Ольга м’яла в руках кухонний рушник.
– Ніно Петрівно, я більше не знаю, що робити, – голос невістки тремтів. – Обіцяє, обіцяє. А потім. як у воду канув.
Свекруха мовчки наливала чай. Рухи розмірені, звичні. Але очі – сталеві.
– Розкажи до пуття.
– Та що тут казати? – Ольга схлипнула. – Минулого тижня обіцяв полицю у ванній прибити. Досі висить на одному шурупі, як маятник. Позавчора – дитячу люльку з гаража дістати.
– Лежить там, припадає пилом. А вчора взагалі сказав, що забере Машу з садка. Я на роботі застрягла, думала – ну нарешті! Дзвоню виховательці о шостій – а вона сидить одна в роздягальні, чекає.
Ніна Петрівна поставила кухоль перед невісткою. Чай хлюпався через краї – руки тремтіли.
– Де він був?
– З Вітькою в барі! – Ольга підвелася. – Забув, каже. Забув! Про свою дочку!
За вікном щось рипнуло. Рекс – десятирічна вівчарка – повільно підвівся з ґанку і підійшов до вікна, кульгаючи на задню лапу.
– Ніно Петрівно – невістка простежила погляд свекрухи. – З ним щось не те. Вчора ледве до будки доповз.
– Бачу.
Ніна Петрівна вийшла, погладила собаку по голові. Рекс вдячно лизнув долоню. Цей пес колись, ще цуценям, врятував їхній будинок від пожежі – розбудив усіх серед ночі, коли загорілася проводка. А потім — скільки разів злодіїв відганяв, скільки разів онуків від лиха вберіг.
– Завтра до ветеринара треба везти, – промовила вона, повернувшись до хати.
– Та я б сама, але в мене завтра перевірка на роботі. Інспекція з області приїжджає.
– А Ігор?
Ольга гірко посміхнулася:
– А що Ігор? Скаже “звичайно”, а потім знайде сто причин, чому ніяк не може.
Ніна Петрівна мовчала. Дивилася на собаку, який знову ліг, важко дихаючи. І тут у передпокої грюкнули двері.
– Чи є хто живий? – пролунав бадьорий голос сина.
– На кухні ми! — озвалася мати.
Ігор увійшов, задоволений, рум’яний. Обійняв дружину за плечі:
– Як справи? Чай п’єте?
Ольга напружилася. Ніна Петрівна уважно вивчала обличчя сина.
– Ігорьок, – почала вона обережно. – У Рекса лапа болить. До ветеринара завтра б звозити треба.
– Рекс? – син обернувся до собаки. – Та що з ним такого? Старий уже, от і кульгає.
– Ігорю! – Ольга стиснула кулаки. – Йому боляче! Ти ж бачиш!
– Гаразд,- махнув рукою. – Зводжу завтра з ранку. Тільки цю клініку знайти треба. Де вона там?
– На Садовій, поряд із ринком, – швидко підказала мати. – О дев’ятій відчиняється.
– Домовилися, – Ігор потягся, позіхнув. – А зараз пора спати. Втомився я щось.
Він поцілував дружину в маківку, кивнув матері й пішов.
А Рекс так і лежав біля вікна.
Вранці Ігор прокинувся у чудовому настрої. За вікном світило сонце, кава вийшла міцною, а в телефоні чекало повідомлення від Вітька: «Мужики, гайда на рибалку сьогодні! Кльов обіцяють шикарний!»
Ігор потягнувся, посміхнувся. Давно він був на природі. Всі ці справи домашні, робота – коли відпочити нормально?
– Оль, я поїхав! – Крикнув він дружині, яка збирала Марійку в садок.
– Куди поїхав? – Вона виглянула з дитячої.
– Рекса до ветеринара везу, чи забула?
– А, – обличчя дружини просвітліло. – Молодець. Я вже думала…
– Думала що? – Ігор трохи образився. – Я ж обіцяв!
Він вийшов у двір, де Рекс уже чекав біля хвіртки. Собака повільно підвівся, слабко завиляв хвостом. Очі розумні, довірливі.
– Ну що, старий, поїхали лікарів лякати? – Ігор відчинив задні дверцята машини.
Рекс не поспішав. Застрибував важко, обережно підтискаючи хвору лапу.
– Акуратніше, дідусь.
І тут задзвонив телефон.
– Ігорьок! – у слухавці репетував Вітька. – Ти де? Ми вже у дорозі! Місце шикарне знайшли, щука там водиться з лікоть!
– Я, – Ігор глянув на Рекса, який влаштувався на задньому сидінні. – У мене собака.
– Який собака?! Кидай все і приїжджай! Зараз карту скину!
– Вітю, але ж я обіцяв.
– Кому обіцяв? Собаці? – друг розреготався. – Слухай, ми цілий тиждень цю рибалку планували! А собаку завтра відвезеш!
Ігор мовчав. У телефоні чулися голоси: «Ігорю, ну де ти?», «Та кинь ти цього собачку!»
А Рекс дивився на нього через дзеркало заднього виду. Спокійно так дивився.
– Добре, – видихнув Ігор. – Адресу скидай.
Він вимкнув двигун. Вийшов із машини.
– Злазь, – сказав собаці. – Завтра поїдемо.
Рекс не рухався. Сидів і дивився.
– Та злазь же! – Ігор відчинив дверцята. – Ну, що ти, як статуя?
Собака повільно спустився на землю. Кульгаючи, підійшла до хвіртки та ліг поруч. Мордою до дороги.
– Не дивись на мене так, – промимрив Ігор, заводячи машину. – Завтра поїдемо! Один день – не критично!
Він розвернув машину та поїхав. У дзеркалі заднього виду майнув рудий силует біля воріт.
– Ніно Петрівно, а що це Рекс біля хвіртки лежить? – сусідка Тетяна Іванівна перехилилася через паркан. – Вже так годину. Чи не захворів?
Ніна Петрівна визирнула у вікно. Собака справді лежав біля воріт, не ворушився. Тільки зрідка повертав голову – то ліворуч, то праворуч.
– Ігор же його до ветеринара повіз, – пробурмотіла вона.
– Та який ветеринар! – Тетяна Іванівна махнула рукою. – Я на власні очі бачила, як посадив собаку в машину, потім висадив назад і покотив! Один!
У Ніни Петрівни щось тьохнуло в грудях.
– Ви впевнені?
– Та що я, чи сліпа?
Ніна Петрівна повільно опустилася на стілець. Значить, знову. Знову обіцяв і кинув. Тільки цього разу не дружину підвів, не онучку. Собаку. Хворого, старого, який ніколи не зраджував родину.
– Тетяно Іванівно, – гукнула вона сусідку. – А чи не поїдете зі мною до ветеринара? Машину викличемо.
– Звичайно, поїду! Бідолашна тварина, на неї ж боляче дивитися!
Рекс підійняв голову, коли побачив таксі.
– Рексе, любий, – Ніна Петрівна підійшла, присіла поряд. – Поїдьмо до лікаря?
Рекс повільно підвівся. Дався в руки. Дозволив занурити себе у таксі.
У ветклініці лікар – молода дівчина у білому халаті – обережно помацала лапу.
– Запалення суглоба, – сказала вона. – Вікове. Але, якби привезли раніше. Наразі доведеться курс уколів робити. Болючих.
– А якби вчора привезли? – спитала Ніна Петрівна.
– Можна було б обійтися пігулками. Ночі холодні.
Жінка кивнула головою. Звісно. Один день, а різниця така кардинальна. Як завжди.
Рекс лежав на столі, терпів огляд. Не скиглив, не виривався. Лише зрідка поглядав на двері.
Ігор повернувся додому до сьомої вечора. Задоволений, засмаглий, із відром окунів та широкою посмішкою.
– Олю! Мамо! – гримнув він у передпокої. – Дивіться, який улов! Зараз смажитимемо!
Тиша. Дивно. Зазвичай, до його повернення будинок гудів – Машка бігала, телевізор працював, на кухні щось стукало-булькало. А тут, як у порожньому будинку.
– Є хто вдома? – крикнув Ігор голосніше.
– Ми тут, – долинув з кухні крижаний голос матері.
Ігор пройшов у кухню, несучи відро з рибою. Дружина сиділа за столом, дивлячись у кухоль. Мати стояла біля вікна, спиною до нього.
– Мамо, Олю, ну що ви, як на похороні? – Він поставив відро на підлогу. – Рибки скільки! Машка де?
– У дитячій, – не повертаючись, сказала мати.
– А Рекс?
Ніна Петрівна повільно обернулася. Обличчя кам’яне.
– А ти як думаєш? До ветеринара їздили.
– Ну, – Ігор раптом відчув недобре. – Добре з’їздили? Що лікар сказав?
– Лікар сказав, – Ольга підвела голову, і Ігор побачив червоні, набряклі очі, – що, якби привезли вчора, можна було обійтися пігулками. А тепер курс уколів. Болючих!
Серце тьохнуло.
– Як це вчора? Ми ж сьогодні їздили.
– Ми? – Вибухнула дружина. – Хто це ми?
Ольга стиснула губи, але очі палахкотіли.
– Ігорю, – тихо сказала мати. – Тетяна Іванівна все бачила. Як ти собаку посадив у машину. Як висадив. Як поїхав один.
Ігор відкрив рота. Зачинив. Слова кудись поділися.
– Я, – нарешті видавив він. – Мамо, ну подумаєш, один день! Що таке? Завтра б відвіз!
– Завтра? – Ольга встала. Руки тремтіли. — А якби з ним щось трапилося сьогодні вночі? Якби йому погіршало?
– Та нічого б не сталося! Ви драму розводите на порожньому місці!
– На порожньому місці? – Ніна Петрівна підійшла ближче. – Ігорю. Цей собака у вогні за нас загинути був готовий. Злодіїв ганяв, дітей охороняв. Десять років! Десять років вірою та правдою служив! А ти заради риболовлі його кинув!
– Мамо, ну годі! – Ігор відчував, як в грудях підіймається агресивність, – відвезли ж зрештою!
– Твоя мати вже сусідку просила допомогти! – Закричала Ольга.
– Ну то й що? Результат той самий!
– Результат? – мати повільно хитала головою. – Синку, це зрада!
– Яка ще зрада? – Ігор спробував обуритися. – З глузду з’їхали! День переніс – не загнувся ж!
– Не загнувся? – мати пройшла до входу в передпокій. – Іди подивися на нього. Подивися у вічі.
Ігор неохоче пішов слідом.
Рекс лежав на килимку біля батареї. Лікар сказав, що на вулиці зараз йому залишатися не можна. Перев’язана лапа витягнута, морда на передніх лапах. Почувши кроки, він підійняв голову.
Погляд був дуже сумний. Нескінченно сумний.
– Рексику, – Ігор сів, простягнув руку. – Ну, що ти, старий?
Ігор гладив руду шерсть і відчував, як щось грудкою підкочує до горла. Цей погляд. Він бачив його й раніше. Багато разів. Коли Рекс чекав на нього з роботи. Коли сидів біля ніг, доки він вечеряв. Коли проводжав уранці до машини.
Завжди – з обожнюванням. З безмежною довірою.
– Мені здавалося, – продовжувала мати, – що я виховала надійну людину. Таку, на яку можна розраховувати. Але ти почав підводити дружину. Дочку. А тепер і собаку підвів. Хворого собаку!
– Мамо.
– Ти навіть цього не розумієш?! Тобі й справді здається, що нічого такого не сталося? Що можна обіцяти й не виконувати! Що інші почекають, потерплять, зрозуміють, – голос Ольги тремтів.
Ігор мовчав. Рекс поклав морду йому на ногу. Важку, теплу. І цей простий жест чомусь болючіший за всі закиди.
– Він тебе все одно любить, – прошепотіла мати. – Навіть після того, що ти зробив. Ось вона – відданість. А ти… Ти навіть одного дня йому виділити не зміг.
Ігор сидів навпочіпки й гладив пса. І вперше за багато років відчував нестерпний сором.
Рекс заплющив очі, довірливо пригорнувся до його руки. І ця довіра палила більше за будь-які слова.
Минув тиждень.
Ігор щоранку вставав на пів години раніше. Виводив Рекса на подвір’я – повільно, обережно, даючи йому час. Розмовляв із ним. Тихо, якось ніяково спочатку.
– Ну, як лапа, старий? Краще?
Вечорами Ігор сидів поруч із килимком, де лежав пес. Чухав за вухом, розповідав про роботу. Дружина та мати спостерігали здалеку. Мовчки.
– Оль, я в крамницю, – сказав він якось у суботу. – Список давай.
– Який список? – Здивувалася дружина.
– Ну, продуктів. Що треба купити?
Ольга розгублено моргала. За п’ять років шлюбу він жодного разу сам не запропонував за покупками з’їздити.
– І полицю у ванній приб’ю нарешті, – додав Ігор. – Де у нас дриль лежить?
Марійка вибігла з кімнати:
– Татку, а мене з садка завтра забереш?
– Звичайно, заберу, сонечко.
– А точно? Не забудеш?
Ігор сів перед донькою:
– Марійко, тато більше нікого не підведе. Обіцяю.
Дівчинка серйозно кивнула і побігла грати далі.
– Думаєте зміниться? – спитала Ольга свекруху на кухні.
Ніна Петрівна дивилася у вікно, де Ігор порався з Рексом, змінюючи йому пов’язку.
– Не знаю, – відверто сказала вона. – Хочеться повірити.
За вікном собака лизнула Ігоря в обличчя. Той засміявся, обійняв руду морду.
– А може, – тихо промовила Ольга, – може, він нарешті зрозумів, що таке справжня вірність?
Ніна Петрівна кивнула. Хотілося вірити. Дуже хотілося. Ігор підвів голову, впіймав їхні погляди у вікні. Помахав рукою.
– Час покаже, – промимрила мати.
Рекс підвівся на три лапи, повільно пішов до хати. Ігор підхопив його під груди, допоміг підійнятися сходами.
– Обережно, друже. Не поспішай.
І у цій турботі, у цих обережних рухах було щось нове. Щось, що раніше не помічали ні дружина, ні мати…
А ви як вважаєте, виправиться? Чи, як кажуть, горбатого… Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
