– Катю, ти знову тут, – Валентина стягнула пальто, спостерігаючи за дочкою, яка діловито копалась у холодильнику. – Навіщо тоді з’їжджала, якщо все одно повертаєшся? Можливо, і не треба було…
Катерина різко обернулася, притискаючи до грудей пакет із ковбасою.
– Мамо! Навіщо так лякаєш? Як привид… – обурилася Катя, але тут же розпливлася в посмішці, що обеззброює. – Просто зайшла тебе провідати.
Валентина поставила пакети з продуктами на стіл та уважно подивилася на дочку. У двадцять чотири роки Катя виглядала зовсім дорослою, але в очах все ще майнуло щось дитяче, безпорадне.
– Провідати, чи холодильник перевірити? – м’яко спитала Валентина.
Катя зашарілася, опустила погляд у підлогу. Декілька секунд вона мовчала, збираючись з думками, а потім випалила на одному подиху.
– Розумієш, мамо, зарплата випарувалася якось підозріло швидко. Мені ще тиждень треба протягнути, а продуктів немає. Ось такі справи…
Валентина стримала важке зітхання. Дочка надто поспішила з переїздом, прагнучи довести свою самостійність. Але хіба її можна було зупинити? Молодята завжди рвуться на волю, не думаючи про наслідки.
– Давай без “я ж говорила”, – Катерина підняла руку, зупиняючи можливі заперечення матері. – Я просто трохи не розрахувала можливості.
– Далі все буде чудово, мамо! Скоро я сама тобі подарунки приноситиму і доставку продуктів замовлятиму. Чесно, от побачиш!
Валентина похитала головою. Максималізм доньки нікуди не подівся з роками.
– Бери все, що потрібно, Катю. Не хвилюйся.
Вона спостерігала, як дочка методично спустошує холодильник. Палиця ковбаси, сир, сметана, овочі – все зникало в об’ємній сумці Катерини. З шаф туди ж перекочували пачки гречки та рису, а з балкона Катя притягла важкий пакет картоплі.
– На тиждень тепер точно вистачить! – радісно вигукнула Катерина і голосно цмокнула матір у щоку. – Дякую, матусю! Ти в мене найкраща!
Валентина провела доньку до дверей, погладила по плечу.
У квартирі зависла тиша. Валентина притулилася до стіни, згадуючи себе у віці дочки. Робота, чоловік і дитина на руках. Як вона тоді все встигала? Нині навіть похід у крамницю забирав останні сили.
– Де ж моя молодість? Пролетіла, не обіцявши повернутися… – прошепотіла Валентина, дивлячись на своє відображення у дзеркалі.
Зморшки в куточках очей, сиві пасма в колись густому каштановому волоссі. Час невблаганно брав своє. Найкращі роки пролетіли в турботах і праці. Навчання, робота, виховання дочки. Валентина ні про що не шкодувала, але іноді накочувала така туга, що хотілося вити.
За тиждень Валентина сама зателефонувала дочці. Материнське серце не давало спокою.
– Тобі переказати гроші? Може, потрібна допомога? – Запитала вона, тільки-но Катя взяла слухавку.
У відповідь пролунав безтурботний сміх.
– Мамо, зарплату вже дали, не хвилюйся. Я ж велика дівчинка!
– Велика, як же, – пробурчала Валентина. – А кому минулого тижня грошей на продукти не вистачило? Катю, послухай, може, тобі краще повернутись додому? Простіше буде.
У слухавці повисла мовчанка. Потім Катя голосно засопіла, явно стримуючи роздратування.
– Мамо, я вже виросла! Хочу жити окремо. Нехай не відразу все виходить, але я впораюся. Чому ти не віриш у мене?
Валентина розгубилася. Вона не хотіла образити доньку, просто хвилювалася за неї.
– Вибач, доню. Я хвилююся за тебе. Зрозумій, для мене ти назавжди залишишся маленькою дівчинкою.
Розмова не клеїлася. Вона залишила по собі неприємний осад. Валентина довго сиділа з телефоном у руках, розмірковуючи. Підіймати Катю було непросто, але ще важче виявилося відпустити її в доросле життя.
…Через три дні Валентина повернулася від подруги додому пізніше, ніж зазвичай. Ледве переступивши поріг, вона почула шум на кухні. Серце тьохнуло – невже злодії? Але це Катерина стояла біля відкритого холодильника, вплітаючи бутерброд.
– Вже повернулася? А я трохи спустошую твої запаси. Комуналку за квартиру заплатила сьогодні, й зрозуміла, що до зарплати не дотягну. Все, як завжди…
Дочка посміхнулася, але Валентина не бачила колишньої теплоти. Щось змінилося у її погляді, з’явилася якась обачність.
– А хто казав, що вже дорослий та незалежний? – стомлено спитала Валентина, опускаючись на стілець.
Катерина недбало похитала головою, складаючи продукти в сумку.
– Я і є доросла. Але ж ти моя мама. Тому я можу приходити до тебе по допомогу. Це твій святий обов’язок – дбати про дитину.
Катя з усмішкою промовила останні слова з такою інтонацією, що у Валентини всередині все стислося.
– Ось я і даю тобі шанс виявити материнську турботу.
У сумку вирушили фрукти, овочі, контейнер із готовим салатом, та п’ять стаканчиків йогурту. Валентина мовчки спостерігала за дочкою. Обов’язок? З якого часу материнська любов стала обов’язком?
…Набіги Катерини почастішали. То нові туфлі вдарили по бюджету, то телефон довелося терміново міняти, то орендну плату підняли. Завжди були вагомі причини зазирнути до мами та вигребти з холодильника все їстівне.
Валентина терпіла, мовчала. Як можна дорікнути власній дочці? Але з кожним разом все важчало. Катя припинила навіть вдавати, що приходить у гості. Не питала про здоров’я матері, не цікавилася її справами. Просто приходила, брала що треба і йшла…
…Одного вечора Валентина повернулася додому промокла до нитки. Осінній дощ застав її на півдорозі з крамниці. Стягнувши мокре пальто, вона пройшла на кухню.
– Треба розморозити курку, – пробурмотіла Валентина, відчиняючи нижню камеру холодильника. – Запечу з картоплею та перцем. І салатик…
Рука завмерла в повітрі. Відділення зяяло пусткою. Чотири полиці, ще вранці забиті м’ясом, котлетами та замороженими овочами, були абсолютно порожні.
Валентина відчинила дверцята холодильника. На середній полиці самотньо стояла баночка гірчиці – Катя її терпіти не могла.
Тремтячими руками Валентина набрала номер доньки.
– Мамо, що таке? – Невдоволено озвалася Катерина.
– Катю, це ти всі продукти забрала? – голос Валентини здригнувся.
– Ага! – Безтурботно підтвердила дочка. – Подумала, навіщо мені до тебе через день бігати. Час тільки витрачаю даремно!
Валентина заплющила очі, намагаючись впоратися з підступними сльозами. Як дочка могла бути настільки безцеремонною?
– Катю, як же так? Чому не попередила? Я прийшла додому, хотіла вечерю приготувати.
– Мам, – простягла Катерина з явним роздратуванням. – Збігай у крамницю! Тобі корисно здоров’ю більше ходити. Лікарі рекомендують. Все, мені час, бувай!
Короткі гудки. Валентина опустилася на стілець, дивлячись на згаслий екран телефону. У грудях розливалася гіркота. Невже для доньки вона стала просто безплатним складом продуктів?
…З того часу спустошений холодильник став регулярним явищем. Раз на два тижні Валентина виявляла порожні полиці. Катерина навіть припинила вигадувати приводи для візитів.
Якось Валентину розбудив дзвін розбитого скла. Вона схопилася з ліжка і кинулася на кухню. Катя стояла на колінах, витираючи з підлоги гірчицю, що розтеклася. Навколо валялися уламки.
– Навіть її вирішила забрати? Бридку гірчицю? – різко спитала Валентина.
Катерина підвела обурений погляд.
– Ой, мамо, ну кинь. Не читай нотації, краще допоможи!
– Катю, чому ти не розбудила мене? Що ти тут робиш без мого відома? Підкралася, як не знаю хто…
Дочка кинула ганчірку на підлогу, залишивши жовті розводи на плитці. Піднялася, схрестивши руки на грудях точно, як робила Валентина, коли була незадоволена.
– У мене є ключі, мамо. Ти напевно забула. Це і мій дім, між іншим! Чому я повинна повідомляти тебе про прихід? Чи тепер мені взагалі не можна тут з’являтися? Га?
Валентина похитала головою.
– Можна, але ти приходиш не до мене в гості, а до холодильника. Катю, ти ж знаєш, я не мільйонерка. Я не маю стільки грошей, щоб годувати нас обох. Особливо коли ти просто забираєш все дощенту.
Катерина різко зачинила дверцята холодильника. В її очах спалахнув гнів.
– Тобі для рідної доньки їжі шкода? Ти сама сказала, що я можу брати все, що потрібно!
– Я думала, це буде разова допомога! – Валентина підвищила голос, не витримавши. – Але ж ти вважаєш мій будинок безплатним супермаркетом! Я ніколи не знаю, чи буде у мене вечеря, чи доведеться лягати спати голодною. Це ненормально, Катю!
Катерина відступила до вікна, старанно обминаючи уламки на підлозі.
– Шкода, так, що запропонувала допомогу в той перший раз? Так і скажи! А я думала, ти моя мама! Що ти завжди допоможеш! Ти ж зобов’язана… Ти повинна!
– Катю, тобі двадцять чотири роки! – Перервала її Валентина. – Я не зобов’язана тебе годувати! Ти доросла людина, повинна справлятися сама!
– Якщо не виходить – повертайся додому! Скидатимешся на продукти та комуналку. Натомість на оренду витрачатися не доведеться.
Катерина на мить завмерла. Її обличчя спотворилось від гніву, а потім вона випалила.
– Не хочу я жити з тобою! Розумієш? У мене з Антоном усе серйозно. Ми з’їхалися! Але я не очікувала, що він стільки їстиме! Як у прірву!
Валентина завмерла. Дочка живе з хлопцем і не вважала за потрібне сказати про це матері. Натомість справно тягала продукти, щоб годувати свого Антона!
– А я тут до чого? – голос Валентини став крижаним. – Це твій хлопець, твоя родина.
– Але ти маєш допомогти! Ти ж моя мама! – Катя майже кричала.
– Нехай твій Антон спустошує холодильник своєї матері! – Валентина сіла на стілець, сили покидали її. – Або хай знайде другу роботу, щоб вам вистачало.
– Якщо ви вдвох не здатні себе прогодувати, може проблема у вас? Я вже залізла в накопичення! І заради чого? Щоб годувати твого ненаситного хлопця?!
Обличчя Катерини спалахнуло червоними плямами.
– Як ти можеш так казати? Антон чудовий! А ти… ти погана мати! Гарна – підтримала б дочку, допомогла грошима! А ти дорікаєш мені шматком хліба!
Валентина обхопила голову руками. Образа стиснула горло.
– Катю, йди. Будь ласка, – голос Валентини звучав глухо. – Останні пів року ти бачила в мені лише безплатний додаток до холодильника. Мені треба все обміркувати.
– Ти обманювала мене, використовувала. Забирай, що залишилося з продуктів. Вважай це останнім подарунком. І йди.
Валентина не підіймала голови, поки дочка наповнювала сумку. Тільки гучний гуркіт вхідних дверей змусив її здригнутися. У кухні повисла тиша, що порушувала цокання настінного годинника.
Валентина повільно підвелася, підійшла до вікна. Десь там, у цьому величезному місті, її дочка поверталася до Антона з останньою здобиччю з материнського будинку.
– Завтра поміняю замки, – тихо промовила Валентина. – Настав час навчити дітей відповідальності. Нехай звикають жити за коштами…
…Валентина змінила замки. Від Каті довгий час не лунало жодного звуку. Та не дзвонила, не писала. Образилася… Але це було краще, ніж бути для дорослої доньки та її кавалера безплатним холодильником. Зателефонувала Катя лише за місяць.
– Мамо, можна я повернуся? Не виходить якось у нас з Антоном. Виявилося, ми зовсім різні, і погляди на побут у нас теж різні.
– Звичайно, повертайся, доню. Адже це і твій будинок теж.
Як би не було прикро Валентині, та нічого не вдієш, – це ж донька! А на дітей довго не вдається ображатися, попри всі сварки та образи, – любов та турбота беруть гору над здоровим глуздом. Шкода, що навпаки не завжди виходить…
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
