Юрко вибіг із під’їзду, і швидко попрямував у бік магазину. Він поспішав до закриття, бо вечеряти без хліба не хотілося.
Біля входу в магазин стояла маленька дівчинка років чотирьох, і притискала до себе маленьке цуценя.
– Тітко, купіть, будь ласка, моєму цуценяті хліба, – попросила тихо дівчинка, з надією глянувши на жінку, яка заходила в магазин.
– Дівчинко, де твоя мама? Ти чому так пізно гуляєш вулицею? Іди додому! – суворо промовила жінка, і увійшла в магазин.
Юра, який спостерігав цю картину, зупинився. Погляд дитини був сумним та нещасним. Молодий чоловік розумів, що тут справа не в собачці… На відміну від тієї жінки, він здогадався, що дівчинка голодна і, швидше за все, просить їжу для себе.
– А твій песик їсть хліб? – усміхнувся чоловік, підійшовши ближче до дитини.
– Так, – поспішила запевнити вона. – Взагалі він ковбаску любить і цукерки. Але коли голодний, то хлібець їсть.
– Зрозумів, – сумно промовив Юрко. – Ви зачекайте кілька хвилин, я швидко…
У магазині він швидко взяв хліб, кинув у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та лікарську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство.
Його мати любила добре хильнути, батька свого він ніколи навіть не бачив. Юра пам’ятає, як голодував по кілька днів, це були ті дні, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці, і йшла у загул на тиждень.
Іноді він вечорами робив обхід дитячих майданчиків. Надворі було вже темно, і він світив маленьким ліхтариком у пісочниці, і часто знаходив цукерку чи печиво…
Він пам’ятає свій погляд. У ті часи він дивився на світ безпорадними голодними очима. У цієї маленької дівчинки, яка стояла біля магазину, був такий самий погляд.
Вийшовши надвір, він підійшов до дівчинки. Чоловік хотів їй віддати невеликий пакет із продуктами, які купив для неї, але зрозумів, що вона не донесе його сама. Адже в неї на руках тремтів маленький песик.
– Я купив твоїй собачці трохи їжі. Ти живеш далеко? – Запитав Юра.
– Ні. Он у тому будинку, – дівчинка показала на п’ятиповерхівку, через дорогу.
– Ходімо, я допоможу донести пакет.
Погляд дівчинки відразу ж пожвавішав. Вона весело пішла попереду чоловіка, співаючи під ніс знайомий Юрі мотив.
– Як тебе звуть? – поцікавився він.
– Катруся, – представилася дівчинка. – А це мій друг, Боня.
Малеча вказала на собачку. Дорогою дівчинка розповіла, що живе з мамою та бабусею. А нещодавно знайшла на вулиці Боню, і забрала жити до себе. Юрко ще сподівався, що помилився у своїх здогадах.
– Ось тут я живу, – Катя показала на вікно другого поверху, з якого репетувала на весь двір музика. – Я не піду додому. Пограю біля під’їзду. Давай нам їжу, ми з Бонею повечеряємо.
– А бабуся твоя вдома? – Запитав чоловік. Вже була десята, і він розумів, що дитині не місце на вулиці в таку пізню годину.
– Так. Вдома. Бабуся отримала пенсію, вони бенкетують на кухні, – насупилась Катя.
Юрко стояв в повній розгубленості. Надворі давно стемніло, в окрузі не було ні душі. Він не хотів залишати дівчинку біля під’їзду і наполегливо попросив піти додому.
– Ви з Бонею закрийтеся в кімнаті, повечеряйте, і лягайте спати. Пізно вже. Надворі небезпечно гуляти. Ти ж не хочеш, щоб твого песика хтось вкрав.
Катя похитала головою, і міцніше притиснула цуценя до себе. Юрко довів дівчинку до дверей, і переконавшись, що вона увійшла до квартири, швидко пішов у бік будинку.
Настрій був поганий. Він чомусь думав, що зараз інші часи, і соціальні служби відповідальніше ставляться до своєї роботи. Але, виявляється, ні. Все, як і раніше.
Дружина спочатку накинулася на Юру, лаючи, що довго ходив. Вечеря давно охолола, вона всі очі продивилася, виглядаючи у вікно. Боялася, що з Юрою трапилося лихо.
Христина була на шостому місяці, тому Юра давно звик до капризів та постійних змін у настрої коханої жінки. Побачивши, що чоловік чимось засмучений, вона почала допитуватися, що сталося.
Юра за вечерею розповів про Катрусю, про її маленьке цуценя, яке, очевидно, було єдиним другом дівчинки.
– Молодець, що допоміг дівчинці. Хоч поїсть вдосталь, – сумно промовила Христина. – Не засмучуйся, знедолених дітей безліч, і ми просто фізично не зможемо всім їм допомогти. Тим більше у нас скоро з’явиться син, тобі про нього треба дбати, а не про чужих дітей.
Юра розумів, що дружина має рацію, і він ніяк не може вплинути на ситуацію. Тієї ночі він практично не спав. Сам від себе не очікував, що маленька Катя так западе йому в душу.
За тиждень вони з дружиною поверталися з прогулянки. Вирішили зайти в магазин, купити щось солоденького до чаю. Біля крамниці знову стояла Катя… Дівчинка плакала ридма, ніби в неї сталося якесь горе.
– Катюша! Що сталося? – Юрко підбіг до дівчинки, і присів біля неї.
– Вони забрали Боню! – Заїкаючись, промовила дівчинка. – Хлопчаки забрали його в мене, і пішли в те подвір’я.
– Стій тут, я скоро! – крикнув Юрко, і побіг у той бік, куди вказала Катя.
Він повернувся буквально за п’ять із цуценям на руках. Христина присіла з дівчинкою на лаву, і втішала, як могла.
– Не плач! Дядько Юра знайшов твого песика, – посміхнулася дружина, побачивши чоловіка. – Юра! Ми не повинні так це залишати.
– У дівчинки синець на щоці, і всі ручки у синцях. Це сліди від пальців. Катя розповіла, що мати вчора виховувала її. Не знаю, як ти, а я викликаю поліцію!
– Викликай! – схвалив Юра, і підійшов до Катюші.
Дівчинка обійняла його за шию, попросила не віддавати її поліції. Чоловік відчував себе зрадником, але розумів, що Каті не можна жити в тій атмосфері, в якій вона живе.
Поліція приїхала за п’ять хвилин. Христина підійшла до них, і почала розповідати, про Катю. Жінка наполягала на тому, щоб долею малечі зайнялися відповідні органи.
– Ти поганий! – кричала Катюша Юркові. – Я думала ти мій друг, а ти зрадник. Віддайте мого Боню! – Вимагала мала.
Поліціянту довелося взяти дитину на руки, щоб хоч якось заспокоїти. За кілька хвилин машина від’їхала, а Юрко так і залишився сидіти на лавці, з цуценям Катюші.
– Ти як хочеш, а я його не кину! – Злісно промовив чоловік.
– Добре. Давай залишимо цуценя собі, – погодилася Христина. – Не переймайся, їй же буде краще у притулку.
– Ось мені цікаво, що ти можеш знати про притулки, і про те життя, яким жила ця дівчинка? – Злісно спитав він. – Не ображайся, але тобі ніколи цього не зрозуміти!
Подружжя після того, що сталося, весь вечір не розмовляли. Христина викупала цуценя, і сиділа з ним обійнявшись у кріслі. Юрко сидів на кухні, дивився у вікно. На душі був тяжкий камінь, який не давав спокійно дихати.
– Юро, я весь час думаю про неї, – зізналася Христина, увійшовши на кухню.
– Не плач, ти ж знаєш, що у твоєму положенні не можна нервувати.
– Юро, а якщо ми візьмемо Катю собі? – тихо спитала дружина. – Мені так її шкода…
– Ти серйозно? – у Юри враз засвітилися очі від радості. – Я навіть мріяти про це не смів.
– А якщо нам не віддадуть її? Адже в неї є матір, – припустила Христина.
– Віддадуть! – впевнено промовив чоловік. – Ти ж знаєш, у мене є добрі зв’язки.
Через три місяці Юра їхав до притулку за Катею. Дівчинка грала на подвір’ї, коли чоловік увійшов на територію притулку.
– Юра! – Зраділа дівчинка. – Ти сьогодні мене забереш додому?
– Так. Сьогодні! – сміявся чоловік, радіючи немов дитина.
– А чому мама Христина не приїхала? – Запитала Катюша.
– Мама чекає на нас удома. Тепер у тебе є маленький братик.
– А Боня? Він теж на мене чекає? – Допитувалася дівчинка.
– Звісно! Ти ж його найкращий друг, – усміхнувся чоловік.
Додому Юра повертався у піднесеному настрої. Вони досягли свого, отримали опікунство над Катюшею. Тепер він зможе спати спокійно.
Так, він розумів, що всім знедоленим дітям не допомогти, але принаймні вони зроблять щасливою хоча б одну з них.
Він зробить все для того, щоб у його дітей дитинство було кращим, ніж у нього. Вони ніколи не голодуватимуть, і не будуть шукати в пісочниці недоїдене печиво…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
