Теща зрозуміла все одразу, і сказала доньці, що в мене інша. Та засміялася, аргументуючи це тим, що я такий нікому не потрібен. Як же ж вона помилялася

Я завжди був підкаблучником і мою думку ніколи не питали. Навіть у родині. Але я сам у цьому винен, бо дозволяв із собою так чинити. Навіть мої діти мене не поважали, й ні в що не ставили.

Я один працював і забезпечував усю родину, при цьому не маючи грошей навіть на дрібниці, все начисто віддаючи дружині.

Мене занапастило власне добро, а можливо, мене дружина просто не любила. Я намагався дати їй усе, і навіть більше, хотів зробити її щасливою. Завжди поступався, і мені це було нескладно.

Я робив все від щирого серця, але ніякої віддачі не було. А сам я цього не просив, мене не так виховували.

Навіть ім’я дітям я не обирав. Зі мною не радилися. У мене є машина, але її також обирав не я. Я не помітив того моменту, як став ніким, а дружина – тираном.

Смішно? Ні, мені хочеться плакати. Так, я став слабким та приниженим. Хоча просто хотів давати, та отримувати щастя.

Щоб купити собі щось, я маю випросити свої ж зароблені гроші. Мене багато хто питав, чому я сам не залишав собі заначку, і не купував самостійно необхідні речі? Відповіді на це запитання я не знав.

Я втомився від такої неповаги, й одного разу, після роботи, пішов не додому, а до набережної. Ноги самі понесли мене туди, хоч вона була в протилежному боці.

– Шановний, чи можна попросити Вас про допомогу? – на лавці сиділа молода жінка років двадцяти п’яти, й тримала в руці чобіт.
– Я йшла, і зламала підбори. Допоможіть віднести взуття в майстерню. Ось візьміть гроші.

Я не звик відмовляти. І мені не хотілося брати гроші, вирішив, що домовлюся з майстром, а потім якось з ним розрахуюся. Швиденько збігав у ремонт, та віддав чобіток Людмилі, – так звали чудову незнайомку.

– Не вважайте мене нав’язливою, але тепер ви просто зобов’язані випити зі мною кави. Я тут недалеко мешкаю. Ви ж не поспішаєте?

Звісно, ​​я не поспішав. Вперше в житті. Саме того дня в мені щось клацнуло, і я вирішив, що не буду таким, як раніше. Ні, я робитиму добро, як і раніше. Але отримуватиме його та людина, яка цінує це.

Я перестав реагувати на вказівки дружини, дітей та тещі. Щодня, ніби на крилах, летів до тієї набережної, де ми сиділи з Людмилою. Вона була вдовою, та виховувала маленьку дочку.

Я дуже хотів їм допомогти, бо на допомогу вони ні від кого не чекали. Жили небагато, але у невеликій квартирці панувала любов до кожної речі. Ми стали часто гуляти утрьох.

Я взяв на роботі ще один проєкт, щоб надати посильну допомогу Людмилі з донькою, і вирішив, що частину зарплатні залишатиму на свої потреби. Вибачте, але шкарпетки я носив роками, а перед жінкою в таких було соромно показуватись.

Дружині, звичайно, це зовсім не сподобалося. Але мене вже її істерики зовсім не чіпляли. Теща зрозуміла все одразу, і сказала доньці, що в мене інша. Та засміялася, аргументуючи це тим, що я такий нікому не потрібен.

Я пішов від дружини, залишивши їй все. Але до самого суду, коли нас розлучали, вона не вірила, що я зважусь на таке. Але я був серйозно налаштований.

А потім вона плакала і просила, щоб я не йшов. Обіцяла, що все буде по-іншому, і вона любитиме мене. Але мені вже було байдуже. Ми з Людмилою чекали на малюка.

Мої хлопчаки на мене образилися, і згадували про батька лише тоді, коли їм треба було щось купити. Втім, нічого нового, раніше так само було.

Може, комусь мій вчинок видасться не зовсім нормальним. Але я робив усе, що міг, а це не цінували. Але тепер я не ганчірка. Хоча для всіх рідних я зрадник! А мені й байдуже, бо я вперше в житті щасливий! Як гадаєте, я вчинив підло?