– Мама, тато, привіт, ви нас просили заїхати, що трапилося? – Маринка з чоловіком Анатолієм просто увірвалися в батьківську квартиру.
Взагалі трапилося вже давно. Мама хворіла, у неї була погана хвороба, друга стадія. Мама пройшла курс хімії, потім опромінення.
У мами була ремісія і волосся вже трохи відросло. Але схоже, що заспокоюватися рано, мамі знову стало гірше.
– Марино, Толя, добрий вечір, проходьте, – мама бліда, худенька, як дівчинка. – Діти, ви проходьте, сідайте, у нас до вас незвичайне прохання, вислухайте маму, – тато був трохи розгублений.
Марина і Толя сіли на диван і нетерпляче подивилися на маму. Ірина зітхнула, озирнулася на чоловіка Борю, ніби шукала підтримки.
– Марино, Толю, не дивуйтеся, у мене до вас буде досить дивне прохання. Загалом … Ми вас дуже просимо, усиновіть для нас з татом хлопчика, будь ласка! Нам не дадуть за віком, та й з інших причин.
Настала хвилина мовчання. Першою прийшла до тями донька:
– Мамо, ти я думаю дуже здивуєшся, ми вам давно збиралися, але боялися сказати. Ми з Толиком дуже хочемо сина, а у нас вже є дві дочки – ваші з татом онуки.
– І немає жодної гарантії, що третій буде синок. Але справа не тільки в цьому, просто і здоров’я вже не те. Лікарі не радять більше народ жувати.
– Загалом у нас були думки, може і справді нам взяти з дитбудинку малюка, хлопчика. До себе в сім’ю, синочка милого маленького. І раптом ти нам, мамо, те саме кажеш. А в тебе звідки такі думки?
– Марино, навіть не знаю з чого почати, – Ірина з хвилюванням провела рукою по їжачку волосся, що відростало, – річ у тому, що мені знову стало гірше.
– А тут до мене моя подруга зайшла, тітка Надія зі старої роботи, пам’ятаєш її? У неї раніше над оком родимка нависала, зовсім око майже закрила. Її лякали, що видаляти треба, що вона може потім переродитися.
– А тут Надя до мене приїхала – немає в неї родимки, чудовий вигляд має. До бабці Зіни в село їздила, та їй заговорила.
– І ось пристала до мене Надя – поїхали до бабці Зіни і все! До неї з інших міст їздять, допомогла вона багатьом. Подумала я, а що я втрачаю, і ми поїхали.
Марина і Толік слухали мамину розповідь, затамувавши подих, але не дуже розуміли, до чого вона веде.
– Так от, діти, – продовжила Ірина, – бабуся Зіна одразу поставила мені дивне запитання – чи є у мене син?
– Почувши, що в мене одна донечка Марина і дві улюблені внучки, Марійка і Тетяна, баба Зіна наполегливо перепитала – а до доньки що було?
– Я здивувалася, адже ніхто, крім нас з татом, не знає, що в мене не стало малюка на пізньому терміні. Був синок, хлопчик, первісток, до тебе, Марино, але він не вижив, – Ірина нервово смикала руками край футболки.
– І що далі? – Марина дивилася на маму на всі очі.
– А далі те, що бабця Зіна сказала – усинови хлопчика. Повернулась і пішла. А в мене сльози полилися, немов я в чомусь винна, що синочка, первістка, зберегти не змогла.
– І повинна тепер іншому хлопчику дати тепло і любов, як би відновити порушену рівновагу. І знаєте, потім я до себе прислухалася – а я ж і справді цього хочу.
– У нас з татом можливості є дати малюку і тепло, і кохання і все, що йому потрібно! І навіть не заради того, щоб одужати.
– У мене просто усвідомлене бажання з’явилося – врятувати від сирітства та самотності хоч одне маленьке життя. Ви мене розумієте?
– Мамочко, я тебе зрозуміла і повністю підтримую, – Марина зі сльозами кинулася до мами, – давай так і зробимо!
Марина і Толя заздалегідь обговорили з керівництвом дитячого будинку, що хочуть усиновити маленького хлопчика. І їх запросили подивитись діток.
Ірина з Борисом, звичайно ж, теж поїхали. У дитячій ігровій кімнаті на килимі сиділи і грали дітлахи років трьох і старші.
– Мамо, дивись який хлопчик біленький, на тебе схожий, як він старанно пірамідку збирає. Від старання навіть язичок висунув, – Марина тихенько вказала на одного малюка на підлозі.
Ірина подивилася і їй він теж сподобався. Але тут з кута ігрової почулися чиїсь нерозбірливі слова. Ірина обернулася – в кутку кімнати, збоку від них, стояв старший хлопчик з сумними очима. Він щось шепотів ледве чутно.
– Ти нам кажеш? Скажи трохи гучніше, я не зрозуміла, – попросила Ірина.
Хлопчик зробив крок до неї і повторив:
– Тітонько, ви, будь ласка, мене візьміть, я вам обіцяю, ви про це ніколи не пошкодуєте. Мене візьміть…
Марина і Толя досить швидко оформили всі документи і усиновили Микиту. Марійка і Таня були дуже горді, що в них з’явився братик.
Микита дуже швидко звик і став називати Марину та Толю мамою та татом. Він довго бував у гостях у бабусі Іри та діда Борі, адже вони жили недалеко і в школу можна було ходити і від них.
Ірину він називав дивно, не бабуся, а мама Іра. Сам, чомусь, став її так називати. А вона, затамувавши подих, дивилася на Микиту, і їй здавалося, що це і справді він, її синок, той, який тоді не вижив.
На вимогу лікарів Ірина стала проходити новий курс лікування, але лікування не допомагало, їй ставало все гірше. Микита дивився їй в очі, дивився на коротке волосся, – мамо Іра, чому ти хворієш?
– Я хочу, щоб ти одужала!
– Не знаю, Микитко, так буває, але я намагатимуся, я тобі обіцяю, – Ірині дуже подобалося, як він її називав – мама Іра.
Борис поговорив з лікарем, той наполягав на втручанні.
-Які шанси? – Запитав Борис.
Лікар не став лукавити, – п’ятдесят на п’ятдесят. Але ми зробимо все можливе, і це дасть їй шанс.
І Борис з Іриною зважилися.
У день втручання всі були на нервах. Марина без кінця дзвонила татові. Той домовився з лікарем, що той йому повідомить, як буде все ясно і Борис був, як на голках.
Він не відразу зрозумів, що не знає, де Микита. Борис знайшов хлопчика в їхній спальні, біля крісла, з халатом Ірини.
Микита не чув, як Борис зайшов, він сидів на підлозі, закопавшись обличчям в її халат, плакав і тихо повторював, – мамо Іро, не йди, я не хочу знову тебе втратити, будь ласка! Я хочу, щоб ти була зі мною завжди, ну, матусю Іро!
Дзвінок телефону змусив здригнутися і Бориса, і Микиту. Дзвонив лікар, голос був стомлений і якийсь безрадісний, і в Бориса серце впало. Невже все? Невже Іра не витримала?
– Борис? Це Михайло Іванович, втручання було не просте, але в результаті воно пройшло вдало, ваша дружина витримала.
– Вона була на волоску, я вперше таке бачу, ніби хтось звідти допомагав їй у ті моменти, коли здавалося б її життя могло обірватися. Вітаю вас, видно їй дано ще пожити, видно є для чого…
– Дякую, дякую, лікарю! – Борис обійняв Микиту, – ти зрозумів, все добре, жива наша мама Іра, жива! Яке щастя, що ти з нами, малюк. Прости, але я чув, як ти просив за маму Іру, дякую тобі, любий мій синку!
Не дарма кажуть, що шляхи господні не звідані. Головне, – вірити, сподіватися та молитися…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
