Відразу хочу попросити всіх, хто читає, зрозуміти мене правильно і не робити гучних заяв. Я вважаю, що життя нам дане одне і прожити його потрібно з комфортом, якщо це нікому не заважає.
Тобто, дорогі мої, звичайно, жити треба так, щоб не було перегинів у жодну зі сторін. Зберігаючи баланс між роботою та відпочинком. І щоб совість ночами не мучила.
Тепер до суті. Мені 21 рік, моєму чоловікові 23. Ми одружилися близько року тому і тепер живемо дорослим життям, як завжди і мріяли. Чоловік працює у консалтинговій фірмі. Я ходжу на курси та трохи підробляю вдома. Але грошей, звісно, не вистачає. А все тому, що левова їхня частка йде на комуналку та оплату оренди.
Трохи розповім про себе. Все життя я прожила з батьками та молодшим братом у двокімнатній квартирі, яка була куплена ще на початку дев’яностих. Місця нам ніколи не вистачало. Та й ремонт у хрущовці самі розумієте, ні на що особливо не впливає. Загалом про гарну квартиру я мріяла з дитинства.
Власне тому ми стільки за житло і платимо. Новобудова, високі стелі, цегляні мури. Підлога, яку навіть намивати приємно. І великі, світлі вікна. Місце, що приносить задоволення, але відбирає твої останні зароблені гроші. А що вдієш?
Я завжди знала, що моя свекруха живе та працює за кордоном. Не знаю вже, скільки там їй платять, але за 17 років, погодьтеся, вже ж можна вже накопичити на що завгодно. А мій чоловік – її єдиний син.
Тож на весілля я розраховувала отримати від неї в подарунок хоча б однокімнатну квартиру. Бажано в сусідньому районі, що активно розвивається. Жити там мріють багато моїх знайомих у тому числі.
Але ні, мої батьки подарували гроші, і свекруха також вирішила всунути щупленький нам конверт. Відносно невелика сума, якщо що. Ми з Ігорем навіть не знали, на що її витратити. Так і вирішили просто покласти в банк, може, потім стане в нагоді. От і все.
А час минав, і я зауважила, що ми, як сім’я, перестали рухатися вперед. Зарплати чоловіка вистачає лише на те, щоб сплатити житло та купити їжу на місяць.
Може він ще на бензин собі щось витрачає. А за все інше вже плачу я. І на ці витрати у мене йде майже половина заробітку. Як на мене, це неприйнятно.
Тепер до найголовнішого. Вже другий місяць, як я в положенні. Нерви пройшли, страх перед невідомим також. Я заспокоїлася, і ми з чоловіком вирішили розповісти про цю новину рідним.
На що моя свекруха заявила, що заради такої справи вона готова нас, молодих, забезпечити гарною квартирою. Час прийшов, так що скоро нам не потрібно буде платити такі величезні гроші. Це ж чудово!
Тільки уявіть. Я взяла вихідний, попросила кращу подругу, зайняту, знаючу людину, між іншим, піти зі мною, дивитися квартири в тому самому новому районі. Ми оббігали стільки поверхів, не порахувати. Варіантів – море. З двох чи трьох квартир я взагалі не хотіла йти. Такі вже вони були класні.
Поговоривши з Ігорем, ми вирішили, що не сильно тиснутимемо на його маму. Занадто розкішні варіанти одразу викреслили зі списку, бо ми ще молоді, заробимо своє. Але й халупа якась нам не підійде.
Тому симпатична двокімнатна квартирка з критим місцем для паркування нам підійде. А техніку ми потихеньку самі докупимо. Я вважаю, що це буде чесно.
І ось, ми з тортиком, гарні, приходимо в гості до свекрухи. Вона нас радісно приймає, дістає якісь фрукти, цукерки.
Каже, що вже розібралася з усіма справами і сама хотіла покликати нас заздалегідь. Дивлячись на наш німий незрозумілий погляд, уточнює: квартира вже обрана, продавець — її добрий друг, а за сумісництвом колишній сусід, який переїжджає до Ізраїлю.
Загалом це квартира на дев’ятому поверсі, в сусідньому під’їзді. Дві кімнати, без ремонту, панельні стіни, останній поверх. Ліфт є, сусіди-старі теж. Поблизу дорога та трамвайна розв’язка. До центру 20 хвилин машиною.
Я навіть не зрозуміла, як у мене з очей полилися сльози. Чоловік врятував: сказав, що через гормони у мене таке останнім часом часто трапляється. А потім уже гормони подіяли насправді, і мене почало трясти.
Заспокоїлася я лише за десять хвилин, вийшовши з чоловіком на балкон. Він обіймав мене і гладив по волоссю, намагаючись втішити. А я бачила лише багаторічні ями на асфальті і думала про те, що тепер цей краєвид буде за моїм вікном теж.
Вже вдома, хоч і в орендованій квартирі, я заспокоїлася. Прийняла ванну, поставила розслаблюючу музику, запалила свічки. Начебто стрес пройшов. І хоча десь усередині я почувалась жахливо, треба було все обговорити з Ігорем.
Я зрозуміла, що він не збирається сперечатися зі своєю матір’ю. І чекати на адекватне рішення від них обох не доводиться. Отже, я зібрала всю свою впевненість і, якщо хочете, нахабство в кулак і поставила йому ультиматум. Або ми переїжджаємо до іншої нормальної квартири в нормальному районі, де можна і хочеться жити. Або ж розлучення.
Я хочу, щоб усі мене правильно зрозуміли. Я за тих умов жити не зможу. Відповідно, дитині теж буде погано. Тоді навіщо взагалі створювати сім’ю?
Моя свекруха захотіла заощадити на власному синові? Це її рішення. А своє рішення я висловила чоловікові. І торгуватися за звичайний нормальний побут вважаю нижче за свою гідність.
Поки що чоловік каже, що все владнає. Але минуло кілька днів. Я розумію, що він не хоче засмучувати маму. Однак себе, та ще й у положенні, я теж образити не дам. Потім він ще й дякуватиме.
Думаю, зараз просто потрібно бути сильними, щоб досягти свого. А в майбутньому ми ще одна до одної в гості ходитимемо. З радістю та посмішкою.
Я не проти ще раз побачити ті ями на дорозі. Але тільки за умови, що після цього я повернуся в хорошу квартиру з ремонтом, кондиціонером і всім, що потрібно для комфортного життя. Тільки так і аж ніяк інакше. Крапка.
