Тільки зараз я зрозумів, як мені пощастило з дружиною, вона зі мною – і в горі, і в радощах! А це дорогого коштує

З лікарні від матері всі прийшли в мою квартиру, бо я жив найближче. Моя дружина Олена швидко зібрала на стіл: закип’ятила чай, поставила домашні пиріжки, печиво, цукерки, нарізала сир та ковбасу.

– Давайте поп’ємо чаю спокійно, а потім вирішимо, що робити далі будемо, – тихо запропонував я братові та сестрі.

– Так, – сумно промовив Єгор, старший брат, – ніхто і не очікував, що з мамою таке станеться. Вона завжди була міцна, на здоров’я не скаржилася. І раптом таке …

Деякий час всі мовчки пили чай, при цьому скрушно похитуючи головами й сумно поглядаючи один на одного.

Першим знову не витримав я:

Єгор, Свєта, треба вирішити, як бути з мамою …

– А що тут вирішувати? Лікарі ж сказали, що її треба забрати, – швидко відповіла Світлана, – треба її значить і забирати, тільки куди везти. Одна тепер вона не зможе жити, за нею постійний догляд потрібен.

– От і я про це, – продовжив я, кинувши сердитий погляд на сестру, – не в її ж квартиру маму везти. Їй тоді доглядальниця потрібна, причому цілодобова.

– А де таку взяти, і скільки вона коштуватиме? Це ж шалені гроші! Я тут у декого питав, то там такі суми озвучують! Що ого-го!

– Наша мама має трьох дітей, – поважно відповів на це Єгор, – значить, нам за нею і доглядати треба. Ось Світлана – єдина дочка, їй якось зручніше за жінкою доглядати.

– Мамі треба буде і памперси міняти, і мити її, і годувати майже з ложечки, і вмити, і причесати, і робити уколи, і масажі всякі. Мені, як чоловікові, все це робити незручно, а Світлані цілком можливо.

– Ну, ти взагалі даєш, братику, – фиркнула у відповідь на ці слова сестра, – у мами троє дітей, а звалити все потрібно на одну мене!

– Мама важить майже сто кілограмів, а як я її повертатиму, я в житті не зможу це робити. І потім, я працюю, мені часто доводиться затримуватися!

– А ще, у мене квартира однокімнатна й, тільки особисте життя почало намічатися, а тут мені відразу такий сюрприз – хвора, лежача мама. Ага!

Вона, сердито насупившись, дивилася на нас.

– Світлано, але ти жінка і мама – жінка, ти їй краще зможеш послужити … – нерішуче почав я.

– Ти, між іншим, одружений, у тебе сім’я та діти, у Єгора теж є дружина та діти, а як за мамою треба доглядати, так одразу я – самотня нещасна жінка, без сім’ї та без дітей!

– Якщо так піде, у мене ніколи дітей не буде! Мама може ще довго прожити, так мені що, на собі хрест поставити? Чому це ви вирішили, що я маю себе в жертву принести?

– Світла, побійся Бога, – сердито крикнув на неї Єгор, – мама тобі більше за всіх нас допомагала, вона тобі й квартиру купила, і на машину гроші дала, постійно, поки працювала, навіть на пенсії тобі частину грошей переказувала!

– Все журилася, що ти без сім’ї, що тобі треба сімейне життя влаштовувати. А ти все брала, користувалася, та тільки стогнала, що тобі на щось не вистачає.

– Мама, може, й здоров’я втратила, що на пенсії ще стільки років працювала, заради коханої донечки! Вона, значить, все для тебе, а тепер ти не хочеш її доглядати!

– Так, не хочу і не можу, я працюю, я приходжу пізно, я ночами повинна ще й відпочити. І мама не зможе бути одна цілими днями.

– Ви живете у сім’ї, а боїтеся до себе маму взяти! Хоча є кому вас змінити, та допомогти.

– Я б узяв маму до себе, але ж я працюю вахтовим методом, – продовжив Єгор, – моя Анька по змінах працює теж, а хто з мамою буде?

– У мене два сини, але вони підлітки, їх до хворої не допустиш, та й незручно хлопчикам за старою жінкою ходити.

– Вони й не будуть, і мама їх соромитиметься. І заважатиме вона їм, вона ж погано спить, стогне, плаче, у неї напади болю бувають.

Брат і сестра запитливо глянули на мене.

– А що ви на мене так дивитеся? – Я теж працюю, у мене квартира двокімнатна, в одній кімнаті ми з дружиною, в іншій син із донькою.

– Вони ще маленькі, але вже бурчать, не хочуть в одній кімнаті жити Ми б і раді їх розділити, але, поки що, немає можливості. Куди я маму поселю?

– Вона хвора, це і запах буде і ночами вона не спить, у неї завжди зі сном було погано. Мені тоді доведеться дітей на кухню виселити, чи що?

-Тоді вихід один – треба брати доглядальницю з проживанням! Зараз багато хто митарствує без житла, можливо, і знайдемо таку, – підбив підсумок Єгор.

– Слухай, а ти не думав, скільки їй доведеться платити?
– Платитимемо з маминої пенсії, – відповіла сестра.

– А на харчі, а на ліки, а на комуналку? – спитав її різко я, – а ще й доглядальниці платити. Де ми стільки грошей наберемо? Пенсія у мами не гумова, накопичень немає ніяких, вона все на тебе витратила!

– Доведеться складатися, – неохоче пробурмотів Єгор, – що вже тут поробиш.

– Я більш як три тисячі давати не зможу, – швидко відреагувала на пропозицію брата Світлана, – та й це для мене дуже витратно виходить.

– У мене зарплата і так невелика, чоловіка нема, ніхто не допомагає. Ви й самі могли б складатися на доглядальницю, а я приїжджатиму допомагати, що потрібно, буду робити.

– Ага, ти приїжджатимеш, – єхидно сказав я, – якщо тебе ми й побачимо раз на рік, то добре. Ти ніколи в житті нічого робити не вміла, та не любила.

– А тут раптом ти приїжджатимеш і допомагатимеш! Якщо вирішимо складатися, то це робитимемо все порівну.

– Це нечесно! – одразу занила Світлана, – ви – мужики, працюєте на відмінних місцях, у вас гроші є …

– Якби у мене гроші були, я б іпотеку взяв і квартиру свою розширив. Ми давно про це з Оленою мріємо, – і тут мене осяяла ідея.

– Слухайте, а попросімо мамину сестру, яка в селі живе. Нехай вона приїде і доглядає маму і квартира їй залишиться.

– Ти, що, з глузду з’їхав?! – обурилася Світлана, – ще чого! Квартиру їй віддавати жирно. Це наш спадок! Якщо тобі не потрібно, то віддай свою частку, а я свою частку нікому не віддам!

– Як тобі не соромно! – підвівся я, – мама ще жива, а ти вже спадок ділиш. Доглядати маму не хочеш, скидатися на доглядальницю теж, а квартиру подавай!

– Взагалі-то я зі Світланою згоден, – пробурчав Єгор, – ще чого – квартиру віддавати! Це буде жирно! Ми її перевеземо поки що, платитимемо, ну не стільки, скільки доглядальниці, але все-таки будемо. А потім нехай назад у село їде.

– А ви впевнені, що вона погодиться на таких умовах? – єхидно поцікавився я, – у неї там, у селі, своє господарство, знайомі, родичі.

– Вона – вільна людина, робить, що хоче, а тут приїжджай та доглядай сестру. І платити ми збираємося небагато, одразу у всіх проблеми з грошима. А якщо їй пообіцяти квартиру, то думаю, вона на це піде.

– Слухай, за квартиру всякий дурень погодиться, тільки це не діло, добром розкидатися! Ми зі Свєткою не згодні!

– А от, якщо мамину квартиру здавати, то можна на ці гроші й доглядальницю найняти. Квартира хороша, велика, в центрі, можна непогані гроші брати.

– Я вважаю, що на доглядальницю вистачить, а якщо ще й пенсію мамину додати, то взагалі все буде в шоколаді!

– Не дуже в шоколаді, тоді інше питання постає – куди ж маму перевозити? Все одно доведеться до когось із нас, а у всіх місця зайвого немає.

– Єгор, у тебе місця найбільше – будинок великий.

– Я ж сказав, що я на вахті постійно, а коли приїжджаю, то хочу відпочити хоч трохи. Ви, що, не розумієте? – зло, майже прогарчав, старший брат.

– Невже нам доведеться рідну маму до пансіонату здавати? – Занила Світлана.

Всі троє одразу замовкли й тільки переводили очі один на одного. У цей момент у розмову вступила моя дружина Олена, яка мовчала до того часу.

– Слухайте, я від вас у повному шоці! Ви від рідної матері відхрещуєтесь, як від прокази! Вона вам все життя допомагала, жили із себе рвала, все віддала, що тільки могла!

– У неї з майна тільки ця квартира і залишилася, про яку ви так міркуєте, що це ваша спадщина. Слухати гидко!

– Олено, а що ти згодна, щоб ми маму до себе привезли? – спитав я, опустивши очі, – а куди ми її помістимо?

– Дітей у дитячий будинок здамо, чи що? Та до нас опіка прийде і дітей забере, скаже, що ми тримаємо їх у неприйнятних умовах!

– У мене є пропозиція, якщо ви не проти, – спокійно продовжила я, – ми з Дімою та дітьми переїдемо до маминої квартири.

– Вона – трикімнатна, в одній кімнаті буде мама, в іншій ми з Дімою, а в третій – діти. Ми доглядатимемо, але й доглядальницю теж доведеться найняти, для цього здамо нашу квартиру.

– Доглядальниця буде приходити, не цілодобова, отже, платити доведеться менше. У мене є знайома, я її спитаю, вона працювала раніше доглядальницею, можливо, погодиться.

– А вже вечорами й вихідними днями самі якось поратимемося. Але тільки хочу відразу і вас попередити, щоб ви теж допомагали, а не усувалися. Я знаю вас!

– Ні, ну ви, звичайно, добре хочете влаштуватися! – обурилася Світлана, – ви, значить, переїдете до маминої квартири, а потім вас звідти й не вигнати. Ви отримаєте спадок, а ми – що?

– Тобі не соромно?! – обурився я, – Олена бере на себе левову частку по догляду за нашою матір’ю!
– Вона їй теж не чужа людина, вона її свекруха і вам теж завжди допомагала.

Я тільки посміхнулася на ці слова:

– Та, ваша мама завжди мене просто «любила», вона ж завжди мені в приклад ставила колишню дівчину Діми, завжди критикувала способи виховання моїх дітей.

– А Єгора синів тільки хвалила, але справа не в цьому. Їй зараз потрібна допомога. Я не бачу іншого виходу! Хочеш – сама в’їжджай у мамину квартиру і починай її доглядати.

– Єгоре, скажи їм! – кинулася за підтримкою до брата Світлана.

– Чекай, Світла, не пащекуй, – відповів Єгор, – це хороша пропозиція. Тільки треба все оформити юридично.

– Я можу поцікавитись у юридичній конторі, що потрібно зробити, щоб ми всі опинилися у виграшному становищі. Це я щодо квартири. Ми маємо рівні права на неї!

– Добре, – різко відповіла я, – тільки тоді й договір потрібно скласти, щоб ви допомагали або матеріально, або по черзі чергували у мами й таке інше.

– А то я знаю, зараз ви все пообіцяєте, а потім вас удень з каганцем не знайдеш. А позиватися з вами я не хочу!

– Добре, завтра ж підемо в юридичну консультацію і все оформимо.
– Єгор, а раптом …, – Почала Світлана.

– Помовч, Свєта, це найкращий вихід зі становища. А що ти пропонуєш? В нас іншого виходу немає.

– Але тільки я все одно платити багато не можу і часу багато витрачати на цей догляд не можу, – одразу запротестувала сестра.

– Я хочу, щоб ви мені якийсь попуск дали. Я – самотня дівчина, мені потрібен час, щоб особисте життя влаштовувати.

– Досить тільки про себе думати, – обсмикнув я сестру, – все завтра вирішимо.

Після того, як брати та сестра пішли, я звернувся до дружини:
– Оленко, а ти добре подумала, адже це важко…

– Дімо, я вас послухала і мені так соромно стало! Ви ж були готові домовитися про те, щоб матір здати в пансіонат! Я не можу цього дозволити!

– Все буде добре, не хвилюйся. Мама ще цілком може одужати, лікарі дають позитивний прогноз, – і дружина погладила мене по голові, як дитину.

– Мама завжди залишається мамою! У мене ось мами вже немає, я дуже за нею сумую. Я хочу, щоб нам не було в чому себе дорікнути.

– Дякую тобі, що ти така, – найкраща, – я поцілував суху руку, яка так ніжно гладила мене по голові, – а я і не знав, яка ти насправді!

Тільки зараз я зрозумів, як мені пощастило з дружиною, вона зі мною – і в горі, і в радощах! А це дорогого коштує! Ви зі мною згодні?