– Ну і чого ти викаблучуєшся? – невдоволено спитала мати. – Хіба я щось погане пропоную? Як можна так просто відмовлятися від житла?
Валерія примружилася. Потрібно було знайти слова, які не скривдять маму, але донесуть до неї сенс.
– Мамо, мені не потрібна квартира в цьому місті! – Вона говорила повільно, ніби щось пояснювала дитині. – Я вже п’ять років живу у Києві.
– У мене своя однокімнатна квартира, за яку я плачу іпотеку. Робота, що подобається. Взаємини з Артемом, плани. Навіщо мені квартира в цьому богом забутому місті?
Людмила Федорівна підібгала губи, а обличчя її стало кам’яним.
– От як? Мені дісталась спадщина від мами, продала її будинок. Хочу тобі допомогти, забезпечити житлом. А ти ніс вернеш! Що ж ти за людина така?
Валерія зітхнула. Ця розмова ні до чого доброго не приведе, вона це розуміла. Але мовчати також не могла.
– Мамо, послухай мене, – вона нахилилася вперед, намагаючись зловити погляд матері. – Квартира у цьому місті – безглузде вкладення грошей!
– Звідси всі їдуть, бо перспектив немає. Молодь розбігається у великі міста, залишаються лише пенсіонери. Тут немає нормальної роботи, немає розвитку. Розумієш?
– Зате ти матимеш своє житло, – уперто заперечила Людмила Федорівна. – Ти будеш власником. Зможеш приїжджати, коли захочеш. Або здавати, якщо потрібні гроші.
– Кому здавати? – Валерія не стримала іронії. – Тут і винаймати нікому. Усі орендовані квартири порожні. Мамо, це безглузда витрата!
Людмила Федорівна різко підвелася. Щоки її почервоніли від образи та гніву, який вона більше не могла стримувати.
– Безглузда? – Вона ледве стримувалась, щоб не підвищити голос. – Значить, я погана мати, коли таке пропоную. Хотіла тобі гарне зробити, а ти…
– Я не казала, що ти погана, – Валерія теж підвелася. – Просто пояснюю, що це мені не потрібно.
– Не треба! – Мати сплеснула руками. – Їй квартиру пропонують, а вона показує характер!
Валерія похитала головою.
– Ні, мамо, не треба. Витрати ці гроші на себе. З’їзд кудись, зроби ремонт у своїй квартирі. Або купи щось для себе. Але не для мене. Мені не потрібна квартира тут. Дякую, але ні.
Валерія взяла сумку зі спинки стільця та пішла у кімнату. Треба було збиратись, інакше вона не встигне на електричку.
А потім ще чотири години тремтіти у вагоні до Києва. Вона вже передчувала цю дорогу – нарешті зможе вирватися звідси.
– Ти просто не розумієш свого щастя! – Кричала мати їй услід, і в її голосі чувся справжній біль. – Тобі квартиру пропонують, а ти носом крутиш! Невдячна!
Валерія не відповіла. Вона швидко зібрала речі, натягла куртку. Людмила Федорівна вийшла у коридор. Вона явно образилася.
– До побачення, мамо, – сухо попрощалася Валерія.
– Ось так, ти завжди йдеш, кидаєш мене, – мати похитала головою.
Валерія мовчки відчинила двері. За спиною почулося глухе клацання замку.
А наступний місяць перетворився на жах. Людмила Федорівна дзвонила, писала повідомлення, надсилала голосові.
…Увечері п’ятниці телефон знову задзвонив. Мама. Валерія дивилася на екран кілька секунд. Потім таки натиснула на кнопку.
– Так, мамо.
– Лєро! – голос матері був підозріло радісним. – Нарешті ти відповіла! Слухай, тобі треба приїхати у вихідні.
– Навіщо?
– Як навіщо? Ми давно не бачились. Я хочу побачити дочку. Невже це так дивно? Приїдеш у суботу вранці, ми поспілкуємося з тобою, я обід приготую. Ти зможеш приїхати?
Валерія мовчала. Їй зовсім не хотілося їхати, але відмовити матері було складно.
– Мамо, у мене плани на вихідні…
– Лєро, прошу тебе, – в голосі матері з’явилися слізні нотки. – Приїдь. Мені справді важливо тебе побачити. Я сумую.
Валерія зітхнула.
– Гаразд. Приїду у суботу вранці.
– Дякую, доню! Я така рада! Чекаю на тебе!
Валерія поклала слухавку та відкинулася на диван. Щось тут було не так. Мати поводилася занадто радісно. Але відмовлятися було вже запізно.
У суботу Валерія приїхала електричкою. Людмила Федорівна зустріла її із широкою посмішкою.
– Лєра! Заходь, заходь!
Валерія пройшла у квартиру, мати метушилася довкола. А потім сказав:
– Знаєш що, ходімо в магазин. Допоможеш мені із сумками.
Валерія згідно кивнула. Вони пішли знайомими дворами. Але потім мати звернула в інший бік.
– Мамо, а куди ми йдемо? Магазин же з іншого боку.
– Ой, зараз дещо покажу і в магазин, – Людмила Федорівна загадково посміхнулася.
Валерія напружилася. Вона розуміла, що вони йдуть не в магазин. І що б там не було попереду, їй це точно не сподобається.
Людмила Федорівна привела доньку до старого будинку. Дерев’яний, на два поверхи. Він виглядав так, ніби ось-ось розвалиться.
– Мамо, де ми?
– Ходімо, ходімо, – мати взяла її під руку і потягла до будинку.
Валерія слухняно пішла слідом. Людмила Федорівна зайшла в єдиний під’їзд. Піднялася на другий поверх. Мати дістала з кишені ключі та відчинила двері.
Валерія увійшла та завмерла. Квартира була двокімнатною, але стан її не піддавався опису. На стелі жовті розводи від протікань, місцями штукатурка відвалювалася цілими шматками.
Шпалери висіли лахміттям, на підлозі дірки, крізь які виднілися дошки перекриттів. У кутку кімнати темна пляма – явний слід від плісняви. А запах… Запах вогкості та гнилі змушував морщитися.
Валерія повільно обернулася до матері. Всередині вирувала буря, але голос її був рівним:
– Що це?
Людмила Федорівна сяяла, наче показувала дочці розкішні апартаменти.
– Це твоя квартира! Я за неї сімсот тисяч віддала! Ось таке тепер у тебе буде своє житло! Справді, чудово? Невеликий ремонт зробимо і можна в’їжджати.
Валерія не могла повірити у те, що відбувається.
– Ось сьогодні по обіді збігаємо до нотаріуса і все оформимо, – мати говорила швидко, ніби боялася, що Валерія зараз втече.
– Я вже домовилася, що документи будуть готові. Залишається лише підписати.
– Не треба, – сухо відповіла Валерія.
Людмила Федорівна застигла. Посмішка повільно сповзла з її обличчя.
– Що?
Валерія видихнула.
– Мені це не потрібно. Я тут не житиму. У цю квартиру потрібно вкласти мільйони, щоб упорядкувати її. Але до того моменту, коли закінчиться ремонт, цей будинок звалиться. Чим ти взагалі думала, купуючи це?
– Як ти можеш! – Мати злетіла, і її голос задзвенів від обурення. – Я хотіла подбати про тебе, а ти он як! Подарунок приймати не хочеш! Завжди ти незадоволена всім! Завжди щось не так! Нічого тобі не догодиш!
Валерія розвернулася і вийшла із квартири. Людмила Федорівна бігла слідом, продовжуючи кричати. Валерія йшла швидко, не обертаючись. Їй треба було піти звідси. Негайно.
Вже у квартирі матері Валерія мовчки збирала речі. Людмила Федорівна голосила, стоячи у дверях кімнати.
– Ну, що не так? Що тебе знову не влаштувало? Я старалася, гроші свої останні витратила! А ти!
Валерія закрила сумку й обернулася до матері. Усередині все кипіло, але вона трималася спокійно.
– Мамо, якби ти хотіла допомогти, то просто віддала б мені ці гроші, – вона говорила повільно. – Я б зробила великий платіж за свою іпотеку. Але ж ні!
– Ти хотіла знову прив’язати мене до цього міста, до себе! Щоб я мешкала тут, щоб я повернулася. Тому що тобі ніколи не подобалося, що я живу не поряд. Що ти не можеш мене контролювати? Тож залиш квартиру собі! Мені такий подарунок не потрібний!
Валерія попрямувала до виходу. Людмила Федорівна схопила її за руку.
– Я здаватиму цю квартиру і житиму на своє задоволення! А ти мучся у своїй однокімнатній і згадуй, як відмовилася від нормального житла!
Валерія визволила руку. Вона вислизнула із квартири. Мати продовжувала кричати щось образливе. Але Валерії було байдуже.
Наступні пів року вони не розмовляли. Валерія жила своїм життям – працювала, платила іпотеку, зустрічалася з Артемом.
Іноді Валерію тягнуло зателефонувати матері. Але вона відразу відганяла ці думки. На цей раз перепрошувати доведеться мамі.
Увечері задзвонив телефон. Мама. Валерія довго дивилася на екран. Але вирішила відповісти.
– Алло.
– Лєро, це я, – голос матері був тихим. – Не клади слухавку, будь ласка. Мені потрібна твоя допомога.
– Яка допомога? – Валерія напружилася.
Людмила Федорівна говорила швидко, наче боялася, що дочка зараз повісить слухавку:
– Мені потрібні гроші. Квартиру здати не вдалося. Ніхто не хоче знімати її у такому стані. Дах тече, труби гнилі. Прорвало каналізацію, залило не тільки мою квартиру, а й сусідів знизу.
– На мене скарги пишуть. Кажуть, що подадуть до суду, якщо не зроблю ремонт. А це, на хвилинку, понад сто п’ятдесят тисяч гривень. Лєро, допоможи, будь ласка. Мені більше нема до кого звернутися.
Валерія слухала і не вірила своїм вухам. Вона ж застерігала. Говорила, що це безглузда витрата грошей. Та мати не слухала.
– У мене немає грошей, мамо, – вона відповіла твердо. – У мене іпотека. Грошей вільних немає.
– Як це немає?! – мати злетіла. – Ти працюєш! Ти можеш позичити! Я ж твоя мати! Невже ти відмовиш мені в допомозі?! Ти думаєш лише про себе!
– Так само як і ти думала тільки про себе, купуючи цю квартиру, – Валерія сказала це спокійно, без агресії. Просто констатувала факт.
Людмила Федорівна щось кричала у слухавку. Але Валерія просто скинула дзвінок.
Може, вона й стала поганою дочкою. Але ж Валерія тепер живе так, як хоче. У місті, яке їй подобається. З людиною, яку любить. У квартирі, яку вибрала сама.
За кілька місяців від старої подруги вона дізналася, що мати продала ту квартиру за безцінь. Валерія знала, що так буде.
Але мати всіма силами намагалася повернути її до рідного містечка. І поплатилася за це не тільки грошима, а і добрими стосунками з донькою…
Як вам вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
