А хто ж ще?
І як таких людей земля носить? Адже живе поруч і нічого не робить, а мусить – їй же довірили найдорожче!
Здається, що раніше у всьому був винний чоловік Ніни, який уже давно перебував у найкращому зі світів.
І тут у Лідії Петрівни закінчилося терпіння! Як там кажуть: бійся гніву терплячої людини! А вона терпіла дуже довго.
І тепер настало прозріння – а навіщо їй все це треба? Щоб що? Кожного разу слухати якусь фігню та ухилятися від бризок бруду, що летять в її бік?
І тут мама Ліда, вихована жінка-лікар, зовсім спокійним тоном вимовила, несподівано перейшовши на «ти»:
– Слухай, заткнися! І не дзвони мені більше!
І порадила свасі піти у той отвір, куди бджоли не залітають. Так, просто взяла та й порадила!
Після чого вийшла та пішла снідати.
А Ніна, зовсім приголомшена тим, що відбувається, залишилася стояти, де стояла: вся розмова велася в передпокої.
Увечері зателефонував Славко:
– Теща несподівано поїхала, хоч збиралася погостювати тиждень. До від’їзду поводилася незвично тихо. – Мам, ти їй нічого не казала?
– Та що ти, Славо! – Не щиро здивувалася мама Ліда. – Та що я можу їй сказати?
А й справді. що може сказати дуже добра та інтелігентна жінка-лікар? Тільки побажати здоров’я! Що, власне, і сталося…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
