– Та ну тебе, Надю! Теж мені ще вигадала, – кохання … Ти в нас багато тут щасливих шлюбів побачила? Усі спочатку такі закохані, щасливі, а потім що? А потім аліментів не дочекаєшся! Чоловіка треба головою вибирати, а не серцем!
І ніби поставивши крапку у своєму висловлюванні, Дарина стукнула кулаком по столу. Я тільки головою похитала. Ми з подругою завжди відрізнялися у думках. Але, якщо іноді я йшла на компроміс, то Дарина ніколи не поступалася своєї думки.
– Вийдеш заміж за Дениса, все життя будеш потім у подушку плакати, що тобі дітей годувати нема на що. І сама оратимеш на двох роботах без перепочинку. А який у цьому толк? От скажи мені, коханням своїх дітей нагодуєш?
– Нічого ти не розумієш, Даринко, ширше треба мислити, розумієш? А що, з нелюбою людиною краще все життя прожити, та за добробутом ховатися?
– Передивилася ти своїх фільмів голлівудських, от і віриш, що десь там за обрієм чекає на тебе заможний залицяльник.
Дарина закотила очі, вже розуміючи, що нічого мені не доведе. Я навмисне змінила тему розмови, але напруга між нами, як і раніше, відчувалася.
Повітря стало таким щільним, ніби руками поторкати можна було, і зім’яти в грудочку, як солодку вату.
Підійшовши до паркування, Дарина не змогла промовчати. Їй хотілося, щоб останнє слово залишалося за нею.
– Ось поїду за кордон, вийду заміж за багатого мужика, і дивитимуся звідти на твої микання, тоді ти зрозумієш, що я мала рацію.
– Ось тільки на той момент у тебе вже буде чоловік-дармоїд, юрба дітей, та безперспективна робота. Я особисто такого життя не хочу!
Дарина сіла в машину, демонстративно задерши носик, який зовсім недавно пережив коригування. Тільки набряки зійшли, а Дарина вже пов’язку зняла.
Я постояла на паркуванні кілька хвилин, потім пішла до своєї машини. Все це дурниці, нема чого про це й міркувати. А вдома, коли прийшов майбутній чоловік, я йому все розповіла.
– Ну, кожному за здібностями, Надя, – сказав Денис, ледь помітно посміхнувшись. – Ти їй нічого не доведеш. Тим більше вона все життя така вперта була.
– Не розуміє вона, що коли за грошима поженеться, може себе в золотий капкан загнати. Переживаю я за неї, Денисе, от і все, – зробила я висновок.
Та скільки б я не намагалася подругу попередити про можливу небезпеку, Дарина нікого не слухала. А ще за два місяці, коли ми вже з Денисом одружилися, Дарина раптом заговорила про швидкий переїзд.
– Ми там за дев’яносто днів одружимося, потім я йому дитину подарую, і нікуди він не дінеться. Забезпечуватиме мене і дитину!
– Ти взагалі знаєш, яка він людина? У нього ціла своя фірма, це не абищо! – гордо сказала Дарина, розповідаючи про свого нового обранця.
І про квіти розповідала, і про побачення. Та тільки надто все солодко та гладко було в її оповіданні. Я вже не намагалася подругу попередити, оскільки такі розмови частіше закінчувалися сваркою.
Зрештою, це її життя, нехай сама за свої вчинки потім несе відповідальність. Але моє серце було не спокійне. Я ніби відчувала, що щось обов’язково трапиться.
Я провела подругу на потяг, насамкінець попросила бути акуратнішою. Незабаром струнка фігурка подруги зникла за дверцятами потягу.
Спочатку ми спілкувалися, як раніше. Зідзвонювалися щотижня, планували, як зустрінемося, коли буде слушний час. Та тільки рідше й рідше почала дзвонити Дарина.
А в соціальних мережах вони виставляли фото, з яких можна зробити висновок, що у них сім’я гарна, чудова. Синок з’явився, чоловік, одразу видно, при грошах. І Дарина стоїть, посміхаючись на всі тридцять два.
Але хоч би якими щасливими були фотографії, я серцем відчувала, що не так все добре у моєї подруги за кордоном складається. Може, і немає там жодної казки, заради якої варто було за море вирушати.
Незабаром і у нас з’явився малюк. Багато було труднощів та проблем після появи доньки. Але ми діяли спільно, допомагали одне одному, давали відпочити, залагоджували конфлікти між собою.
Дениса підвищили, донька в дитячий садок пішла. Я почала на фрилансі підробляти. Все в нас потихеньку складалося добре.
Так, не було розкішних багатств. Так, не шикували, та не купували по квартирі на рік. Але жили щасливою, люблячою родиною, виховували доньку, планували ще малюка.
І не потрібне було мені все це гарне життя. Ми з чоловіком живі, здорові, добре заробляємо, виховуємо чудову доньку. І начебто грошей на все вистачає, і накопичити можна, не було на що скаржитися.
Роки йшли, а я все за подругу хвилювалася, яка вже давно в соціальних мережах перестала з’являтися, і на дзвінки не відповідала…
Якось я забирала доньку з дитячого садка, прокручуючи в голові думки про подругу. Донька йшла по широкому бордюру, балансуючи широко розставленими руками. Я уважно стежила за малечею, щоб та не впала. А щойно підвела очі, побачила до болю знайому постать.
Зовсім схудла, добряче подорослішала, така знайома, і водночас невпізнанна…
Дарина стояла біля під’їзду, переступаючи з ноги на ногу. Вона намагалася посміхнутися, але по щоках одразу ж потекли сльози.
Я завела подругу у квартиру, посадила її на кухні, та поставила чайник. Доньку зайняла розмальовками, а сама до подруги повернулася, навіть не уявляючи, що тій довелося пережити.
– Ех, Надя, яка ж недолуга я була. Я ж тобі про гарне життя розповідала! Говорила, щоб ти по коханню заміж не виходила! Страхала тебе злиднями та безгрошів’ям. А от як життя повернулося, ворогові не забажаєш!
І почала Дарина розповідати, як її казка в житті поступово перетворювалася на кошмар. І як чоловік її принижував, і як грошима шантажував.
Як позбавляв їжі, щоб худою залишалася після появи малюка. І погрожував дитину відібрати, якщо щось не по ньому було. І чим далі тягнулися їхні стосунки, тим не можливими вони здавалися.
– А потім він своїх друзів на роботі підмовив, і вони звинувачення проти мене склепали. Так усе вийшло, що я й сама не чекала.
– З країни мене випровадили разом із дитиною, і на тому спасибі. У нього тепер нова молода коханка, ми з сином йому без потреби.
Закрила Дарина обличчя руками, та заплакала так гірко, так пронизливо. Я обняла її, притиснула до себе, і просто мовчала. Адже попереджала… Відчувала, що такий підхід ні до чого доброго не приведе.
– Ви геть з нуля піднялися, працюєте разом, кохаєте один одного. А я вирішила на все готове поскакати, ось мене життя і покарало!
– Я ж з тобою спілкуватись перестала, бо соромно було зізнатися. У соціальних мережах у нас гарна сім’я, а насправді – справжнє неподобство!
Проговорили ми весь вечір, і пообіцяли одна одній зв’язок між собою більше не втрачати. Дарина залишилася жити у матері, яка допомагала з дитиною. Влаштувалася на роботу, потихеньку прагнула будувати кар’єру.
Через рік і в неї життя налагодилося. А наші діти швидко спільну мову знайшли. Часто ми з дітьми гуляли на дитячому майданчику, коли майбутнє обговорювали, коли згадували минуле. І якось, сидячи на такому майданчику, Дарина раптом сказала:
– Знаєш, а я ж завжди гроші на чільне місце ставила, тому і проблем було стільки. Для мене ж не було нічого важливішого за гроші, бажано чужі. Щоб хтось заробив, а я витрачала!
– Для мене ось таке життя, як зараз, здавалося пеклом. А тепер… Тепер я розумію, що з самого початку ти мала рацію. Найважливіше – це не гроші, а родина.
– Ні, з грошима, звісно, жити простіше. Але краще я зароблятиму менше, але в люблячій родині перебуватиму, ніж крутити чужими коштами, де за кожну копійку потім по вухах прилетить. Та й не вартувало воно того!
Я обняла Дарину за плечі, і просто кивнула на знак згоди. Для Дарини ситуація стала важким життєвим уроком. Але добре, що вона зрозуміла свою помилку, і тепер вчилася жити інакше.
Буває, що хтось часом на ті самі граблі тричі ступає, а провини своєї не бачить, і життєвого уроку не виносить. Для таких життя все суворіше та суворіше граблі підбирає, щоб дійшло остаточно!
