– Сестра сказала, що у вихідні приїде в місто. Вони в тебе залишаться на тиждень-другий, гаразд? Ти ж не проти? – невинно запитала мати, помішуючи чай так спокійно, ніби йшлося про погоду.
А в Ольги всередині все похололо. У голові промайнули уривки спогадів: бардак, хаос, крики, чужі речі на її полицях, порожня скринька… Оля замотала головою, відганяючи непрохані думки, і прямо подивилася на матір.
– Чому я про це дізнаюся лише зараз? Чому ти наперед мені не повідомила? І взагалі, з якого дива ти мене перед фактом ставиш? Га, мамо?
Віра Миколаївна зам’ялася. Оля бачила по її обличчю, як та гарячково підбирає виправдання – очі забігали, пальці засмикали край скатертини, чашка брязнула об блюдце.
– Ну… Ніночка просто не хотіла, щоб ти відмовила. Ось і попросила повідомити в останню хвилину, – нарешті видавила вона з себе.
Ольга в’їдливо хмикнула. Ось воно як. Значить, всі вони чудово все розуміють!
– Тобто, тітка Ніна чудово пам’ятає, що накоїла минулого разу, але все одно збирається жити в мене? – Всередині закипала злість. – Знаєш що, мамо? Передай своїй сестрі, що місця в мене немає. Для неї – ніколи й за жодних умов!
Мати одразу охнула і заголосила, притиснувши долоні до грудей:
– Олю, та як у тебе язик повертається! Це ж сім’я! Не можна бути такою жорстокою! Потрібно вміти прощати, приймати людей з їхніми недоліками.
– Так я вже прийняла, – кивнула Ольга, дивлячись матері у вічі. – Я заяви в поліцію не написала! А більшого від мене не чекайте!
Вона піднялася з-за столу і почала одягатися. Руки тремтіли, блискавка на куртці не слухалася. Віра Миколаївна заметушилась, вискочила слідом у передпокій, схопила дочку за рукав:
– Стривай! Куди ж ти? Так не можна, це неправильно! Вони ж приїдуть, куди їм подітися? У готель? Це ж гроші які!
Ольга обернулася і викарбувала:
– Так сильно хочеш бути зручною – впусти їх у свій дім!
Мати відсахнулася, немов слова дочки завдали їй болю. А Оля вийшла, не чекаючи на відповідь, і тільки на вулиці зрозуміла, що всю дорогу від під’їзду стискала кулаки до болю в пальцях.
Дорогою додому вона думала, що все це в корені неправильно. Між рідними не повинно бути таких стосунків. Але у них не все, як у людей.
Тітка Ніна та її дочка Поліна – бридкі особи без найменшого почуття такту. Вони чомусь свято впевнені, що всі довкола їм винні. А мати тільки потурає їхнім примхам, згладжує, замазує, умовляє.
Все життя одне й те саме: «Ніночці важко», «Поліночка молода ще», «потерпи, Олю, ти ж розумниця». Оля терпіла тридцять років, – і втомилася!
Минулого приїзду тітонька з Поліною прожили в неї майже місяць. Ольга приходила з роботи в розгромлену квартиру: у ванній сохли чужі труси, по всій кімнаті валялися пакети з магазинів, телевізор репетував до півночі.
Вона готувала на трьох, бо «ми ж гості», бігала вранці по свіжі булочки, бо «Поліночка інші не їсть». А у відповідь слухала нескінченні претензії.
– І чого ти заміж не виходиш? Квартира є, а господаря немає, – цокала язиком тітка, розвалившись на її дивані. – Ось Поліночка у мене – за нею черга стоїть!
Двадцятисемирічна Поліночка в цей час лежала в кімнаті з телефоном і навіть чашку за собою жодного разу не помила.
Після того співмешкання Оля відходила ще місяць. Тому тепер вона сподівалася, що мати зрозуміла її. Однак дзвінок у двері о восьмій ранку суботи жирно натякнув, що ніхто нічого так і не зрозумів.
На порозі стояли троє: мати, тітка Ніна з двома валізами та Поліна позаду. Оля мовчки відступила. Бракувало ще кричати на весь під’їзд. Тітка ввалилася першою, озирнулася і взялася за блискавку чобота.
– Ох, дорога вимотала! Оль, постав чайник, ми з шостої ранку на ногах. І перекусити щось зляпай, бо в потязі одні бутерброди були.
– Стоп! Не роззувайтеся, – зупинила її Ольга. – Жити ви тут не будете. Я впустила вас, щоб скандалу на сходовому майданчику не влаштовувати. Усе!
– Як це не будемо? – Здивувалася Ніна Миколаївна. – Олю! Ти що таке кажеш? Ми ж сім’я!
– Сім’я, – погодилася Оля. – Але я не зобов’язана пускати вас у свій дім.
– Не зобов’язана?! Це що за новини? Ми через пів країни їхали! Віра мені сказала, що все в силі! Що це за викрутаси ти зараз влаштовуєш?
– Мама сказала? – Оля подивилася на матір. – Цікаво! А мою відповідь мама тобі не передала? Я її чітко озвучила.
– Оленько, ну я думала, ти охолонеш, – забурмотіла Віра Миколаївна. – Ти ж відхідлива у мене. Я думала, побачиш їх і не виженеш.
– Тобто вирішила піти ва-банк, – кивнула Оля. – Зрозуміло. Не прокотило, як шкода!
– Віро! Ти чуєш, чи ні? – Тітка повернулася до сестри. – Ти як її виховала? Полюбуйся, як вона зі старшими розмовляє! Ми з дороги втомилися, а вона нас за поріг жене! Я в її роки старшим слова впоперек не казала!
– Ось тільки не треба про ваші роки, – обірвала Оля. – Я все сказала. Жити ви тут не будете!
Мати слізно подивилася на дочку, але Оля похитала головою.
– Ні, мамо. Навіть не проси. І причина моєї відповіді стоїть ось тут, біля дверей, і ховається за ваші спини.
Усі обернулися до Поліни.Та опустила голову і мовчала. За весь ранок вона взагалі не вимовила жодного звуку.
– Ти про що це? Знову починаєш? – засопіла тітка. – Яка ж ти дріб’язкова, Ольго! Чіпляєшся до речей, ніби вони щось означають!
– Так! Золотий кулон з камінчиком, який я сама собі купила, для мене щось означає! – не витримала Оля. – А Поліна його вкрала! Коли ви жили тут минулого разу!
– І носить тепер, не соромлячись! Ваша дочка злодійка! І жити під одним дахом зі злодійкою, як і з тими, хто її покриває, я не збираюся!
У коридорі стало тихо. Поліна побіліла і відступила до стіни. Мати ахнула. Зате тітка заволала на весь будинок:
– Не смій називати мою дочку злодійкою! Їй просто сподобався кулон! Подумаєш коштовність, вартість йому три тисячі на ринку! Ти старша, могла б і поступитися! Не збідніла ж! Подивися, чудово живеш і без цієї дрібнички!
Оля на мить оніміла від такого нахабства, а потім злісно розсміялася:
– Могла б? Знаєте, що я мала зробити? Написати заяву в поліцію! Ще тоді! І не важливо скільки він коштував! Але я піддалася на мамині вмовляння і не стала псувати вам життя.
– Мовчала, ніби це я вкрала, а не в мене. А ви вирішили повернутись? Навіщо? Що Поліна поцупить цього разу? Сережки? Браслет? Чи вам одразу ключі від квартири віддати, щоб не мучилися?
– Це переходить усі межі! – заволала Ніна Миколаївна. – Нахабна! Егоїстка! І в кого ти така виросла?
– Яка рідня, така і я, – спокійно відповіла Оля. – А тепер провалюйте! Вам більше немає місця у моєму будинку. Все, погостювали, й вистачить!
– Олю, доню, ну почекай, – мати зробила крок до неї.
– Мамо! Якщо вони зараз не підуть, я йду в поліцію. Заяву про крадіжку напишу. І фотографії прикладу, де Поліна в моєму кулоні красується. Вона їх сама виклала, уявляєш? Все у відкритому доступі, навіть шукати не потрібно!
Тітка одразу замовкла. Підхопила валізи та вилетіла на майданчик, бурмочучи про невдячність племінниці. Поліна шмигнула слідом, так і не піднявши очей.
Мати затрималася на порозі.
– Ти мене зганьбила перед сестрою! На все життя зганьбила, – тихо промовила вона.
Олі стало боляче від цих слів, але відступати вона не збиралася.
– Ні, мамо. Це ти зганьбила себе такою поведінкою. Тебе і мене обкрадають, а ти просиш у злодіїв вибачення. Батьку було б за тебе соромно!
Віра Миколаївна зблідла. Відкрила рота, але не знайшла, що відповісти. Мовчки постояла, розвернулась і вийшла, тихо прикривши за собою двері.
А Оля сіла на табуретку у передпокої, поряд із мокрими слідами чужих чобіт. Її трясло. Потекли сльози, злі та гарячі, а потім прийшло полегшення. Вперше за стільки років вона не прогнулась, не проковтнула і не вдала, що все нормально.
Увечері вона заварила собі чай, сіла біля вікна і довго дивилася на подвір’я. Телефон мовчав. Оля ловила себе на тому, що чекає на дзвінок від мами, і злилася на себе за це. Дзвонити першою вона не збиралася.
Чи зрозуміла мати хоч щось? Чи зміниться? Оля не знала. Може, колись вони сядуть удвох на цій кухні та поговорять, як мати з дочкою.
А може й ні. Але одне вона знала точно, що у свій будинок цю рідню вона більше не пустить. Ніколи!
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
