Кіра скинула виклик і відправила в чорний список черговий телефонний номер. Видно, що їй вирішили зателефонувати всі родичі з боку матері та вітчима. Об’єдналися проти неї й ставлять Кірі в провину те, що вона тридцять один рік живе одна – ні чоловіка в неї немає, ні дітей.
А що тут дивуватися? Тітка Люба – старша сестра її матері – давно вже оголосила, що у всіх жінок їхньої родини самотність на роді написана.
Бабуся виховувала двох дочок, Любу та Віру, одна. Люба в тридцять років вдовою стала. Віра вийшла заміж, Кіру народила, а коли доньці було три роки, чоловік заявив, що знайшов іншу жінку, яка його, на відміну від Віри, розуміє.
Аліменти платив, але у гості до доньки не заходив. Натомість свою половину квартири звільнити не забажав.
Потім він із цією панянкою зібрався з країни їхати. Перед від’їздом зайшов попрощатися, сказати, що аліментів тепер не буде, сам буде гроші на дочку надсилати.
Віра в цей час була одружена вдруге і знову при надії. Колишній чоловік подивився на всю цю картину і потягнув Віру до нотаріуса – оформляти дарчу на свою половину квартири на Кіру:
– Я навряд чи назад повернуся, тож давай усе відразу вирішимо, щоб потім проблем ні в тебе, ні в доньки не було.
Борис – другий чоловік мами, вітчим Кіри, був дуже незадоволений:
– Дівча сопливе, а він їй пів квартири подарував! Виходить, що вона одна у своїй частині, а ми скоро втрьох у другій половині будемо тулитися.
Через два місяці, коли Кіра пішла в перший клас, у мами з’явилася донька Соня.
Батько справді надсилав гроші – небагато, залежно від курсу, десь тисяч по п’ять-сім. Вітчим працював. Мама за три роки теж вийшла на роботу. Загалом, жили не гірше за інших.
Але та сама «написана на роді» самотність, про яку завжди говорила тітка Люба, знову наздогнала Віру: коли Соні виповнилося п’ять, Борис із сім’ї пішов.
Дочок Віри доля теж не балувала: Кіра у тридцять один рік усе ще одна, а Соня у свої двадцять чотири роки – одинока мати з трирічним сином на руках.
Так вони й жили: Віра з дочкою та онуком у трикімнатній квартирі, а Кіра – у сусідньому місті, куди вона поїхала спочатку вчитися, а потім там і роботу знайшла.
Квартиру, в якій Кіра мешкала зараз, вона винаймала вже два роки. До цього тулилася в гуртожитках: спочатку університетському, потім сама винаймала кімнату в іншому – багатолюдному, галасливому.
Після нього крихітна студія здавалася їй майже палацом – чиста, світла, затишна.
Був лише один недолік – ця квартира була чужа. А Кіра дуже хотіла купити свою. Вона економила, відкладала гроші, але, за її розрахунками, їй доведеться жити в режимі суворої економії ще три-чотири роки.
Кіра, звичайно, мала думки про те, щоб поділити квартиру, половина якої належала їй. Вона навіть спробувала якось поговорити про це з матір’ю, але та заявила, що нічого не ділитиме:
– Нема де жити? Повертайся додому – кімнату тобі виділимо, роботу і в нашому місті знайти можна. Не хочеш приїжджати – розв’язуй свої проблеми сама.
Кіра зрозуміла, що мати їй не поступиться, а якщо вона сама спробує щось зробити, роздмухує скандал. Вона вже майже змирилася з тим, що їй доведеться розраховувати лише на себе.
Але те, що сталося далі, змінило її плани.
Почалося все з сумної події: у магазині, яким завідувала Віра, було виявлено велику нестачу. Не просто велику – величезну. Власник звинуватив у всьому її та зажадав компенсувати збитки.
Зробити це вона могла, тільки продавши квартиру. Віра звернулася до Кіри:
– Ти повинна дати згоду на продаж, інакше я не зможу повернути борг і господар крамниці звернеться в поліцію.
– Я можу погодитись, але після продажу одразу заберу свою половину, – відповіла Кіра.
– Ти не розумієш: мені потрібні усі гроші! – Вигукнула мати.
– Мамо, скажи чесно, ти справді кілька років обкрадала власника магазину? – Запитала Кіра.
– Ні! Я взагалі не розумію, звідки взялася ця нестача.
– Тоді, можливо, не варто погоджуватись і брати на себе цей обов’язок? Нехай він звернеться в поліцію, а спеціально навчені люди розберуться, що насправді сталося, – порадила дочка.
– Ти хочеш, щоб мене за ґрати запхали? – обурилася мати.
– Ні. Я не хочу, щоб ти брала на себе чужу провину! Адже, якщо ти зараз виплатиш те, що від тебе вимагають, ти зізнаєшся таким чином у крадіжці. Куди тебе після цього візьмуть на роботу? Якщо тільки підлогу мити, та й то не в кожне місце, – сказала Кіра.
Вони так ні про що й не домовилися. А наступного дня Кірі зателефонувала Соня:
– У мами в магазині почалася ревізія, і в неї стався серцевий напад. Швидка доїхати не встигла.
Довелося брати на роботі тиждень власним коштом і їхати до рідного міста. Все, що було потрібно, зробила Кіра, тітка Люба допомогла їй лише з організацією поминок. Вона ж і почала за столом розмову:
– Кіро, сподіваюся, ти розумієш, що тобі доведеться переписати квартиру на Соню? – Запитала тітка.
– Тітко Любо, а вам не здається, що зараз не час заводити цю розмову? – спитала Кіра.
– А коли буде час?
– Пізніше.
– Коли ти сестру та племінника на вулицю виженеш?
– Чому ви вирішили, що я когось виганятиму? – Запитала Кіра.
– Тому, що Віра казала мені, що ти ще раніше хотіла у них пів квартири відчепити, – відповіла тітка.
– Не відчепити, а отримати те, що є моїм по закону. Пів квартири мені залишив батько. І давайте поки що припинимо цю розмову.
– Ти ж сама живеш, а в Соні дитина, – сказала тітка.
– Ну то й що? Може, в мене теж колись буде дитина, – сказала Кіра.
Спадкова справа була відкрита, а оскільки Віра заповіту не залишила, бо не збиралася вона залишати цей світ в п’ятдесят чотири роки – її частка у квартирі ділилася порівну між Кірою і Сонею, тобто Кірі тепер належали три чверті, а Соні – тільки одна.
І ось тут тітка Люба розгорнула активну діяльність: вона зателефонувала всім родичам і підняла їх на боротьбу проти Кіри.
Після того як дівчина поїхала, їй за перший тиждень зателефонували щонайменше тридцять осіб. Хтось спокійно закликав до милосердя, але більшість тих, хто дзвонив, висловлювалися дуже агресивно.
Вимога була одна: вона повинна залишити квартиру Соні, та офіційно оформити всі документи.
Кіра втомилася надсилати номери рідні до чорного списку.
Але вона ще не знала того, що тітка Люба, та ще кілька родичок для того, щоб налаштувати решту проти Кіри, почали розповсюджувати про неї дуже неприємні чутки. Робилося це на той випадок, якщо Кіра збереться звернутися до суду, щоб отримати спадщину.
– Ми їй таку репутацію створимо, що жоден суддя на її бік не стане, – говорила тітка Люба.
Кіра дізналася про це лише тоді, коли приїхала отримувати документи про вступ у спадок. І дуже розлютилася, особливо коли зрозуміла, що сестра брала участь у поширенні цих чуток.
– Тітко Любо, ви думаєте, що робите щось хороше для Соні? – Запитала Кіра. – Помиляєтеся. Я хотіла запропонувати їй продати квартиру та поділити гроші навпіл.
– Але після цього я не поступлюсь жодним квадратним метром! Ви хотіли маневрів? Ви їх отримаєте! Я подаю до суду – вимагатиму продажу квартири.
– Ну, ну, – спробуй! Подивимося, що в тебе вийде, – виразила тітка Люба.
Однак у неї вийшло: Кіра запропонувала сестрі купити її три четвертих, але у Соні не було грошей.
– Тоді я пропоную тобі вибір: або ми продаємо всю квартиру і ділимо гроші відповідно до частин, або продам свою частину.
– І повір: я не вибиратиму того, хто стане твоїм сусідом – продам першому ж, хто звернеться. Навіть, якщо мені доведеться поступитися ціною.
Соня вибрала перший варіант.
Після цього Кіра змогла купити однокімнатну квартиру, взявши в банку зовсім не велику позику.
Соня купила кімнату у малосімейці. Сестри більше не спілкуються. Та й родичі засуджують “нахабну скнару”.
Не сказати, що Кірі на це зовсім байдуже, але й великої шкоди цей факт їй не завдав. Як кажуть, – силою, не будеш милою.
У неї все життя попереду, тож доля їх розсудить, – хто мав рацію, а хто нахабно пхав носа не у свої справи. Кожному повернеться за справи його…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
