До весілля ми з Оксаною жили на орендованій квартирі. Фактично були повноцінною сім’єю, вели спільний побут, мріяли про майбутнє, планували дітей.
Але про купівлю спільної житлоплощі навіть не думали. Воно й не дивно – ми ж не були офіційно розписані, і в разі чого поділити квадратні метри було б дуже складно.
Та й із грошима, чесно кажучи, туго. Це зараз я відносно непогано заробляю – відбулися серйозні кар’єрні зрушення, і я отримав керівну посаду на заводі.
А раніше із хліба на воду перебивалися. Оксанка ж досі отримує справжні копійки, які навіть на сімейний бюджет до ладу не впливають.
Тому, коли ми все-таки вирішили одружитися, ухвалили рішення – після весілля з’їжджаємо з орендованої квартири та починаємо відкладати гроші.
А з’їжджати довелося до Оксаниної мами. До тещі, простіше кажучи. Відразу пʼятнадцять тисяч економії – оренду платити не треба.
Ірина Василівна, теща моя “улюблена”, не заперечувала. Навпаки, зраділа такому рішенню.
– Оце ви правильно! Свій куточок краще, ніж у дядька незрозумілого. І гроші, знову ж таки, збережете, – співала вона солов’ями незадовго до весілля. – А я вас вже не прожену. Я ж мати, хто ж ще вас підтримає та вам допоможе?!
– Ох, дякую, – говорив я з полегшенням, і вірив, що Василівна не створить нам ні проблем, ні незручностей. – А свою частку ми внесемо, за це не переживайте!
Теща запевнила, що ні про що не переживає, що завжди рада бачити нас, і на тому заспокоїлася. Спочатку здавалося, що стара не обдурила і справді прийняла нас як найрідніших людей.
Протягом першого місяця після весілля Ірина Василівна отримала половину за комуналку. Їжею себе забезпечуємо виключно самі.
Копійки – порівняно з орендою взагалі майже безплатно.
“Це ми так і на початковий внесок дуже швидко назбираємо”, – спокійно думав я та обіймав свою щасливу дружину.
А потім почалося… Теща чомусь вирішила, що дуже ми мало вносимо грошей на проживання, і захотіла, що називається, підняти таксу.
Після вечері, скориставшись нашим добрим настроєм, підсіла на диван і почала нудну розмову.
– Діточки, ви поганого не подумайте. Але ж у нас тут і побутові витрати ще всякі є.
– Це які? – уточнив я, розуміючи, що йдеться про гроші.
– Та всякі. Не має значення. Потрібно з вас утримувати, – сказала Василівна, ніби соромлячись.
Отримала. Домовилися, що «на побут» їй щомісяця переказуватимемо ще близько п’яти тисяч. З моєї зарплати, зрозуміло – доходи Оксани повністю йдуть до неї як до найбіднішої. Вже стало невигідно, але поки що терпимо. Все одно краще, ніж на оренді.
Але потім Ірина Василівна знахабніла і вирішила, що я їй, мабуть, винний довічно і дуже багато. Чому? Уявлення не маю.
Вона не пояснила. Просто виставила вимогу, та таку, що у мене аж волосся заворушилося по всьому тілу.
Якось у вихідний день теща підійшла до мене і, не соромлячись, зажадала, щоб я віддавав їй половину своєї зарплати.
– Це чого ще? За квартиру ми платимо, на побут теж даємо. У нас тоді не буде грошей на початковий внесок, залишимося без свого житла – я до останнього не вірив, що Василівна говорить серйозно.
– Не бідні, впорайтеся. Знаєте скільки з вами витрат? Ого-го! Дуже багато. Ось і будьте ласкаві їх компенсувати хоча б частково.
– Це, наприклад, яких? Щось не пам’ятаю, щоб ми вас у збитки та борги вганяли!
Теща буркнула, що, мовляв, самі повинні розуміти, якщо такі розумні. Втім, думки своєї не змінила, та я на це і не сподівався.
Ну а ми з Оксаною, порадившись, вирішили якнайшвидше з’їхати назад на орендовану квартиру. На ту саму, на жаль, не вийшло, вона виявилася вже зайнята. Знайшли іншу.
Що ж, збиратимемо на іпотеку своїми силами – «мама», яка клялася у вічній підтримці та любові, не допомогла. Навпаки, вирішила на нас нажитися. Ось що в неї в голові, га?
