Вадим зайшов у спальню з перекошеним від подиву обличчям.
– Що з тобою? – насторожено спитала Оксана, яка вже готувалася до сну. – Щось сталося?
– Ага, сталося… – Вадим кинув на ковдру поштовий конверт. – Прочитай ось це.
– Це що?
– Лист Діду Морозу. Але дуже дивний лист. Сашко мені зараз вручив. Сказав, щоб я вранці у поштову скриньку кинув.
– І що? Ти вже прочитав?
– Прочитав, – Вадим сів на ліжко і нервово зітхнув. – І ти прочитай. Тільки відразу не знепритомній.
– Невже він попросив у Діда Мороза щось дуже дороге? – злякано запитала Оксана.
– Якби… Ти читай, читай. Я досі здивований. Оксано, якби ти знала, кого ми виховуємо? Я в збентеженні.
– Ти що таке кажеш? – Оксана скоріше схопила листа, і, жмурячись, почала читати в напівтемряві листа семирічного сина, написаного корявим дитячим почерком.
– Дорогий дідусь Мороз. Подаруй мені цього року, будь ласка, велику-превелику ляльку. Хлопчик Сашко.
Оксана закліпала очима, ще раз перечитала листа сина, і розгублено подивилася на чоловіка.
– Це він написав?
– А хто? Домовик, чи що?
– Але Вадику! Він же у нас хлопчик… Навіщо йому потрібна лялька? Я знаю, що деякі хлопчики іноді грають у ляльки. Але щоб просити такий подарунок у Діда Мороза… Це щось дивне…
– Ось і я про те саме! – Вигукнув Вадим. – Догралася з дитиною в ляльки?
– Хто?
– Ти.
– Коли це я з ним грала у ляльки? – обурилася Оксана. – Ти що таке кажеш?
– А коли йому було два місяці. Пам’ятаєш? Ти йому свою стару ляльку в ліжечко підсовувала.
– Так він тоді ще нічого не розумів!
– Мабуть, розумів. Чіпав її, чіпав, і торкався. Що робити з подарунком, Оксано? Невже ляльку дарувати?
– Ні, – злякано вигукнула Оксана. – Подаруємо йому машинку.
– Тоді він відразу зрозуміє, що Дід Мороз – це брехня. Він же, таки, ще дитина. Хоча, кажуть, саме у такому віці формується характер.
– Ну, взагалі… Це що, значить, він у нас буде… – Вадим осікся. – Може, він уже мріє бути якимсь… модельєром? Типу Андре Тана? Га? Може йому ще й комплект для крою та шиття подарувати?
– Вадику, ти що кажеш? – чомусь ще більше злякалася Оксана. – Потрібно просто подарувати йому машинку. Велику. І все.
– Але ж лист, перед тобою. Там ясно написано – лялька! Та ще й велика. Навіщо йому велика лялька? Я боюся навіть думати…
– Вадику, я згадала! – вигукнула пошепки Оксана. – Я все зрозуміла!
– Що ти згадала? Що зрозуміла?
– Зрозуміла, чому він ляльку просить.
– І чому?
– Він нещодавно мене запитав, коли ми купимо йому сестричку?
– Правда? – посміхнувся від такої новини Вадим.
– Ну так. Я ще пожартувала, сказала, що в магазин їх поки не завозять.
– Може, ми тоді йому одразу сестричку подаруємо, – хмикнув чоловік.
– За два тижні не встигнемо, – теж посміхнулася дружина.
– Так… – Вадик знову став серйозним. – То що, ляльку йому купити, чи що?
– Ну, купи… – невпевнено погодилася Оксана. – Якщо що, і справді, доньці залишиться. Якщо вона у нас буде…
– Але якщо я помічу за ним якісь дива в цьому напрямку, я цю ляльку відразу викину! – Сказав жорстко Вадик, нервово зітхнув і замислився.
Минув тиждень. Тридцять першого грудня, ближче надвечір у двері подзвонили. Вадик подивився на годинник, швидко пройшов до передпокою, та відчинив двері.
Він побачив людину в костюмі Діда Мороза, і тут же передав йому приготовлену велику фірмову прозору коробку з лялькою всередині.
– Це подарунок, – сказав він новорічному гостеві.
– Зачекайте, – розгубився Дід Мороз. – У заявці написано, що у вас хлопчик семи років. Звати Сашко. Так?
– Правильно, – кивнув Вадим.
– А чому ви йому ляльку даруєте? – Дід Мороз зробив підозрілі очі й почав засовувати коробку з лялькою у свій червоний мішок. – Ви що, нетрадиційна сім’я, чи що?
– Нормальна ми сім’я! – негайно спалахнув Вадим. – Просто син такий лист Діду Морозу написав. Ми не винні.
– Ну-ну… – з усмішкою простягнув гість. – Як же, як же…
Вадик хотів сказати цьому переодягненому гостеві пару «лагідних» слів, але тут із кімнати пролунав голос Сашка:
– Тату, а хто до нас прийшов? Це ж Дід Мороз?
– Вгадав, синку, – не дуже радісно відповів Вадим синові. – Зустрічай, давай, чарівного дідуся.
Дід Мороз за п’ять хвилин відпрацював усю свою програму. Пограв із Сашком в одну гру, прослухав його віршик, потім дістав з мішка коробку з лялькою та простяг її хлопчику.
– А ось тобі Сашко, твоє замовлення. Здивував ти мене сьогодні. Ох, здивував. Хіба хлопчики такі подарунки просять?
Але Сашко чомусь не поспішав приймати подарунок від Діда Мороза.
– Дідусю, а можна тебе попросити ще одне диво зробити? – Невпевнено, але дуже чемно запитав він.
– Яке ще диво? – Дід Мороз здивовано повернув голову у бік його батьків. – На додаткове диво мене ніхто не підписував.
– Дідусю, спустись на один поверх нижче, будь ласка, – попросив хлопчик, – і подаруй цю ляльку дівчинці, яка живе у шістдесят п’ятій квартирі.
– Дівчинці? – Дід Мороз раптом розгублено посміхнувся.
– То ти не для себе, ляльку у Діда Мороза просив? – вигукнув Вадим.
– Угу, – кивнув Сашко. – Для Світлани. До неї Дід Мороз ніколи чомусь не приходить. Ми з нею в одному класі, і вона мені на нього поскаржилася, – Сашко винно глянув на Діда Мороза. – Ось я і вирішив трошки тебе обдурити. Ти не гніваєшся на мене, дідусю?
– Та що ти кажеш, онучку! – Дід Мороз ласкаво обійняв Сашка. – Це не обман. І ти молодець, що мені про цю дівчинку нагадав. Зараз піду твою подружку вітати.
Дід Мороз засунув коробку з лялькою під пахву, тепер уже схвально подивився на Сашкових батьків і вигукнув:
– Гарного хлопця виховуєте!
– Може вам за додатковий візит до цієї дівчинки заплатити? – Зашепотів йому в коридорі Вадим.
– Та гаразд, що я, не людина, чи що? – відмахнувся від нього дід Мороз і пішов униз.
Сашко слідом вискочив із квартири на свій сходовий майданчик, дочекався, коли внизу пролунає радісний вереск Свєти, і щасливий повернувся додому.
Але Вадим з Оксаною в цей момент були все-таки щасливішими за сина. Від серця у них, нарешті, відлягло…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
