Тітка Соня проклинала той день, коли взялася боротися за спадок із молодшим братом, та його сином

– Ану покажи мені довідку, скільки бабці пенсії нараховують, – зажадала тітка чоловіка, Софія Сергіївна, у Марини, – мабуть, жируєте тут на бабину пенсію?

– Та не дуже ми тут розбіглися. Я через бабусю працювати не можу, а платять за нагляд мало, буквально котячі сльози, – розлютилася Марина, – ось ваші довідки.

Тільки ще, дивіться, скільки за квартиру тут вам нараховують, за всіх вас зареєстрованих. То ж вся пенсія і йде.

– Не вмієш ти грошима розпоряджатися, – пожурила її тітка Соня, – ось ми, поки бабка в умі була, забирали у неї половину пенсії, а на іншу вона жила. І нічого, вистачало!

“Звичайно, – думала про себе Марина, – і жила Наїна Марківна тільки завдяки вашим пиріжкам! Майже не їла, милася господарським милом!”

Діти бабусю відвідували не часто, переважно лише в день пенсії, чергували біля неї по місяцю – один дочка, інший син. Соромно їм не було. Самі вони називали це допомогою матері для дітей.

А потім Наїна Марківна почала замовлятися і забувати. Першим злякався онук Михайло, Маринин чоловік. Звозив бабусю до лікаря – деменція.

Жити одна бабуся вже не могла, і Мишко з дружиною перебралися до неї. Бо ніхто з рідні більше такого бажання не виявив.

Прискорив їхній переїзд і витік газу, який бабуся влаштувала ненароком. Дякую сусідам, ті відчули запах і подзвонили Мишкові.

Загалом, два роки тому Марина зі своєї Полтави, переїхала до Черкас. І весь свій час вона тепер присвячувала догляду за бабусею чоловіка, якій ставало лише гірше.

– Михайло, я більше не можу, – скаржилася чоловікові Марина, – це нестерпно! Бабуся в деменції нічого не пам’ятає, сьогодні на мене з кулаками кинулася, вчора розмазала по підлозі кашу. Я вже про решту не говорю. Ні ремонт зробити, ні у відпустку з’їздити.

– Потерпи, я тебе прошу, – казав їй Мишко, – вона мене виростила. Я не можу просто кинути та піти. І потім, доглядати її більше нікому. Все ж не на оренді живемо. Не хвилюйся, витримаємо. Ти в мене сильна!

У цей час у дверний проріз вилетіла металева миска – з деяких пір Марина віддавала перевагу посуду, що не б’ється. Від Наїни Марківни можна було всього очікувати, тарілок вона вже перебила, не злічити скільки.

Пів року тому бабуся злягла зовсім. Годували її з ложечки, одягали памперси, але допомогти було неможливо – Марина та Мишко могли лише полегшити стан літньої людини.

Після відходу матері, батько Михайла, який спочатку обіцяв житло продати, та свою частку віддати дітям на іпотеку, несподівано ввімкнув задню:

– Ну, як ми її продамо? Я живу у дружини, не господар там, а в цій квартирі я зареєстрований. Та й доплата до пенсії це пристойна, якщо її здавати!

Живіть поки так, хоча б не платитимете за знімну. Та й не продаси це дорого. А в нас із сестрою частки тут. Виходить, треба з нею домовлятися, заповіти мати не залишила.

– А як нам ремонт робити, якщо у нас лише половина квартири? Нехай тітка теж вкладається, – сердито сказав Мишко, – за бабусею, узагалі, лише Маринка ходила, хоч би хтось подякував. А як на спадок подавати, то вся рідня миттю пожвавішала.

– Ну чого ти, Мишко, навіщо з ріднею сваритись? – миролюбно сказав він, – у моєї сестрички, Соньки, теж життя не медове.

Чоловік її п’є, то хоч буде кут свій, є куди тікати. Коротше, живіть діти, не будемо нічого продавати.

Усвідомивши, що іпотеки їм не бачити, Мишко та Марина погодилися на ці умови. Вони потихеньку зробили ремонт у бабусиній кімнаті, коридорі та ванній, поставили нову кухню, замінили вікна та двері.

Все це вимагало грошей, але тепер подружжя обоє працювало. Полегшало, і у будинку помітно покращилася.

Якось увечері, повернувшись з роботи, Мишко та Марина застали біля дверей будинку цілу делегацію родичів – свекор Марини, його сестра, Софія Сергіївна, її дочка Лариска з чоловіком та коляскою, в якій гукало немовля. Тітка урочисто заявила Мишкові:

– Пошикували та вистачить. З’їжджайте!

– Це з чого раптом? – обурився Мишко, – ми сюди купу грошей вклали, тільки ремонт зробили, а ви на все готове хочете?

Он, у свою кімнату, тьотя Соня, їх заселяйте, ми, так і бути, ущільнимось. І половину за ремонт віддавайте, ми, майже двісті тисяч витратили, у нас чеки всі є.

А ще, якщо хтось забув, за квартиру, та за всіх, у ній зареєстрованих, квартплата капає щомісяця. А платимо лише ми з Маринкою весь цей час. Чи не хочете розплатитися, дорогі родички?!

– Та нема у нас таких грошей! Ми й знімати не можемо, а ти з нас сто тисяч вимагаєш! І так заїдемо. Нас мама зареєструє, і дитинку теж, – впевнено заявила Лариска, – і нічого ти нам не вдієш!

– Житимемо за реєстрацією!

– Тату, а ти що скажеш, – витріщився на батька Мишко, – влаштовує тебе така угода? Тільки зваж, за бабусею ми доглядали, і ремонт теж ми робили.

Якщо ви наважитеся нас виселяти, я все винесу від вікон до дверного дзвінка, що мені належить. Будете в голому бетоні сидіти, у бабусиній кімнаті, на її нікельованому ліжку. Так і знайте!

– Так, синку, – похнюпився батько, – дилема виходить. Адже ви й справді бабусю доглядали.

– Між іншим, знаєте, скільки доглядальниця для такої складної хворої коштує? – вступила в розмову Марина, – ви ж мені жодного разу ні копійки не запропонували.

– А ти й не просила, – кинулась на неї тітка, – ви пенсію забирали, і того достатньо!

– Цінами на памперси для дорослих та спецхарчуванням поцікавтеся на дозвіллі, – огризнулася Марина, – а ще на одноразові пелюшки та інше, що потрібно лежачим хворим. А розмір пенсії, я гадаю, ви пам’ятаєте!

А потім квартплату відніміть і порахуйте, скільки ми додавали до пенсії за ці два роки. Посоромилися б!

– А чого мені соромитись? – мовила тітка, – ти тут із себе два роки благородну корчила, а тепер виставляєш рахунки.

– Мабуть, сподівалася, що бабця заповіт напише? А ось дулю тобі, все законним спадкоємцям перейшло!

– Соня, тихіше, – попросив її брат, – перед сусідами соромно. Ну, і чого ви хочете? Куди нам Лариску з її родиною подіти? У Соньки таких грошей, що ви хочете, немає. У цих, – він кивнув на молоду сім’ю, – тим паче.

– Ходімо у квартиру, там і поговоримо, – запропонував Мишко.

Але домовитись нам не вдалося. Лариса із чоловіком вимагали звільнити їм житло чи оплачувати оренду. Чоловіка це, ясна річ, не влаштовувало.

А жити у двокімнатній з молодою сім’єю, та немовлям під боком, він і сам не горів бажанням. Родичі поїхали.

А через пару днів Мишкові зателефонував батько з новою пропозицією. У родини Лариси раптово, чарівним чином, знайшлися гроші на викуп його частки.

І тепер він пропонував ці гроші Мишкові з Мариною, як компенсацію за ремонт та інші незручності.
Ось тільки гроші мали з’явитися в сім’ї лише через пів року.

Мишко та Марина були готові почекати. Але тут їм зателефонувала тітка Соня з новими умовами:

– Ось що! Ці пів року ви моїм компенсуватимете частину оплати за оренду їхньої квартири. Бідолашні діти й так дають вам можливість не виїжджати прямо зараз.

— То хай з татом домовляються і беруть із його частки, якщо він згоден, — затявся Мишко, — чому я маю від своєї зарплати щось відривати. І, до речі, хтось планує оплачувати комуналку у ці шість місяців?

– Ну тоді давайте ви орендуватимете мою кімнату, – винахідливо запропонувала тітка, – ви ж хочете жити одні? А то здам її іншим людям, або табору циган!

Ну що, згодні платити? Багато не візьму, по-родинному, лише дві тисячі, і комуналка з вас. А за пів року, милості прошу на вихід.

– Ми подумаємо, – кинув Мишко.

Він завершив розмову, та переказав пропозицію тітки Марині. А та просто махнула рукою.

– У мене вже сил немає на всі фантазії, які здатні породити твої родичі, – стомлено сказала вона, – давай просто з’їжджати.

Поки Мишко та Марина вивозили речі, тітка, щоб не втрачати гроші, здала потай свою кімнату двом чоловікам.

Ті досить швидко захопили всю квартиру, розташувавшись і в тітчиній кімнаті, і в сусідній, що поки що належала її братові. А ще через місяць господиня просто не змогла туди потрапити.

На вході стояли нові двері. Додзвонитися до квартирантів тітка теж не могла. Тоді вона з жахом примчала до брата, а той подзвонив Мишкові.

– Синку, приїдь, треба ж якось розв’язувати проблему, – мало не плакав батько, – і йти до влади не можна, все ж таки нелегально.

Твоя тітка просто пустила людей пожити по знайомству. Це ж не протизаконно. Але раптом вони скажуть інше, щоб її очорнити?

– Ну, викличте службу, нехай двері відчинять, – порадив Мишко, – я тут до чого? Квартира ваша, вам і вирішувати.

– Михайле, – тремтячим голосом сказала тітка, – а якщо ми взагалі квартири позбудемося? Невже тобі нас не шкода? Давай якось самі, розкриємо потихеньку квартиру, і ти з цими людьми поговориш.

– Ні, тітонько, – відповіла їй у слухавку Марина, – чоловік мій на розбірки не поїде. Ви заварили кашу, сьорбайте повною ложкою. Дочку свою туди притягніть, онука, зятя.

На нас ви їх легко нацькували. От і тут хай вони, як майбутні власники, розуміються. А ми до цієї квартири більше стосунку не маємо, всього хорошого!

Епопея із нещасливою квартирою затяглася на довгі місяці. Десь узявся липовий договір купівлі-продажу з підписами власників. Пішли суди та розгляди. Лариса туди заїхати так і не змогла.

Грошей за оренду вони також не отримували. Квартплата капала. А тітка Соня проклинала той день, коли взялася боротися за спадок із молодшим братом, та його сином!

А мені їх і не шкода! Нас же ніхто не пожалів, а ми бабцю доглядали, ремонт робили! Не дарма кажуть, що, краще з чужими людьми справи мати! Бог, не теля… Ви зі мною згодні?

You cannot copy content of this page