Наташа нагуляла – як висловлювалися у них у селищі – дочку Настю у вісімнадцять років.
Втім, це й не було брехнею, оскільки дівчина справді гуляла з приїжджим будівельником Едіком цілих три місяці.
Він, звичайно ж, присягався їй у коханні й палко обіцяв одружитися, тільки ось, коли дізнався, що вона при надії, заявив, що вже одружений.
Розлучення, а тим більше одруження з якоюсь там Наталкою, у його плани не входило.
– Наївна ти, Наташка, ох і …! – голосила мати, Галина Андріївна, дізнавшись про цікаве положення дочки, та втечу кавалера.
Той буквально за два дні зібрався і перевівся на якийсь інший об’єкт.
– І що мені тепер з тобою робити?
Наташа мовчки ридала, а про себе вирішила, що дитину залишить – вона ні в чому не винна!
– Позбавлятися малюка не піду! – вигукнула вона.
– Кажу ж – ненормальна! – сплеснула мати руками. – Як можна було подумати, що я свого онука позбавлюся?!
Мати трохи помилилася – з’явилася Настя, але радості жінкам це не зменшило.
Ось тільки було важко. Наташу з місцевого консервного заводу звільнили – і не треба говорити про якийсь закон!
А Галина Андріївна, яка працювала кухарем у місцевій школі, заробляла не так уже й багато.
Якось викручувалися – город садили, курочок тримали, і все було нічого, поки не сталася пожежа в сусідньому будинку.
Поки приїхали рятувальники, вогонь перекинувся і на їхню хату. Обгоріла лише одна сторона, але ремонт був потрібний і самій споруді, і даху.
Ось тоді вони й вирішили, що Наталя поїде на заробітки до міста, а бабуся із трирічною онукою залишиться.
Нічого – дівчинка в садочок уже ходить, слухняна, Галина Андріївна впорається з усім.
Мати знову заїкнулася про те, що треба батька розшукати, та змусити платити аліменти, але швидко зрозуміла, що дочка нічого цього робити не стане.
У місті Наташа влаштувалася продавчинею до місцевого супермаркету, а ночами ще й фасувальницею підробляла.
У орендовану кімнату приходила тільки, щоб помитися і поспати кілька годин.
Житло вдалося винайняти несподівано легко, і нехай у трикімнатній квартирі, окрім неї, проживала господиня із тридцятирічним сином, Наташу це мало хвилювало.
Вони майже не спілкувалися, тому Наташа неймовірно здивувалася, коли господиня, Олена Дмитрівна, викликала її на розмову:
– Ти, я бачу, дівчина гарна, тільки нещасна, – почала вона здалеку. – Працюєш увесь час. На щось збираєш?
– Будинок у селі після пожежі ремонтувати треба, маленьку доньку виховую… – зітхнула Наталка.
– Що ж, батька в неї немає? – спитала господиня і, не дочекавшись відповіді, продовжила: – Здорова вона в тебе?
– Звичайно! З чого ви взяли?
– Не гарячкуй. Просто питаю…
– Ось дивіться, яка вона у нас красуня, – Наталка судомно тицяла у телефон у пошуках фотографій доньки.
З чого ця жінка взяла, що в неї дочка може бути хвора?
– Нічого така. Симпатична, рум’яна, – простягла Олена Дмитрівна. – Ти ось що. Я тобі зараз зроблю пропозицію, а ти відразу не відмовляйся – подумай.
– Заміж, чи що, покличете? – зненацька розвеселилася Наталка.
Господиня на неї невдоволено глянула:
– Заміж – це без мене, а мені внук потрібен, чи внучка.
– Не збирається, мабуть, мій Федя одружуватися, а може, й ні на кому. Це справа не твоя.
– А моя яка?
– Подарувала б моєму Федору малюка. Я ж бачу, що ти здорова, без шкідливих звичок, хоч і у торгівлі працюєш.
– Почекай! – виставила долоню перед собою Олена Дмитрівна, бачачи, що дівчина хоче їй щось заперечити. – Заплачу тобі двісті тисяч гривень.
– Тільки потім ти з’їхати мусиш, а дитинку нам залишити. Повір – у нас вона буде, як сир в маслі кататися.
– Якщо у вас є гроші, чого ж ви сурогатну матір не знайдете?
– Стільки у нас немає. Федя на своєму екскаваторі добре, звичайно, заробляє, але це не означає, що нам гроші нема куди подіти, – відрізала господиня. – Тож ти подумай гарненько.
Федя Наташі гидким не був. Ну забитий він дещо, тихий, але досить симпатичний і господарський.
Дивно навіть, що досі не одружений.
Видно, мамані жодна наречена не сподобалася! А він явно у неї під підбором, вирішила Наташа.
Що робити? Їй так набридло у цьому місті! Дуже хотілося додому, до мами та доньки!
На двісті тисяч можна ремонт зробити, а потім вона зможе на консервний завод повернутися…
А дитина? Наташа нікому не зізнавалася, що коли носила Настю, нічого до неї не відчувала. Це вже потім, коли годувати почала і няньчитися – полюбила усією душею. І вона наважилася.
Федір, мабуть, проінструктований матір’ю, навіть на пару побачень її запросив – погуляли, піцу в кафе поїли.
А потім Олена Дмитрівна поїхала на тиждень до подруги, багатозначно сказавши, щоб вони намагалися. Хоч намагалися вони не дуже активно, але Наталя опинилась в положенні.
З роботи вона звільнилася на вимогу Олени Дмитрівни, яка навіть давала невеликі суми для поїздки додому.
Своїй матері Наташа не стала розповідати про своє цікаве положення – ні до чого це їй. Натомість пообіцяла, що скоро повернеться назовсім, і з грошима.
Мишко з’явився на світ вчасно і цілком здоровою дитиною.
За документами Наташа та Федя були його батьками, але Олена Дмитрівна, залучивши якісь свої зв’язки, швидко оформила опіку над онуком, і навіть годувальницю знайшла.
Наталка вирушила назад у селище з грошима та важким серцем. Вдома її радісно зустріли дочка та мати, навалилися справи з ремонтом та господарством.
А ще вона переконала себе, що зробила добру справу і Мишкові буде краще з бабусею та батьком.
Нічого, все налагодиться і буде добре. Зовсім все налагодилося через рік, коли Наталя вийшла заміж за фермера із сусіднього селища.
Тридцятирічний Ігор нещодавно переїхав із міста, тому вони раніше й не знайомі були. Не сказати, що прямо пристрасть їх охопила, але сподобалися один одному, так.
Жити стали у чоловіка, і все було б нормально, крім того, що не надто вітав він Настю.
– Нехай дитина зі мною живе! – голосила Галина Андріївна. – Не рівна година, цей твій чоловік руки простягне до неї, – он як вовком на неї дивиться!
Мати, звичайно, рада була, що Наташа особисте життя своє влаштувала, заміж вийшла, та не за злидня якогось, але серце за внучку в неї боліло.
– Мамо, ну що ти кажеш?! Ігор ніколи такого не зробить! Він нас любить.
– Любить – приголубить, – ледь чутно бурчала Галина Андріївна. – Хоч у вихідні нехай Настя в мене буде.
– Гаразд.
Настя стала бувати у бабусі ще частіше, коли Наталя була при надії від Ігоря.
Після появи сина Олександра, батько його тільки повним ім’ям і називав! – чоловік начебто пом’якшав стосовно падчерки, але рідними їх назвати ніяк не можна було.
Фермер з Ігоря вийшов не надто гарний, але вони не бідували. Наташа чоловікові у всьому допомагала, а ще за будинком дивилася, за дітьми – втомлювалася сильно, але раділа, що має справжню родину.
Про Мишка вона не те, що не думала, але намагалася загнати ці думки якомога далі в надії, що все в нього добре.
Олена Дмитрівна з’явилася на порозі її будинку несподівано:
– Пустиш? – спитала вона, оглядаючи добротний будинок, та доглянуте подвір’я.
– Звичайно, – затнувшись відповіла Наталка і подумала: «Добре, що Ігор на два дні поїхав». – Щось сталося?
– Загалом, Наташо, нам твоя допомога потрібна, – рішуче сказала гостя, коли вони розташувалися за похапцем накритим для чаювання столом. – Із Федором лихо трапилося – травму він отримав на виробництві.
Лікарі сказали, що видужає, але не раніше, ніж через рік. Поки ж він не тільки працювати не може, а й ледве ходить.
– Ох ти, господи! – співчутливо промовила Наталка.
– Та вже ж. На роботі його вмовили не оформлювати виробничу травму. Змусили папери підписати, що десь на відпочинку травмувався.
– Я не одразу дізналася, інакше б не допустила такого! Та що тепер…
Невелику компенсацію йому все ж таки виплатили, та тільки вона вся на лікування пішла, і на реабілітацію ще гроші знадобляться.
– І що ви від мене хочете?
– Як що? Допомогти повинна синові грошима. Пенсія в мене невелика, у Федора теж, а дитині шестирічній багато чого потрібно.
– Та я… Сама на утриманні у чоловіка, своїх грошей у мене й немає…
– Ти, Наталю, мати чи ні?! Дивлюся, у тебе тут тепер двоє. Дбаєш же про них, і бачу, що достаток у вас є. А Мишко що ж, цього не вартий?!
– Олено Дмитрівно, та як же я чоловікові все поясню? Він же не знає нічого, і моя мати навіть не в курсі.
– А ви обіцяли, що самі Мишка прогодуєте та виховаєте, – залилася сльозами Наталка.
– Хоч плач, хоч не плач, а платити тобі доведеться, – твердо сказала гостя. – Ти батьківських прав на мого онука не позбавлена, а отже, зобов’язана.
– Чи мені влаштувати це позбавлення? Розповісти всім?
– Зачекайте… Я щось вигадаю.
– Ну, думай, – Олена Дмитрівна тяжко підвелася і попрямувала до виходу. – Тільки недовго.
Наталя вирішила у всьому зізнатися чоловікові – він розумний, щось порадить. Звісно, розгнівається… А що робити?
– Ти що, хочеш ще одного нахлібника мені на шию повісити? – Ігоря, здається, не дуже схвилювало те, що дружина колись покинула дитину, його інше непокоїло.
– Потрібно було з ними договір якийсь підписувати! Про що ти думала взагалі?
– Та я…
– Мовчи вже!
І матері довелося зізнатися у всьому – у тієї ледь серцевий напад не трапився, але сильно лаяти доньку вона не стала. І це добре.
Адже Наталка задумалася про те, щоб переїхати до матері, та забрати собі Мишка. Щоправда, тоді вона залишиться без Олександра – чоловік їй ніколи його не віддасть!
Вона навіть зателефонувала з цією пропозицією Олені Дмитрівні.
– Ти збожеволіла, чи що?! – обурилася та. – Не отримаєш ти Мишка, навіть не сподівайся!
– Але ж мені нема чим вам платити…
– А ростити тобі його є на що? Та й не в цьому річ! Дитина тебе знати не знає – у нього буде страшний стрес!
– І я не збираюся внука втрачати, а Федя – сина! Забудь про це, інакше я піду до суду – ганьби не оберешся!
Наташа плакала цілими днями, намагаючись, щоб цього не бачили діти, але ті ніби розуміли, що з матір’ю щось відбувається, і намагалися поводитися тихо.
Вони, як і раніше, жили в будинку Ігоря, який ходив чорніший за хмари й з дружиною практично не розмовляв.
Першою не витримала Галина Андріївна.
– Збирайся, – сказала вона дочці, приїхавши до неї несподівано.
– Я з дітьми допоможу, а ти на роботу вийдеш. Якось проживемо, і Мишкові гроші відправлятимемо…
– Ви чого в моєму будинку командуєте, Галино Андріївно? – неголосно, але з погрозою в голосі промовив Ігор.
Вона здригнулася більше від несподіванки, перевела погляд на перелякану Наташу:
– Раз так вийшло, Ігорю, треба шукати вихід! Так, дочка моя винна, але її можна зрозуміти, якщо любити, звичайно. А якщо ні…
– Нічого собі, як ви говорити вмієте?! Тільки ось не треба з мене монстра робити! Люблю, не люблю…
– Все це розмови, а ось брехати чоловікові дуже погано! Бо чоловік цей всіх годує – і своїх, і чужих…
– Я все зрозуміла, зять дорогий. Так ми поїдемо?
– Та зараз! Нема чого мою сім’ю руйнувати! Всі залишаються! І ви, Галино Андріївно, також. Допоможете Наталці на стіл накрити, сядемо, обговоримо.
Мати й дочка перелякано переглянулися і кинулися виконувати вказівку Ігоря. Даремно боялися. Рішення чоловіка та зятя їм сподобалося.
– Не скажу, що легко мені це далося, та мабуть, настав час і мені за свої гріхи розплачуватися, – видихнув Ігор, хильнувши третю чарку.
Наталка з матір’ю дивилися на нього у всі очі – раніше він до міцного взагалі не торкався.
– У містечку, де я службу колись проходив, залишив я дівчину в положенні, – продовжив зять. – Знаю, що син у мене, але це все.
– Не цікаво мені молодому все це було – так, пригода! А вона горда виявилася – не шукала мене.
– Тільки ось і я їх не знайшов, коли через десять років одумався. Поїхали вони кудись за кордон, і сина свого… першого, скоріше за все, ніколи не побачу.
– Життя – воно довге, Ігорьку, може, побачитеся ще, – співчутливо сказала Галина Андріївна. У відповідь він мовчки кивнув.
– Так ось, – відновив зять свою промову. – Мишкові ми гроші виділимо. Дзвони його бабусі, і скажи це.
– Добре, – закивала Наталка, швидко скидаючи сльози. Дякую.
– Нема за що, – скривився Ігор. І ви, баби, всі поміркуйте, як хлопця з матір’ю познайомити. Повинен він знати свою матір, раз жива вона!
– І нехай приїжджає… із сестрою, з братом спілкується – я не проти. А там подивимося…
– Та стрес такій дитині, – сказала Галина Андріївна.
– Я вам своє сказав, а ви з рештою розберетеся вже без мене, – тихо грюкнув долонею по столу Ігор.
Олена Дмитрівна новині про гроші зраділа, а ось ідея знайомства Михайла з родичами її напружила.
Спочатку вона відповіла категоричною відмовою, але потім все ж таки пообіцяла, що порадиться з психологом, як краще зробити.
Ігор затіяв будівництво прибудови до будинку – сім’я ж більше стане, всіх розмістити треба.
Наташа з матір’ю йому допомагають, як можуть, потай сподіваючись, що він не передумає…
Ось така непроста історія трапилася з Наталкою. Хтось її осудить, хтось, пожаліє, а можливо й виправдає – бо на віку, як на довгій ниві…
Ніколи не знаєш, що тебе може спіткати на цьому тернистому шляху. Ви зі мною згодні? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
