Михайло вклав дітей спати і вирішив трохи подивитись телевізор, перш ніж теж вирушить до сну. Його дружина працювала у швидкій, сьогодні в неї нічна зміна.
Він і сам прийшов з роботи лише години зо три тому, втомився. Хотілося хоча б кілька хвилин тиші та спокою під монотонне звучання телевізора, як раптом пролунав стукіт у двері.
Мишко неохоче встав з дивана і пішов відчиняти. Він глянув у вічко, там стояла якась жінка. Відчинивши двері, він не одразу впізнав її.
– Сину, я повернулася! – сказала мама через двадцять років.
У Мишка витяглося обличчя від подиву. Повернулася?
– Що тобі треба? – сухо спитав він.
– Герман мене покинув, уявляєш? Стільки років прожили разом, а він мене покинув і залишив ні з чим!
– А я тут яким боком?
– Як, ти ж мій син!
– Та ну?
Мишко дивився на матір і згадував день свого повноліття. Того ж дня йому довелося подорослішати з блискавичною швидкістю. І все завдяки цій жінці. Її і мачухою складно назвати, що там говорити про маму.
Він знав, що мати не збиралася святкувати його день народження. Вона і раніше не дуже щедра була на подарунки, але останні три роки навіть торт не купувала. Кілька разів навіть забувала привітати, як і того дня.
Він почався як завжди. Вранці Мишко пішов працювати. Він підробляв в одному літньому кафе. Школу вже закінчив, до вузу вступив, залишалося дочекатися вересня, коли розпочнеться навчання. Залишилося зовсім трохи.
Мишко пішов на роботу, навіть не підозрюючи, що цей день змінить його життя на до та після. Працював він години до сьомої, а потім друзі запропонували якось відсвяткувати.
Все-таки вісімнадцять виповнюється не щодня. Вони хильнули трохи пінного, замовили піцу.
Відзначали в одного приятеля вдома, бо до себе покликати він нікого не міг. Вітчим не дозволяв.
Мати вийшла за нього заміж три роки тому. З того часу Мишко почав відчувати себе зайвим у своєму будинку.
Герман переїхав до них за кілька місяців до весілля. Ніна завжди дивилася на нього такими закоханими очима, наче він найкращий із чоловіків.
Мишка це дратувало, але він намагався не звертати уваги. Мати й раніше не була йому надто близька, але хоча б виконувала свої материнські обов’язки, а з появою вітчима і про них почала забувати.
У п’ятнадцятій він уже почав підробляти, бо вітчим заявив, що більше пасинок не побачить жодних кишенькових грошей.
– Потрібні гроші? Зароби! – казав він.
І начхати, що хлопцю всього п’ятнадцять. Начхати, що школа висмоктує всі соки. На все начхати!
Мишко змирився. Він час від часу підробляв у різних місцях, щоб хоч трохи заробити готівку на власні потреби.
Згодом йому самому довелося купувати собі одяг та інші речі. Мати у всьому погоджувалася з Германом, забувши про те, що син ще на її утриманні по закону.
Що ж, гаразд, Мишко готовий був їй багато пробачити. Точніше, він не прощав, а просто приймав.
Йому хоча б є де жити, вже добре. Пле повернувшись із тієї вечірки, він потрапив у ситуацію, в якій люди в принципі рідко опиняються.
Вставивши ключ у дверний замок, він не зміг відчинити двері. Ні, хлопець не був не тверезив. Лише трохи був під мухою, але поки дійшов додому, вже все вивітрелося.
Мишко постукав у двері, потім ще раз, але ніхто не відчинив, як раптом із квартири навпроти вийшла сусідка – тітка Марія.
– Мишко, тобі тут мама записку передала та ще дещо! – Сказала жінка, а потім простягла йому конверт і витягла дорожню сумку.
Він нічого не розумів, але відкрив його. Там на аркуші паперу Ніна написала лише кілька слів.
– Тобі тепер вісімнадцять. Ти повнолітній. Більше я тобі нічого не винна!
На кілька хвилин він остовпів. Як же це так? Він буквально кілька днів тому зареєструвався у гуртожитку, де збирався жити, коли поїде вчитися. Кінець серпня.
Невже вона продала квартиру, скориставшись цим? Але як їй удалося?Мишко постукав у двері сусідки.
– Тітко Маріє, вони що, поїхали?
– Я не знаю, але вони зранку тягали якісь речі в машину.
– А як же я?
– А ти хіба з ними не поїдеш?
Хлопець показав їй записку. Марія прочитала та схопилася за голову.
– Ой-ой-ой, що ж ти тепер робитимеш?
Михайло лише знизав плечима, сумно подивився на неї, й відчув, що сльози ось-ось потечуть з очей. Так, чоловіки не плачуть! Але коли тебе зраджує найрідніша людина, важко стриматися.
Він вибіг надвір і безшумно ридав кілька хвилин, потім якимось дивом узяв себе в руки і пішов назад до друга, у якого святкував свій день народження.
Матвій йому дав притулок, але лише ненадовго. За кілька днів Мишко поїхав на навчання.
Один бог знає, як йому вдалося вижити за ті п’ять років, поки він навчався, але інститут не покинув.
Довелося паралельно працювати, де доведеться, але який вибір? Мати не залишила йому жодного вибору. Тільки записку з шаленим змістом та сумку з його речами.
Мабуть, вона вирішила, що цього достатньо, щоб вісімнадцятирічний хлопець зміг вижити у цьому жорстокому світі.
Мишко дуже довго сердився і ображався на неї. Він ненавидів увесь світ. Багато друзів та знайомих вважали його жахливою людиною, тому що він постійно був не в настрої, часто грубив, зло жартував, міг образити без причини.
Він часто сам не хотів цього, але всередині його постійно вирував такий гнів, що він не справлявся з ним, випускав назовні, ображаючи інших.
Ті, хто знав його історію, навчилися приймати його таким, яким він є, – інші просто цуралися, а потім він зустрів Олю – свою майбутню дружину.
Їй якимось чудовим чином вдалося пробитися крізь ту броню недовіри, яку він власноруч побудував між собою та навколишнім світом. Їй Мишко відкрився. Вона допомогла йому подолати біль і образу, навчила, як жити далі.
І ось йому вже тридцять вісім, він десять років одружений із прекрасною жінкою, яка подарувала йому двох чудових дітей – доньку та сина.
Мишко відбувся, як людина, як чоловік та батько. Він має добре оплачувану роботу, квартиру в іпотеку, за яку залишилося платити всього два роки.
Сім’я живе у достатку. Він не опинився десь на смітнику, хоча цілком могло статися і так. Ні, він вижив, став на ноги, нарешті навчився радіти з того, що має.
І саме в цей момент на порозі будинку з’являється жінка, яка покинула його двадцять років тому.
Причому не просто покинула, а втекла, як щур. Навіть не набралася хоробрості, щоб сказати все в обличчя і попрощатися.
Просто продала квартиру, вивезла речі і навіть нову адресу не повідомила. І вона реально думає, що має хоча б найменше право вимагати в нього щось, чи навіть просити?
Так, Мишко вже давно подолав у собі гнів, біль та образу на матір, а водночас і любов до цієї людини. Він просто викреслив її зі свого життя, як колись вона сама зробила.
– Пішла геть! Ти мені більше не мати! І більше тут не з’являйся! – сухо сказав син і зачинив двері перед її носом.
Вона ще довго стукала, голосила, та зверталася до його совісті, – та син був непохитним. За що боролася, недолуга…
В ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
