Тільки тепер усвідомив, що у своїх бідах він винен сам. Своє щастя він зруйнував власноруч! І виправити нічого вже не можна

Я мила на кухні посуд і беззвучно плакала. Півгодини тому у мене знову сталася сварка із чоловіком. І, як завжди, на рівному місці.

Іван, мій чоловік, був справжнім тираном. Він ображав і принижував мене за будь-якої нагоди, обзивав по-різному через зайву вагу, яку я набрала, коли чекала на другу дитину і, ось уже багато років не могла скинути.

Часто висміював при друзях та знайомих, намагаючись показати мене з найнепривабливішого боку.

Ось і цього разу я знову не догодила чоловікові. Причиною для сварки стало підгоріле овочеве рагу, яке я приготувала на вечерю.

Я допомагала молодшому синові робити уроки і не встежила за стравою. Рагу підгоріло зовсім трохи, діти, навіть, уваги не звернули на це. Натомість, Іван. не змовчав.

– Я завжди знав, що в тебе руки ростуть не з того місця, тож не здивований! – Єхидно промовив він. — Я це їсти не буду, приготуй щось інше.

– Але ж рагу не зіпсоване, його можна їсти. – Спробувала заперечити я.
– Ну ось і їж! – різко відштовхнув тарілку Іван. – Для свині якраз гарний корм.

Вміст тарілки частково висипався на чисту скатертину, щось впало, навіть, на підлогу. Я принесла ганчірку, відро і почала мовчки збирати те, що залишилося від вечері.

В мене вже не було сил сперечатися з Іваном. За дев’ятнадцять років спільного життя ця людина випила з мене всі соки.

Найкраща моя подруга Надя, якій я розповідала про всі свої біди, умовляла мене піти від чоловіка-деспота, але я боялася, вважаючи, що в сорок років починати життя з чистого аркуша вже пізно.

Старший син Ігор жалів мене і завжди заступався за мене перед батьком. За це Іван його недолюблював.

– Ти такий же безглуздий, як і твоя мати. Нічого путнього з тебе не виросте. – Казав він.

При цьому Ігор добре навчався, закінчував одинадцятий клас, та готувався вступати до інституту на програміста. Він був схожий на мене – був спокійним і розважливим.

Молодший, тринадцятирічний Володя, був копією батька – і за зовнішністю, і за характером.

Він ріс примхливим і розпещеним, часто чубився з хлопцями на подвір’ї, грубив дорослим, вимагав до себе багато уваги. А Іван у ньому душі не чув.

– Оце моя копія, справжній мужик! – часто хвалився він друзям та родичам, поплескуючи сина по плечу.

Через кілька місяців Ігор закінчив школу, і поїхав до сусіднього міста вступати в інститут. Я була рада за сина, але дуже сумувала за ним. Після від’їзду Ігоря, мені стало зовсім сумно поряд з Іваном.

Молодший син дедалі більше ставав схожим на батька і віддалявся від мене. Я все частіше думала про своє життя. Я розуміла, що більше не хочу жити з Іваном.

Скандали стали повторюватися щодня. Під час останнього, Іван так розійшовся, що вліпив мені ляпаса.

До цього він ніколи не підіймав на мене руку. Принижував, ображав, але до рукоприкладства не доходило.

Цей випадок переповнив чашу мого терпіння, я зрозуміла, що далі буде лише гірше. Наступного дня зібрала речі, забрала Володю, та переїхала до подруги Наді, яка гостинно запропонувала пожити в неї, доки я не знайду квартиру.

Володя не хотів переїжджати, вимагав від мене, щоб ми повернулися, але я була непохитна.

Іван, повернувшись з роботи і не виявивши вдома ні мене, ні сина, розлютився. Він зателефонував до мене і почав кричати, вимагаючи повернутися.

Я зібрала всю свою сміливість і висловила чоловікові все, що накипіло в мене на душі.

Іван, мабуть, остовпів від такої зухвалості. Він звик, що я у всьому підкорялася йому. Я твердо вирішила поставити крапку в цій історії.

– Ти ще приповзеш до мене, стерво! – насамкінець вигукнув у слухавку Іван.

– Не приповзу. Голодувати буду, але до тебе, деспота, не повернуся! – зло відповіла я і поклала слухавку.

Після цієї розмови я відчула неймовірне полегшення та зрозуміла, що готова подолати будь-які труднощі. Увечері я зателефонувала старшому синові, та розповіла про все. Ігор дуже зрадів.

– Мамуля, ну нарешті ти зважилася піти від “цього”! Скільки разів я тобі це пропонував? Яка ж ти молодець! Не хвилюйся, все буде добре! – сказав син.

За кілька днів я винайняла квартиру, і ми з Володею з’їхали від подруги Наді. Володя щодня влаштовував мені істерики.

Ще й Іван підливав олії у вогонь, щодня намовляючи синові і налаштовуючи його проти мене.

Говорив, що відбере його у мене через суд, обіцяв йому райське життя, коли вони житимуть удвох. Загалом, всіляко впливав на підліткову психіку сина.

Робив він це не з любові до сина, а на зло мені. Сподівався, що я не витримаю і повернуся до нього.

Але я вже ухвалила рішення і назад дороги не було. Втомившись від щоденних сварок із сином, я вирішила відпустити його до батька.

– Володю, – сказала я за вечерею, – ти вже дорослий, тобі тринадцять років. Якщо ми з батьком почнемо судитись через тебе, суд запитає, з ким ти хочеш жити.

– Судитись я не хочу. Мені від твого батька нічого не потрібно. Якщо ти хочеш жити з ним, то я тебе відпущу.

Володя з радістю повернувся до батька. Іван був розчарований, бо я не пішла за сином. Я подала на розлучення. Залишившись одна, я почала упорядковувати своє життя.

Ігор жив у студентському гуртожитку, а на вихідні та канікули приїжджав до мене. Володя теж іноді приходив до мене в гості, хоч батько не схвалював його походів.

Минуло десять років. Я стала директоркою відділу у фірмі, де працювала. Почала стежити за собою. Стильно одягалася, користувалася гарною косметикою – розквітла, схудла.

Зі втомленої, забитої жінки з погаслим поглядом, я перетворилася на елегантну, впевнену в собі пані.

Ігор закінчив інститут, повернувся до рідного міста, та влаштувався у престижну компанію програмістом.

Талановитий хлопець швидко завоював повагу керівництва, тож усі найкращі проєкти діставалися йому.

За кілька років він накопичив грошей на купівлю двокімнатної квартири, куди ми з ним, невдовзі, переїхали.

Останні три місяці я почувала себе особливо щасливою. Пів року тому у мене на роботі з’явився новий співробітник, з яким у мене одразу почалися стосунки.

Кирило був на два роки старший, розлучений, мав дорослу дочку. У нас виявилося багато спільного. Обидва любили читати, полюбляли старі фільми, та прогулянки на природі.

Іван, як і раніше, жив із Володею. Син ледве закінчив школу. Вивчився на зварювальника, але працювати не пішов, а міцно осів на шиї батька.

Батько намагався виховувати сина, але у нього це погано виходило. Володя слухати його не хотів. Гуляв ночами, витрачав гроші батька.

За десять років Іван так і не зміг влаштувати особисте життя. Він зустрічався з різними жінками, але жодна не змогла довго терпіти його нестерпний характер.

Тому, чоловікові доводилося проводити вечори перед телевізором, з пляшкою пінного, а іноді й чогось міцнішого.

Івана дратувала дівчина Володі, Іра, яка часто бувала в них у гостях, залишаючись із ночівлею. Вона була такою ж зухвалою, як і син, і не мовчала, коли Іван робив їй зауваження.

Якось, прийшовши додому з роботи, він застав Володю та Іру на кухні. Вони випивали, сміялися, гучно грала музика.

– З якого приводу свято? – невдоволено спитав Іван.
– Іра тепер житиме з нами, вона сьогодні перевезла свої речі. – Усміхаючись, сказав син.

– Що?! А в мене ти спитав, перш ніж привести цю паскуду в мою квартиру? – заревів Іван.

– Це така сама моя квартира, як і твоя. А коли тебе не стане, я тут буду господарем, зрозумів? – відбив син.

– Це я паскуда?! Та ти що, старий, з котушок злетів? – Перебиваючи Володю, підскочила зі стільця Іра.

– А хто ти? Спідниця така, що п’яту точку видно, пика розмальована, як у паяца! – відповів Іван.
Володя кинувся на батька. Зав’язалася потасовка.

Все скінчилося тим, що син виштовхав батька із квартири і зачинив двері. Іван довго дзвонив у дзвінок, стукав у двері кулаками, але йому ніхто не відчинив.

Він спустився сходами, купив у найближчому магазині пляшку, сів на лавку біля під’їзду і почав пити прямо з пляшки.

Він думав про своє життя, лаяв невдячного сина, згадував колишню дружину. Коли вміст пляшки закінчився, чоловік розхрабрився від безвиході, та дозрів для походу до колишньої.

Але сил здійснити задумане не вистачило. З цими думками він ліг на лавку і заснув.

Прокинувшись вранці, Іван таки пішов до Ольги. Адресу знав давно від Володі, тому легко знайшов потрібний будинок.

Знайшовши потрібну квартиру, подзвонив. Двері відчинив Ігор.
– Ти?! – Здивувався він, побачивши на порозі батька. – Що ти тут робиш?

– Привіт, синку, – миролюбно сказав Іван. – Я хочу побачити маму.
– Хто там?

Я визирнула в коридор. Побачивши Івана, розпатланого, пом’ятого, з темними колами під очима, я здивувалася не менше за Ігоря.

– Чи можна зайти? Я хочу поговорити, – сказав колишній чоловік.
– Ну, проходь. – Знизала я плечима. – Хоча я, чесно кажучи, не знаю, про що нам говорити з тобою.

Іван сидів на дивані в нашій з сином квартирі, та скаржився на життя. Розповідав про те, як невдячний Володя вигнав його з дому і проміняв на якусь гулящу дівку. Говорив, як йому погано одному, без дружини.

– Ось ти, синку, молодець. Вивчився, роботу хорошу знайшов, квартиру он яку купив, – говорив він Ігореві. – А твій братик-дармоїд, тільки гуляти може, та гроші прожирати.

– Це вже ваші проблеми. – сказав Ігор. – Від нас ти чого хочеш? Грошей?

– Та не потрібні мені гроші! Можна я у вас поживу? Я зрозумів, що був неправий. Я хочу повернути все назад. Ви ж моя сім’я, – буркнув Іван.

– Ти серйозно? – я не вірила своїм вухам.

Людина, яка псувала мені життя, принижувала і ображала мене. Яка налаштовувала проти молодшого сина, зараз, як ні в чому не бувало, каже, що хоче все повернути!

– Ні, Іване! – Сказала я, встаючи з крісла. – Минулого не повернути. Ми ніколи не візьмемо тебе назад. Повертайся до Володі, там твій дім.

Іван хотів щось заперечити, але побачивши мій неприязний погляд, промовчав. Я була вже не та слабка жінка, яку він звик зневажати. Він зрозумів, що йому тут зовсім не раді.

Іван тяжко зітхнув, підвівся з дивана і мовчки попрямував до виходу. Йому дуже не хотілося повертатися додому, просити вибачення у Володі, терпіти Іру у своєму домі, але іншого виходу у нього не було.

Він звик усіма керувати, почуватися господарем, але молодший син поступово зайняв його місце.

Іван розумів, що Володя вже дорослий і сильний і, на нього доведеться зважати. Повільно переставляючи ноги, він ішов додому.

Тільки тепер усвідомив, що у своїх бідах він винен сам. Своє щастя він зруйнував власноруч! І виправити нічого вже не можна! Що робити далі? Як жити – підкажіть?!