– Люба, кажи швидше, що там у тебе. У мене купа справ, а ти раптом вирішила мене по кафешках тягати! – роздратовано пробурчала Валентина Павлівна, грюкнувши сумкою об край столу.
– Хоч кухоль чаю замов для матері, коли вже витягла в таку сльоту! У мене й взуття пристойного немає – доки добиралася з іншого кінця міста, ноги промокли наскрізь!
Олеся подивилася на матір зі стомленою усмішкою. Скільки себе пам’ятала, та завжди була в центрі свого світу. Вічно скаржилася на долю, ніколи не цікавилася, як справи у дочки.
Кафе, де вони сиділи, було майже порожнім. За вікнами сіра хмурість, дощ, що мрячить, і рідкі перехожі під парасольками. На столику між ними димів кухоль капучино.
– Усміхаєшся? Думаєш, я жартую? Та ти з моєю свекрухою пожила б хоч місяць – зрозуміла б, як це! А тобі з бабусею пощастило, золота людина. Егоїстка ти, Олесю.
– Ти кажеш так, наче заздриш, що мені легше жилося. Дивно таке чути від рідної матері, – спокійно відповіла дівчина. Її голос був рівний, але очі видавали біль.
– Не неси нісенітниці! Я заради тебе на все пішла. Так, була не найласкавішою, але спробуй з такою відьмою під одним дахом!
– Вічно їй все не так: суп пересолений, подушки жорсткі, світло в кімнаті надто яскраве. Господи, як я мрію, щоб нарешті звільнилася квартира матері, і я повернулася до свого житла!
Олеся різко підвела погляд:
– Ти щойно побажала бабусі швидше на той світ піти?
– Що за дурниці! Просто зриваюся, от і все. Я бажаю мамі довголіття, звичайно!
– Ось про це я й хотіла поговорити, – сказала Олеся, глибоко вдихнувши.
З кухні долинав дзвін посуду, офіціант розставляв кухлі по столиках. За сусіднім столом тихо розмовляли двоє пенсіонерів.
– Із бабусею щось трапилося? – напружилася Валентина.
– Все гаразд. Але розмова буде про майбутнє. Про моє.
– Не тягни, я вся увага.
– Ти знаєш, що я вже рік зустрічаюся з Микитою. Ми вирішили жити разом.
Мати напружилася, обличчя її стало нерухомим.
– Олесю, ти ж не збираєшся кинути бабусю одну? Ні! Вона сама не впорається. Нехай Микита до вас переїжджає. Місця достатньо.
– Мамо, він мешкає у своїй квартирі, в іншому районі. У нього робота поряд. Це не зручно та не правильно.
– Тоді розлучайтесь. У нас сім’я, традиції, і якщо він не готовий йти назустріч – значить, не та людина.
Олеся була вражена. Невже мати так просто перекреслить її щастя?
– Ти не розумієш – ти руйнуєш моє особисте життя!
– Ніхто нічого не руйнує! Просто я не можу залишити маму одну. І ти не повинна!
– А ти? Чому ти не переїдеш до бабусі? Звільнишся від своєї свекрухи заразом.
– Ти ж знаєш, що бабуся Влада ненавидить. Як її не стане, ми й переїдемо. Зараз твоя черга.
– Тобто, ти отримуєш квартиру, а я маю доглядати бабусю? – Олеся вже не приховувала ні агресії, ні болю.
– У тебе наречений, у нього все є. Ти влаштуєшся. А мені на що сподіватись?
– Як тобі не соромно рахувати чужі гроші? Микита тут ні до чого!
– Тоді навіщо він? – хмикнула Валентина.
– Все, годі. Я більше не хочу це слухати!
– Тільки дивись за бабусею, принцеса. Це твій обов’язок!
Олеся встала з-за столу і мовчки вийшла. Сильний вітер бив по обличчю, дощ барабанив по каптуру. Вона йшла вздовж вулиці, намагаючись не заплакати.
Вдома, лежачи на дивані, вона нарешті дозволила собі виплакатися. Серце стискалося від безсилля. Вона любила бабусю, але й втрачати Микиту не хотіла. Не знаючи що робити, Олеся набрала його номер.
– Що трапилося? – одразу спитав він.
Вона все розповіла: про відмову матері, про бабусю, про почуття провини та безвихідь. Потім, трохи помовчавши, додала:
– Знаєш, я ніколи не знала свого батька. Мама виховувала мене одна, разом із бабусею. У нас завжди була тиха жіноча родина.
– Коли я була на четвертому курсі, мати зустріла Влада і буквально через пару місяців переїхала до нього.
– Мені довелося терміново перевестися на заочне та приїхати до бабусі – вона тоді сильно захворіла. З того часу ми живемо вдвох. Вона мені, як друга мати. Залишити її одну – це як зрадити.!
– Розумію тебе, – лагідно сказав Микита. – Але й ти не повинна жертвувати собою. Є ж вихід!
– Не знаю… Мама з Владом навіть не розглядають переїзду, щоб змінити мене. А я не можу розірватись!
– Тоді треба знайти рішення. Бабусі можна знайти доглядальницю. Ми з твоєю мамою поділимо витрати – це справедливо.
– А чому я сама цього не здогадалася! – вигукнула Олеся.
– Бо ти не одна. Я поряд.
Наступного дня Олеся зателефонувала матері.
– Мамо, у мене пропозиція. Бабусі потрібна допомога. Наймімо доглядальницю. Витрати навпіл.
– Доглядальницю? Стороння у квартирі? Ні за що! – обурилася Валентина. – І взагалі, я їй не довіряю!
– Бабуся все ще при здоровому глузді. Вона сама все проконтролює. Микита знайде перевірену людину. З рекомендаціями.
– А я Микиті не довіряю! Хто він взагалі такий? І грошей у мене немає!
– Це твоя мама, не забувай! Ми обидві маємо брати в цьому участь.
– Я отримую вісім тисяч! Сама впорайся. Мені не до цього!
Олеся тяжко опустилася на диван. Несподівано в кімнату зайшла бабуся.
– Бабуся, ти чого? Треба було мене покликати.
– Я не немічна, поки сама можу ходити. Все чула. Я згодна на доглядальницю. Але із двома умовами: нехай це буде Лідія Іванівна, наша сусідка. І ще… я оформлю дарчу на тебе.
– Але ж мама…
– Це моє рішення. Інакше ти не будеш щасливою. А я хочу бачити тебе саме такою.
– Гаразд, хай буде так, – кивнула Олеся.
Через кілька тижнів все влаштувалося. Олеся переїхала до Микити, бабусі допомагала Лідія Іванівна. Здавалося, все налагодилося. Поки не пролунав дзвінок.
– Ти зрадниця! Напевно вмовила маму! Шантажувала, так?
– Що ти несеш?
– Я тепер без квартири! А якщо з Владом розлучуся – куди мені? Ти мені життя зруйнувала!
– Смішно це чути! Ти ж казала: “Якщо в нареченому не впевнена – навіщо він?” От і викручуйся! Я пішла варити суп. Прощавай!
Олеся скинула дзвінок і додала номер матері до чорного списку. На душі стало легко. Вперше за довгі роки вона відчувала, що робить вибір на свою користь. І це прекрасне відчуття…
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила Олеся? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
