«Олів’є» на маминих посиденьках завжди виходив якимось прісним, хоча майонезу там було достатньо. Картопля трохи недоварена, горошок жорсткуватий. Але мама та тітка Світлана, яка й готувала салат, вважали, що все гаразд.
Бувають такі квартири… Кришталеві фужери зі старих радянських наборів важко блищать під люстрою, у центрі столу виблискує рум’яною скоринкою гуска з яблуками. У повітрі – дивовижні запахи.
Чуються вигуки:
– З днем народження! – І дзвін келихів.
А під столом моя невістка Оля зминає край скатертини.
Багато років я сиділа навпроти неї і просто дивилася, як вона намагається їсти цей прісний салат. Багато років я мовчки підливала собі напівсолодке ігристе, коли її починали клювати. Але того суботнього вечора, коли племіннику виповнилося тридцять, я зрозуміла, що більше мовчати не можу.
Мені сорок дев’ять. Олі, дружині мого молодшого брата Валери, нещодавно виповнилося п’ятдесят. Вона з’явилася у нашій квартирі майже тридцять років тому.
Валера, тоді ще худий, із густим волоссям, привів її знайомитися. Обидва були зовсім молодими, – Олька трохи старша, Валерка тільки після армії, і вони вже чекали на Дениса.
З того часу Валера погладшав, полисів, але все ще був маминим улюбленцем.
Наша мати, Єлизавета Андріївна, та її старша сестра Світлана були типовими представницями свого часу. Мама все життя пропрацювала у міністерстві. У її будинку чашки завжди стояли ручками в один бік.
Олю вони обидві забракували ще до того, як та встигла зняти пальто. Вчителька початкових класів, родом із передмістя Чернігова, розмовляє голосно, метушиться, вічно не знає, куди подіти руки. А головне – надто намагається бути корисною.
У будинку, де звикли цінувати холодну відстороненість і правильну вимову, готовність Олі схопитися і помити посуд вважалася ознакою лакейства.
Сценарій наших свят не змінювався роками. Ми розсідалися. Мама поправляла важку вовняну хустку, зрушуючи її з лівого плеча на праве, потім назад – ритуал, що займав пів хвилини. Тітка Світлана викладала на стіл руки зі свіжим манікюром. І починалось.
– Олю, – тітка Світлана трохи схиляла голову набік і відрізала шматочок сиру. – Ти знову сама пекла цей торт? Дивовижна працездатність. У наш час у будь-якій пристойній кулінарії можна купити нормальний десерт.
– Але, з іншого боку, економія у вашому бюджеті – справа не остання. Валера, ти торт не їж, там суцільний маргарин, шлунок зіпсуєш.
Оля у такі моменти припиняла жувати. Вона опускала погляд на свою тарілку і тихенько заперечувала.
– Ні, тітко Свєта… Там сметана, а не маргарин… Фермерська, я на ринку брала, – бурмотіла вона, зминаючи паперову серветку.
А Валера? Мій брат Валера в ці хвилини старанно пиляв ножем тверде гусяче м’ясо. Він голосно сопів, відправляв шматок за шматком у рот і довго жував, дивлячись у вікно на машини, що проїжджали.
Я довго не втручалася. Чому? Розлучення просто вимотало мене, і вранці я по десять хвилин дивилася в стелю, збираючись з силами, щоб спустити ноги на підлогу. Мій колишній чоловік залишив мені борги і звичку здригатися від різких звуків.
У мене не було сил боротися ще зі старшими родичками. Я просто сиділа за цим важким дубовим столом, механічно рухала щелепами та чекала, коли можна буде піти.
Того вечора ми відзначали тридцятиріччя Дениса, сина Олі та Валери. Мама наполягла, щоб відзначали у неї. Місця більше, просторіше. Готувала переважно Оля.
Денис привів із собою нову дівчину Христину, – худу, з довгими нарощеними віями та телефоном, який вона не випускала з рук навіть за столом.
Коли ми розсілися, тітка Світлана підчепила срібною виделкою половинку фаршированого помідора. Густий майонез із часником трохи видавився на тарілку. Світлана довго дивилася на цю конструкцію, потім відсунула на край.
– Лізо, – голосно, перекрикуючи всі розмови, звернулася вона до мами. – Ти таки довірила закуски Олі? Ми ж домовлялися замовити рибу з ресторану на розі.
Потім тітка Світлана обернулася до невістки і продовжила тим самим тоном:
– Олю, ти вже вибач. Але ці твої рецепти… Це якась глибока радянщина. Помідори з часником… Тяжко для печінки. Дениска, ти хоч Христині не пропонуй, бо дівчинка вирішить, що ми тут всі харчуємося, як у їдальні біля траси.
Христина, не відриваючи погляду від екрану телефону, коротко хихикнула. Оля подивилася на сина.
– Денис… він любить таке, – пояснила вона. – На кожен день народження просить з самого дитинства…
– Ну, в дитинстві він і гудрон жував за гаражами, – мама акуратно промокнула куточки губ тканинною серветкою. – Але ж треба розвивати смак.
– Валера, купив би дружині книгу з кулінарії, чи що. Стільки років живете, а вона всі салати стругає тазиками. Жодного лиску.
Валера обтер підборіддя тильною стороною долоні.
– Та кинь, мамо. Звичайні помідори. Оля у нас людина проста, без цих ваших ресторанних проблем. Зате ситно! Головне, щоб смачно було, правда, Оль?
Він підморгнув їй.
Мене пересмикнуло. Оля підвелася.
– Я… Я піду подивлюсь, як там гаряче – сказала вона і пішла на кухню.
А я раптом згадала про себе. Дванадцять років тому. Свекруха при всіх викидала мої речі з шафи, кажучи, що я не вмію їх складати, а мій чоловік стояв у дверях і колупав у зубах сірником.
– Сиди, Олю, – зупинила її я і піднялася на ноги. – Я сама піду гляну.
– Оксано, сядь, – тітка Світлана підвела на мене очі. – Кухня сьогодні на Олі. Заспокойся, не миготи.
– Тітко Світлано, – я повернулася до тітоньки. – Вам помідори не подобаються? Тяжко для печінки? Так не їжте! Чи вас хтось примушує?
– Не зрозуміла… – невдоволено простягла тітонька. – Це що взагалі таке? Як це називається?
– Це називається свинство! – мене вже несло. – Людина намагається, готує, а ви не те, що дякую їй не скажете ніколи, а…
– Оксано! – гаркнула мати, гупнувши долонею по столу. – Що за базарний тон у моїй хаті?
– Тон? – Я просто подивилася на матір. – Ви тридцять років сидите за цим столом і кожне свято її клюєте! То сукня на ній дешева, то сметана не фермерська. Одне й те саме, рік у рік, як за розкладом!
– Оксано, припиняй бузити, – Валера спробував усміхнутися. – Мама і тітка просто жартують, ну що ти завелася…
– А ти, Валеро, взагалі мовчи! – Звеліла я. – Ти сидиш і жуєш. Просто сидиш і жуєш! І спокійно дивишся на те, як твою дружину принижують! І ось хто ти після цього?
Усі замовкли. Я підійшла до Олі. Вона стояла й кусала губи. Я взяла її за руку і повела до столу.
– Ми дорослі жінки, Олю. Мені сорок дев’ять. Тобі п’ятдесят, – промовила я, дивлячись їй прямо в обличчя. – Все, годі! Нам більше не потрібно отримувати п’ятірки у суворих вчительок.
Я обернулася до столу.
– Якщо ще хоч раз! Хоч хтось! Відкриє рота, щоб сказати Олі гидоти, ноги моєї тут більше не буде! Ви сидітимете тут зі своєю прекрасною порцеляною і питимете чай з покупними десертами. Усі зрозуміли?
Я краєм ока бачила винуватця урочистості, він сидів нерухомо з того самого моменту, як тітка Світлана почала про помідори.
Потім він підвівся, підійшов до матері і обійняв її за плечі.
– Тітка Оксана справу каже, – сказав Денис і посміхнувся до матері. – Мамо, реально, сідай за стіл. Помідори мирові! Я через них сюди взагалі їхав.
Наша мама сиділа неприродно прямо. Її пальці нервово перебирали бахрому на хустці, одну нитку, іншу, як чотки. Вона мовчала, напевно, вирішивши не опускатися до нашого рівня.
Я підвела Олю до її стільця. Налила їй у чистий келих міцного.
– Тримай, Олько, – посміхнулася я. – Ти у нас молодець. Дякую тобі за все.
Хвилин через сорок усі почали розходитися. Я пішла однією з перших.
На мамин день народження у березні ми знову зібралися у цій вітальні. Оля прийшла в новій сукні, темно-вишневій, щільній, яка не стовбичилася і сиділа на ній добре.
Вона не побігла на кухню різати хліб. Я бачила, як вона сіпнулася, але зупинилася на півкроці, ніби наступила на щось, пройшла у вітальню, сіла на своє місце і попросила Валеру принести їй сік. Валера розгублено потупцював секунду, потім пішов.
Мама довго дивилася на неї, підібгавши губи, а потім процідила:
– Симпатичний колір. Тобі личить.
Тітка Світлана весь вечір була на своїй хвилі і лише зрідка вставляла свої коментарі у спільну розмову.
– Ну хоч так, – подумала я, радіючи тому, як поважно проходить святковий обід.
Минулої п’ятниці Оля приїхала до мене. Ми сиділи на лоджії і пили чай із чебрецем. Оля довго дивилася вниз, на потік фар, що світилися на проспекті.
– Оксано, – почала вона. – Я ж багато разів хотіла… Я тоді, перед днем народження Данила, дорожню сумку дістала з шафи. Думала – все.
– Зберу речі та поїду до сестри в Чернігів. Сил моїх не було туди ходити. Мене каламутило щоразу, коли ми в під’їзд до неї… До твоєї мами заходили.
Вона сьорбнула гарячий чай і скривилася.
– А ти… Ти тоді всі карти мені сплутала.
Я хмикнула і теж відпила зі свого кухля.
– Я тоді зрозуміла, – Оля провела пальцем по обідку чашки. – Що мені не треба було ховатись на кухні. Потрібно було просто один раз розбити тарілку.
– Тарілки бити – це не наш метод, – посміхнулася я. – Просто не опускай очі. Вони тільки цього й чекають. Ти наша, Олько. Моя. І я тебе образити більше не дам.
– І я себе теж більше в образу не дам, – озвалася Оля і зиркнула на мене. – Дякую тобі велике.
– Звертайся, – підморгнула їй я.
Невдовзі Оля поїхала до себе. А я задумалася над тим, що в деяких випадках, мабуть, можно пожертвувати й тарілкою. Правда ж?
Пишіть свої джумки в коментарях, ставте вподобайки!
