Галина Костянтинівна нервово поглядала на годинник в очікуванні приїзду сина та невістки.
– Де вони лазять? – пробурчала сама собі жінка. – Васю, може ти сину подзвониш?
Однак Василь Анатолійович не встиг нічого відповісти дружині, оскільки двері відчинилися і до трикімнатної квартири увійшли син з невісткою.
– Наталю, Віталію, ну де ви так довго ходите?! Я ж просила вас до двох приїхати! – осудливо промовила Галина Костянтинівна.
– Пробки по місту, – знизала плечима невістка. – Ви так сильно на дачу поспішаєте? Працювати хочеться?
Свекруха зиркнула на біляву Наталю, яку вважала недолугою, і похитала головою, але не промовила жодного слова.
– Васю, сумки всі в машину відніс? – суворо подивилась на невістку Галина Костянтинівна.
Літній чоловік у відповідь кивнув, як би показуючи дружині, що їй нема про що турбуватися.
– Гаразд, нам час, – промовила жінка. – Тільки акуратно наклеюйте шпалери, щоб у малюнок йшли.
– Добре, мамо, – усміхнувся їй у відповідь Віталій.
Два тижні тому Галина Костянтинівна задумалася про ремонт, проте сама робити вона не хотіла, а грошей на фахівців було шкода.
Тоді жінка вирішила звернутися до молодшого сина та його дружини, які одружилися пів року тому, і дітьми ще не встигли охазяйнуватися.
– Ми на дачу поїдемо, там справ теж купа, а ви тоді тут, – за добу оголосила Наталі та Віталію Галина Костянтинівна.
– Може, спочатку ремонт зробимо всі разом, а потім уже на дачу поїдемо? – Запропонував інший вихід син.
Проте мати замахала руками, й стала відкидати пропозицію Віталія, тиснучи на те, що справи на дачі не можна відкладати на потім. У результаті подружжя змирилося і погодилося з пропозицією Галини Костянтинівни.
Днями ремонту було обрано суботу та неділю, оскільки жінка заявила, що за добу ніхто не впорається.
До самого вечора суботи Віталій та Наталя наклеювали шпалери, та стельову плитку, бо Галина Костянтинівна несподівано вирішила, що треба зробити ще й це.
До вечора, коли кімната була повністю готова, подружжя почало дивитися, які шпалери будуть клеїти на кухні.
Діставши з шафи пару рулонів, Віталій з подивом свиснув, і розгублено почухав потилицю:
– І які нам завтра клеїти на кухні?
– Напевно, ті, що із зернами кави, – припустила Наталя, проте одразу засумнівалася. – Або он ті, з трояндочками.
– Мама взагалі нічого не сказала, – спантеличено зітхнув чоловік. – Доведеться їй дзвонити, – додав він і потягнувся до телефону.
Однак, скільки Віталій не намагався, він ніяк не міг додзвонитися до Галини Костянтинівни.
– Мабуть, усе ще на городі стирчать. Як до неї взагалі додзвонитися тепер?!
– Думаєш, вони трудяться там, не розгинаючи спини? – пожартувала Наталя. – З вигляду твоєї мами, я б не сказала, що вона поїхала на дачу працювати, швидше – відпочивати. До того ж я бачила, як твій батько складав у багажник машини розібраний мангал.
Віталій з недовірою зиркнув на жінку, але не надав її словам жодного значення. Чоловік зробив ще кілька спроб додзвонитися до матері, а потім і батькові й, не отримавши очікуваного, сильно занервував.
– Я хочу з’їздити на дачу. Раптом із ними щось трапилося, – повідомив дружині Віталій.
– Я з тобою! – відважно промовила Наталя, і вже за пів години подружжя від’їхало від під’їзду будинку, в якому мешкали батьки Віталія.
До дачі по темряві парі довелося діставатися близько години. Однак, заїхавши в село, вони почули гучну музику.
– Сподіваюся, не наші танці влаштували після городу, – нервово захихотів чоловік.
– Все може бути, – озвалася Наталя, не знаючи того, що потрапила в саму точку.
Чим ближче вони під’їжджали до дачі, тим музика ставала дедалі голоснішою.
Під’їхавши до будинку батьків, Віталій сильно здивувався. Біля воріт стояло кілька машин, серед яких він упізнав автомобіль батька, та старшого брата.
Вони, розгублено переглянувшись, покинули машину, і підійшли до хвіртки. У цей момент із неї вибігли племінники, які ледь не збили їх із ніг.
– Що тут у вас за свято? – поцікавився у дітей чоловік.
– Ми тут шашлики смажимо, – зухвало відповів десятирічний хлопчик, і показав йому язик.
Ошелешені заявою племінника, вони пройшли в огорожу, і побачили накритий стіл, за яким сиділи батьки, та інші родичі.
По периметру паркану були розставлені ліхтарі, а на ґанку стояла велика колонка, з якої лунала гучна музика.
Непроханих гостей ніхто не помітив, тому, щоб привернути до себе увагу, він вимкнув колонку. Всі погляди відразу звернулися в його бік. Першою заговорила Галина Костянтинівна.
– Ой, а ви як тут? – зашарілася захоплена зненацька жінка. – Чого приїхали?
– А ви нас, як я дивлюся, не чекали? – уїдливо запитав Віталій. – Це так ви на дачі працюєте? Усі разом?
– Працюємо? – скривився і голосно посміхнувся старший брат. – Ми відпочивати приїхали, а не працювати.
– Воно й видно! Тобто, мамо, нас ти змусила клеїти шпалери, а самі з батьком поїхали на відпочинок, – роздратовано промовив син.
Галина Костянтинівна відразу ж почала ховати очі в землю. Вона усвідомила, що син її розколов.
– Що твоїй матері й відпочити не можна? – втрутився у розмову хмільний батько. – Так, ми поїхали на шашлики, зібрали близьку рідню. Що у цьому такого?
Після слів батька, Віталій втратив дар мови. За його словами виходило так, що він та Наталя не були їм близькими.
– Чудово! Ви всіх запросили, окрім нас. Мало цього, ви сховали від нас той факт, що збираєтесь на шашлики, – приречено зітхнув чоловік.
– Якщо всі відпочиватимуть, то хто тоді працюватиме? – захихотів у відповідь Василь Анатолійович.
– Тобто це маємо бути ми?! Ну, дякую! Ключі віддам сусідам! – вигукнув Віталій і, схопивши Наталю під руку, потяг за ворота.
Подружжя повернулося до квартири родичів, зібрало свої речі й, віддавши ключі сусідці, поїхало додому.
Віталій був настільки шокований поведінкою батьків, що не одразу заговорив на цю тему із дружиною.
Лише, коли вони повернулися до своєї квартири, чоловік з надривом промовив:
– Ти зрозуміла, за кого вони нас рахують? За роботяг, які будуть працювати, поки вони всі відпочивають! Ось зараз висловлю все, що думаю про це, і більше ми взагалі не згадуємо про моїх родичів!
Близько пів години Віталій ділився з Наталією своїм болем та образою. Він не міг повірити, що до нього ставляться подібним чином власні батьки.
І матір, і батька, і брата чоловік рішуче вніс до чорного списку, вирішивши більше з ними не спілкуватися.
За пів року лише раз він випадково зустрівся з батьком у магазині, і той зажадав, щоб вони доробили ремонт у їхній квартирі.
Віталій проігнорував слова Василя Анатолійовича та вдав, що не впізнав і не почув його. Йому було дуже боляче і прикро, що рідні так із ним вчинили!
Образа й досі не минула, тож в найближчі часи спілкуватися з “родичами” вони не планують! Якщо батьки не визнають своєї провини, то можливо всі так і залишаться в чорному списку!
А ви як вважаєте, у них був привід для образи? Як би ви вчинили в цій ситуації?
