Надворі було холодно і вітряно. Марія бігла зі школи бігом, щоб не замерзнути. З рота валила пара, застигаючи на шарфі, віях і волоссі, що вибилося з-під шапки, сріблястим інеєм.
Зараз вона прийде додому, вип’є гарячого чаю з лимоном, забереться на диван з ногами, накриється пледом.
Варто було подумати про теплу затишну хату, як ноги самі припустили швидше. Ось і під’їзд. Марія рвонула на себе двері, й мало не врізалася в тітку Світлану, повну сусідку невисокого зросту.
Вона її не любила, вважала шкідливою. Тітка Світлана завжди чомусь розглядала Марію, примруживши маленькі чорні очі.
– Тихо ти, віхола. Ледве з ніг не збила, – пробурчала тітка Світлана, і подивилася на Марію.
– Вибачте, – сказала винувато Маша.
Жінка зайняла весь дверний отвір і не рухалася з місця.
– От ніяк не можу зрозуміти, на кого ти схожа. Батько кароокий, мати блакитноока, а ти… І волосся у тебе інше. Вони високі, а ти від горщика два вершки.
– Ну то й що? – Запитала Марія. – Хіба діти обов’язково мають бути копією батьків?
Вона не хотіла здатися грубою, але не знала, як усунути з дороги повну сусідку. Не відштовхувати ж її? Марія озирнулася, сподіваючись, що хтось підійде до під’їзду, але врятувати її було нікому.
Щось у погляді тітки Свєти турбувало Машу. Хотілося швидше втекти від неї, від її гострих очей.
– Не зобов’язані. – Сусідка зітхнула. – Тільки я в цьому будинку живу з самого початку, разом із батьками твоєї матері в’їхала сюди. Твоя мати росла на моїх очах. Потім заміж вийшла, а за два роки тебе принесла з лікарні.
Марія нетерпляче слухала, притупуючи на місці, не розуміючи, до чого хилить сусідка.
– Тобто, з лікарні тебе принесла, а в положенні я її не бачила. От і думай, чому ти на батьків не схожа. – Сусідка, нарешті, відійшла убік, впускаючи Марію в під’їзд.
Вона підійнялася на дві сходинки й здригнулася, коли ззаду зачинилися вхідні двері. І раптом здогадка осяяла її. Вона навіть зупинилася посеред сходів. Обличчя горіло, а руки стали крижаними.
– Та ні, вона так говорить зі шкідливості. Просто живе одна, ні чоловіка, ні дітей, от і розносить плітки. Не бачила – це нічого не означає, – подумала Марія, але відмахнутися від слів сусідки не змогла.
Вона повільно піднялася на третій поверх старої панельної п’ятиповерхівки, увійшла у квартиру, роздяглася, взяла сімейний альбом, сіла з ногами на диван і почала роздивлятися фотографії.
Ось Маша в ковдрі з мереживним куточком, ось вона робить перші кроки, ось перший її бант на рідкому світлому волоссі.
Ось вона першокласниця з величезним букетом, за яким її майже не видно… А поряд її мама та тато, посміхаються, з любов’ю дивляться на неї.
Марія почула поворот ключа в замковій свердловині, й швидко витерла сльози.
– Машо, ти чого сидиш без світла? – Батько увійшов у кімнату, клацнув вимикачем. Люстра спалахнула під стелею яскравим світлом, від якого Марія примружилась.
– Що сталося? Ти плакала? – Батько сів поруч із нею на диван. – Ти дивилася альбом? Дай-но. – Він узяв альбом і почав гортати.
– Тату, я вам не рідна? – тихо спитала Марія.
– Машо, з чого ти взяла? – Батько підвів на неї очі.
Марія помітила в них страх, розгубленість, і від цього їй стало страшно. Вона відкинула плед, схопилася з дивана.
– Тату, скажи. Я маю право знати! – Вигукнула Марія тремтячим голосом, не спускаючи з батька очей.
Вона чекала, що він розвіє її сумніви, скаже, що це брехня … Але він відвів погляд, опустив голову.
– Все зрозуміло. – Марія вибігла в передпокій, одягла шапку, сунула ноги в чоботи, рвонула з вішалки шубу.
– Машо, стривай! Куди ж ти? Я все поясню…
Але вона вже вибігла з квартири, грюкнувши дверима так, що зі стелі посипалося вапно. Вона бігла вниз сходами, одягаючи на ходу шубу і ковтаючи сльози.
– Він побоявся подивитися мені у вічі. Значить, правда. Я їм не рідна. Чужа… А чия?
Вона вибігла надвір, здригнулася від холоду. Мороз обпік вологе від сліз обличчя. Шарф залишився на вішалці. Ні рукавиць із собою, ні грошей…
Марія квапливо пішла геть. Через два будинки вона забігла у сусідній двір, сіла на присипану снігом лавочку і заридала, сховавши обличчя в долонях.
– Ти чого ридаєш? У тебе щось трапилося?
Маша забрала від обличчя руки, й побачила Ромку з десятого класу.
– Ану, пішли до мене, розкажеш усе, – скомандував він.
– Нікуди… я… не піду, – схлипуючи, сказала Марія.
– Ходімо, дурепа, замерзнеш і захворієш. Я ж не відчеплюся. Заклякнеш, а мені потім перед твоїми батьками виправдовуватись, що не врятував тебе.
– Ходімо, – повторив він, схопив Марію за руки й різко поставив на ноги. – Та не бійся ти, батьки в театр пішли. Чай поп’ємо, розкажеш, що за біда в тебе така. Може зможу допомогти.
Маша пішла за Ромкою. Вона увійшла у звичайну квартиру, щоправда, більш сучасну і більшу, ніж у її батьків.
Ромка змусив її надіти пухнасті мамині капці, накинув на плечі свій товстий в’язаний джемпер. Поки грівся чайник, ставив на стіл кухлі, цукорницю, робив тости.
– Тебе Марією звати? – Запитав він, наливаючи гарячий чай.
– Так, – відповіла Маша, не підводячи голови.
– І що трапилося в тебе, Марія? Чому з дому втекла?
Вона не хотіла нічого розповідати малознайомому хлопцю. Він навчався у паралельному класі, спортсмен, і більше нічого вона про нього не знала.
То з якого дива вона розповідатиме йому щось? Але тримати у собі біль було нестерпно. І Маша розповіла, що сьогодні зненацька дізналася від сусідки.
– І все? І через це ти втекла з дому? – недовірливо спитав Ромка.
– Тобі легко казати. У тебе батьки справжні, – різко відповіла Марія. – Я не втекла. Просто… не могла дивитись на батька. – Вона закрила обличчя руками й знову заплакала.
– Вони ображають тебе? Карають? – співчутливо спитав Ромка.
– Ні. Буває, лають за справу. Але не карали жодного разу, – пробурчала вона.
– Вживають міцні напої?
– Та ти що? Мама мистецтвознавець, а тато… – Маша осіклася.
Вона називала їх мамою та татом!
– То чого тобі не вистачає? Не карають, не вживають, люблять тебе, дбають, одягають. Батьки не ті, що на світ божий привели, а ті, що виростили, душу вклали. – Ромка підвівся з-за столу і підійшов до вікна, сунувши руки в кишені штанів.
– Потім, звідки ти знаєш, що ця тітка не вигадала все зі шкідливості? – не повертаючись, спитав Ромка.
– Але батько не зміг дивитися мені у вічі! Він не сказав, що це брехня! – З істерикою в голосі вигукнула Марія.
– І що ти збираєшся робити? Втечеш з дому? Правильно. Адже вони чужі тобі. Шукатимеш своїх батьків? А якщо вони далеко? Ти маєш гроші на це? – тихо й спокійно спитав Ромка, дивлячись у вікно на засніжений двір.
Маша розгублено дивилася на його спину. Вона зрозуміла, що він має рацію. А Ромка раптом підійшов до неї, нахилився і почав цілувати.
– Ти що? – Маша відштовхнула його, і схопилася зі стільця.
– А що таке? Ти нічия. Будеш моєю.
Маша злякано позадкувала від Ромки до дверей. А він наступав на неї.
– Уяви, що твої батьки теж у шістнадцять років закохалися одне в одного. Закохалися і пізнали всі радості дорослого життя.
– Коли твоя справжня мати дізналася, що при надії, то страшно злякалася, сказала про це своєму хлопцю.
– Він злякався, втік, кинув її розбиратися з усім. А потім її мама помітила живіт, учинила скандал. Позбавлятися дитини було вже пізно.
Маша уперлася спиною у двері, і як зачарована слухала Ромку, не зводячи з нього заплаканих опухлих очей. А він продовжував випльовувати жорстокі образливі слова.
– Літо, канікули. Батьки відправили дурне дівчисько до бабусі в інше місто, якомога далі від сторонніх очей.
– Там вона й привела тебе. І залишила новонароджену доньку у лікарні. А що? Навіщо ти їй? Вона ще сама дитина. Потрібно закінчити школу, вступити в інститут – попереду ціле життя.
Потім вона закохалася у хлопця. Його батько був важливою шишкою. Батьки вважали, що дівчина сина порядна та чиста, гідна наречена їхньому синові. Зіграли гарне весілля.
Вона стала мамою ще двох дітей. Якось спитала чоловіка, як він поставився б до чужої дитини? І він сказав, що ніколи не прийме. Вона злякалася, що може втратити його, дітей, сім’ю та добробут. І забула про тебе.
Скажи дякую, що не в дитбудинку росла, що тебе забрали й виростили добрі люди, які, мабуть, не могли мати своїх дітей. Ти росла в коханні та турботі.
Якась тітка бовкнула зі шкідливості, і ти готова все перекреслити, відплатити їм втечею та ненавистю. Молодець, – сказав Роман, різко відвернувся від Марії, і знову відійшов до вікна.
Марія стояла розчавлена, збентежена, не знаючи, чим відповісти на гарячий монолог Ромки.
– Що, не подобається? Уяви, знайдеш ти свою матір. А вона виявиться асоціальною особою. Зрадіє тобі спочатку. А потім продасть твою шубку, чобітки, щоб купити собі біленької.
Змусить тебе заробляти… замість того, щоб навчатися. І життя з твоїми теперішніми батьками здасться тобі раєм. – Ромка дивився у вікно, говорив жорстокі слова, від яких у Марії по шкірі бігли мурахи.
– Ні твоя мати, ні твій батько тебе не шукали. Значить, ти не потрібна їм. Так живи далі, Маша, і радуйся, що в тебе є батьки, що люблять. Не руйнуй своє та їхнє життя.
– Зможуть, розкажуть тобі все, а не зможуть… Просто забудь.
– Ти так кажеш, наче все знаєш… – Маша сіла на стілець, бо ноги не тримали її.
Вона раптом зрозуміла, що наробила. Батьки, напевно, божеволіють, шукають її, однокласникам дзвонять …
– Гарну картинку я тобі намалював, правда? – Ромка посміхнувся. – У житті ще гірше буває, повір. Виростеш, якщо не передумаєш, знайдеш свою матір. А поки що живи, і не засмучуй своїх батьків.
– Тобі добре говорити, у тебе рідна мати, – прошепотіла Маша.
– А ось і ні, – тихо сказав Ромка. – Тільки вона не знає, що я знаю.
– Як це? – Маша підвела на Ромку очі.
– А ось так. Моєї матері не стало під час пологів. Акушерка з лікарні відвідувала маленького хлопчика у будинку малюка, а потім забрала до себе.
– Я випадково почув її розмову із сестрою. Я буду їй вдячний все життя, що взяла мене, що я не ріс у дитбудинку. Вона зі мною вже вийшла заміж.
Марія підійшла до вікна, і стала поруч з Ромкою. Вони довго дивилися на своє відображення у темному склі.
– Дякую тобі. Я все зрозуміла. Я піду? – сказала Маша.
– Іди, – відповів Ромка, трохи смикнувши плечем.
Марія одяглася і вибігла надвір. Вона не відчувала холоду, морозу, їй було жарко. Вона бігла додому, до батьків, які, напевно, божеволіють.
Вона натиснула на кнопку дзвінка, і двері відразу відчинилися, немов мама стояла і чекала її за дверима. Вона була заплакана, і була дуже нещасною.
– Маша … – Прошепотіла вона здавленим голосом, притиснувши до грудей руки.
Марія кинулася до матері, обійняла її, і заплакала.
– Вибач, мамо. Я вас люблю. Ви найкращі… – крізь сльози казала вона.
Мати гладила її по спині і примовляла, що любить її, просила пробачення, що не говорили їй правди. Що її рідної матері давно немає в живих, а батько невідомий.
А їм з чоловіком Бог не дав дітей, от вони і взяли її за дочку, коли їй був лише місяць. Вийшов батько і обійняв обох. Так і стояли всі троє, міцно обійнявшись, у маленькому тісному передпокої.
Підлітки нетерплячі, вимогливі, часом жорстокі, думають лише про себе. Вони все роблять відразу, і максимально швидко: люблять, бунтують, судять, ображаються.
Марії пощастило зустріти Ромку, який знайшов правильні слова, допоміг подивитися на ситуацію з іншого боку.
У молодості люди часто роблять помилки. І не завжди вдається їх виправити. Але завжди намагайтеся бути добрими до своїх батьків, і не тільки до тих, які вас на світ Божий привели, а й до тих, хто вас ростив, виховував, кохав…
Як ви вважаєте, слушні поради дівчині дав Роман? А батьки мали рацію, не говорячи правду? Пишіть свої міркування в коментарях. Ставте вподобайки.
