Усі діти та онуки приїхали на похорон Поліни Тарасівни. Вся сім’я нарешті зібралася разом. П’ятеро дітей, дванадцять онуків та четверо правнуків. Не приїхали лише троє – зовсім малі діти у них.
Залишився Степан Ілліч один…
Гірко йому, не уявляє, як жити тепер, як він без своєї Полюшки буде?.. Ображається на дружину. Ну, як же так? Чому? Адже він завжди думав, що це дружина його першого проведа в останній путь, адже вона на сім років його молодша.
Та й не скаржилася ніколи на здоров’я. До останнього дня завжди сама по господарству поралася. Все щось метушиться, щось робить. Він навіть бурчав на неї:
– Вгамуйся ти, невгамовна. Посидь трохи, або полеж.
– Встигну ще на тому світі належатися. Мені легше, коли чимось зайнята, – посміхалася вона.
Та він і сам такий – теж без діла ніколи не любив сидіти. Все щось лагодить, то майструє. Тільки ось тепер руки вже зовсім не стали слухатися, та й очі погано бачать…
Діти їх ніколи не забували. Завжди приїжджали, завжди привозили купу подарунків та продуктів. Навіть до себе пропонували поїхати.
Кожен із них до себе кликав, але вони ніколи не погоджувалися. Тут, у рідному будинку доживатимуть. Разом із рідними людьми на цвинтарі лежатимуть. Міське життя не для них, не зможуть вони там жити.
А тепер ось після поминок, сидять рідні всі разом. Матір згадують, батька шкодують. Знову навперебій умовляють старого все ж таки поїхати з ними.
– Ну як же ти один будеш? Зовсім старенький. Допомога тобі потрібна. Ну, не можемо ми тебе одного тут кинути! І постійно з тобою тут ніхто не може залишитися. У всіх сім’ї, робота, діти. Адже кожен день сюди не наїздишся!
Але Степан був непохитний:
– Сказав, що нікуди не поїду, значить – не поїду! Не треба мене вмовляти! Крапка! Цей будинок ми з моїм батьком своїми руками зводили, тут мої батьки пішли із життя, тут моя Поліна до останніх днів прожила – значить, і мені тут доживати.
– Та й за могил ками хто доглядатиме? Щороку приїжджати будете? За мене не хвилюйтеся – он, продуктів на кілька місяців вперед привезли. З голоду не загнуся. Поки що сам себе обслужити можу. Не хвилюйтесь.
– Тату, ну важко ж одному! Й нудно, навіть поговорити нема з ким. А разом легше і веселіше буде. Знову ж таки, не дай Боже, захворієш – хто допоможе?
– А там ми завжди поряд. І лікарня поряд. І зручності всі у будинку, телевізор, – їж, пий, відпочивай. Надворі гуляй, парк поруч, там так красиво, повітря свіже.
– Навколо таких, як ти, багато пенсіонерів. Є з ким поспілкуватись. Поїдьмо, тату! От давай, як поминки справимо, то приїдемо, заберемо тебе. А ти поки подумай, зберися.
– Я все, сказав! На цю тему розмова закінчена! Я тут про інше з вами поговорити хотів… Поліна все хотіла поговорити та так і не змогла зважитися. Не знала, чи треба говорити… Чи хай так усе й буде…
– Що сталося? Про що поговорити? – діти насторожено дивилися на батька.
Той підвівся, у спальні відкрив стару скриню. Поліні вона ще від матері залишилася, а та від матері отримала. У ній Поліна зберігала якісь старі, нікому не потрібні, але пам’ятні та дорогі для неї речі.
Бабусині хустки, материну весільну сукню, якісь саморобні іграшки, дитячі пошарпані пінетки та сандалики, кофтинки дитячі, сукня, штанці, сорочечки. Якісь блокнотики та вицвілі аркуші, старий альбом із фотографіями.
Мати берегла ці речі, трепетно їх оберігала від сторонніх очей. Діти завжди знали, що там якийсь старий мотлох. Особливо не цікавилися цим ніколи. Ну, материна пам’ять. Адже у всіх є щось дороге, як пам’ять. Головне – цікавого там нічого немає.
Батько витяг з глибини скрині стару коробку з-під цукерок. Вона загорнута в папір, зверху в якусь ганчірку. Та ще й щільно обв’язана стрічкою.
– Ну ось. Мабуть, настав час… Може, й не треба було говорити, не знаю… Але, мабуть, мені вже теж недовго залишилося… Хто ж вам потім розповість?
– А потім самі б знайшли і дізналися про все… До ладу й не змогли б зрозуміти нічого… Спалити – рука не піднімається… – каже батько, розпаковуючи коробку і відкриваючи її вміст.
– Ви сядьте, поки діти на вулиці бігають, а ми давайте і поговоримо…
– Ми тоді теж у місті жили. Так… Знаю я ваше міське життя не з чуток… Так ось, мати все по лікарнях їздила. Пол оги в неї були дуже важкі. Сказали, що більше дітей не буде…
– А потім із Миколою в обласну клініку поїхала. Сказали, що оперативне втручання синові треба робити. Серйозне втручання, складне. На серці. Бо без нього довго хлопець не протягне.
– Тоді Поліна з матір’ю своєю продали батьківську хату, тільки ось ця скриня і залишилася. Мати перебралася до нас. У селі з хворою дитиною небезпечно, а у місті лікарня гарна.
– Ну зробили Миколі втручання. Все начебто налагодилося. Тільки пів року Поліна з ним у лікарні лежала. Усе обстежували та перевіряли.
– А потім повернулася з лікарні ще й із Тетяною. Від неї мати відмовилася. Дівчинка слабенька дуже хвороблива. Та й мати її сама без житла, без рідних. Нікуди їй з хворою дитиною податися.
– Ось Поліна і стала мене вмовляти: – “Шкода дівчинку, давай до себе заберемо!” Я спочатку боявся. Один не здоровий, ледве справляємося, а тут ще одна така сама… Але вмовила Поля. Ось ми й оформили Танюшку на себе…
– А воно і справді тільки на краще. Удвох-то дітям веселіше. Так обоє й пішли на поправку. Все рідше лікарнями почали їздити.
– Потім Поліна захотіла дізнатися, як там мати Тані? Чи може їй чим допомогти треба? Ну почала з’ясовувати. З’ясували, що вона пішла із життя. Сама теж хворіла сильно. Теж сердечниця була.
– Але, виявляється, у неї є ще одна дитина, брат Тані. Коли від Тані відмовлялася, вже на другого чекала. Пішла із життя вона, коли він на світ з’являвся.
– Тані тоді вже три роки виповнилося. Ну, з’ясували ми, де він знаходиться. Поїхали та і його забирати. Як же розлучати брата з рідною сестрою?
– Не одразу все вийшло, там його вже хотіли всиновити. Але потім все ж таки вирішили, що рідні брат із сестрою повинні разом бути. Так що, Таню, Микита твій рідний брат по матері…
– Коли за ним приїхали, а поряд Настя лежить. Плаче, криком кричить. Вся в якійсь висипці, у пітниці. А нікому до неї немає справи.
– Поліна її на руки взяла, а та раптом замовкла одразу, заспокоїлася та ще й усміхнулася, губками зашльопала. А Поліна в сльози, не можу, каже, її кинути. Вона мене, як матір визнала.
– Погано їй тут. Дівчинка сирота кругла. Нема в неї нікого з рідних. Мати покійна, а батька й не було. Занапастять дівчинку, їй мама потрібна, ласка, турбота…
– Ну і почався знову клопіт, як удочерити. Ми тоді вирішили переїхати сюди. Дітей багато, й дорослих аж троє. А у своєму будинку легше. Знову ж таки господарство своє. Можна й корову, свиней тримати. Кури свої, город великий.
– Ну досягла свого Поліна, віддали нам і Настю. Навіть зробила документи, що Микита з Настею близнюки. Різниця в народженні лише півтора тижні була.
– Переїхали ми всією оравою сюди. Ми з Поліною, її мати, дітей четверо та моя мати. Батько не задовго до того пішов із життя…
– Господарство деяке придбали, щоб усе завжди свіженьке і домашнє було. Я працював на тракторі. Нормально начебто зажили.
– Потім у Марії лихо сталося… Вони по сусідству жили. Коля, Таня, ви пам’ятаєте її? Ви вже великі були. Миколі, здається, років сім чи шість було, а тобі, Таню, значить п’ять-шість.
– Коля з Танею заперечливо хитали головами. Щось пам’ятається, але дуже невиразно. Гната пам’ятають, а Марію дуже неясно. Начебто була ще якась бабуся, але хто саме – не пам’ятають.
– Ні. Вона нам не родичка, просто була сусідкою. Сім’я у них була хороша. Марія рано овдовіла, одна дочку ростила. А та у місто поїхала, заміж вийшла. Чоловік у неї з дитбудинку, – гарний був хлопець.
– Дітей довго у них не було. Зате хороша робота, машину купили, – стару, стару. Потім раптом дочка Марії дізналася, що при надії. Як вони вже раділи!
– Приїхали молоді Марію відвідати, до себе звали її. Дочці вже скоро термін, можливо допомога матері знадобиться.
– Але вона не поїхала, вирішила пізніше приїхати, як малюк буде. А вони цього дня на тій проклятій розвалюсі й розбилися… Такі справи…
– Хлопець відразу не вижив, а Маринка ще жива була. Вже в лікарні розтин їй зробили. Дитину врятували, а ось її не вдалося…
– Марія тоді Петю й забрала… Але вона сама зовсім хвора була. У неї цих болячок – цілий букет, а тут таке горе. Вона зовсім звалилася, де їй самій хлопчика підіймати?
– Ось тоді ми й забрали Марію разом із Петром до себе. А вона вже й ходити до пуття не могла. Все просила не кидати онука. Та як же його кинути? Дитина жива, здорова, а вже стільки бідному в житті дісталося…
– Марія потім хату свою продала, ми на ці гроші корову купили, поросят ще взяли, та й так дітям, що треба, набрали. Марія з нами, як рідна жила, бачила, що ніхто онука її не кривдить.
– Він із нами, як наша рідна дитина жив. Просила вона, щоб і його сином зробили, документи оформили. Ну от. З’явився у нас ти, Петре…
– Потім Марії не стало. Тут у Гната горе сталося. Адже він старий і самотній був. Лазню затопив, та труба давно схудла. Іскри летять на всі боки. Ось і спалахнула лазня. Поки на “пожежну” чекали, всі збіглися на допомогу.
– Але куди там? Гасили, гасили, а вітер, як на зло. Перекинулася пожежа на хату. Коли “пожежна” прийшла, так лазні вже й близько не було, будинок теж майже весь згорів. Добре, що нікуди не перейшов вогонь. А Гнат залишився без домівки. Ось ми його й взяли до себе.
– Потім моя мама пішла із життя. Гнат ще три роки з нами жив. Ви всі повинні його пам’ятати. Потім і мати Поліни нас покинула.
– Ну а далі ви все пам’ятаєте. Тепер розумієте, чому ви всі такі не схожі між собою… Це мати все казала, що той на бабу, той на діда, а цей весь у тітку. Але тепер все знаєте. Тому й близнюки наші такі різні – Степан хитро сміється в бороду. Потім знову серйозно каже:
– Ви, головне, завжди пам’ятайте, що всі ви нам – рідні! Завжди рідними були. І між собою ви всі рідні. Завжди це знайте та пам’ятайте! Завжди тримайтеся один за одного.
– Рідні люди своїх у біді не кидають. І ви завжди вболівайте один за одного. Допомагайте. Бережіть. Мати там зараз за вас радіє, а скоро і я звідти за вами спостерігатиму.
– Ось тут усі ваші справжні документи. Про усиновлення. Мати все записувала, коли кого і де взяли, чи є хтось із родичів. З ким що і коли сталося, хто де похований…
– Тільки немає тепер у вас нікого, окрім вас самих. Ви всі є однин в одного. Завжди пам’ятайте це! Ось тут у скрині і речі ваші збереглися. Хто в чому був, коли вас забирали… Дивіться, якщо хочете. Немає тепер жодних таємниць…
Діти всі сиділи, глибоко замислившись. Хтось витирав сльози, хтось відверто схлипував. Серця всіх були переповнені нескінченною любов’ю та ніжністю.
Нескінченною подякою до своїх таких рідних і таких незнайомих батьків. Говорити нікому нічого не хотілося. Вони обіймали батька, обіймали один одного, немов уперше побачили. Всі дякували батькові та матері – адже вона зараз поруч, теж чує. Усі відчували це.
Кожен розумів, наскільки вони справді близькі та рідні один одному люди… І так буде завжди…
Ось така зворушлива життєва історія до вашого прочитання! Читайте із задоволенням, та висловлюйте свої думки в коментарях!
