– Тобто як – нікуди не поїдеш? Ми вже все вирішили! Та й без цих грошей нам не обійтись! – Репетував онук

– Петрушо, онуче, візьми – я вчора пенсію отримала! – баба Катя тримала в тремтячій руці дві купюри по тисячі.

– Відчепися, стара! – злісно кинув роздратований розмовою Петро, сів у свій позашляховик і поїхав.

Катерина Дмитрівна залишилася стояти на узбіччі: на узбіччі дороги та життя.

…Баба Катя завжди була людиною непомітною. Ні – не зовсім непомітною. А настільки, щоб користуватися її послугами. А в іншому – вибач – посунься!

Спочатку так було з чоловіком:

– Усі жінки – недолугі! І вирішувати, тому все буду сам!

І вирішував.

З одного боку, це було непогано: зовсім не треба було напружуватись. А з іншого – її думка не враховувалася.

По молодості Катерину все влаштовувало, бо кохала. Але потім стало напружувати. Виходило, що вона жила не своїм життям. А життя любить, щоб його жили!

Вона не могла висловити те, що думала: твоя справа – теляча! А її бажання виконувались лише тоді, коли збігалися із бажаннями чоловіка.

Пізніше так поводилися і її діти: двійнята Віра та Валера. Адже у дітей вже була модель сім’ї, що сформувалася.

Якби це відбувалося зараз, то розумні коучі порадили б кинути все і піти туди, де тебе поважатимуть! А то, бач, чого надумали!

Але справа відбувалася значно раніше: вийшла заміж – живи. Стала матір’ю – рости!

І вона ростила. І виростила: вже й онукові нещодавно виповнилося двадцять п’ять! І Петюня задумав одружитися!

Ну, що: весілля – справа хороша. Але Петя сьогодні приїхав до її селища зовсім не запросити стару бабу на весілля, як можна було подумати: присутність сільської бабці зіпсувало б весь антураж і думку про нього – успішного молодого чоловіка.

Внучок приїхав повідомити про те, що незабаром бабуся має переїхати до столиці!

– Як це – переїхати? – Здивувалася бабуся, яка ставила на стіл пироги з картоплею.

– Та дуже просто: ти не хвилюйся – ми тебе перевеземо! – заспокоїв Петя.

– Але ж я зовсім не хочу нікуди переїжджати! – запротестувала Катерина Дмитрівна. – І з чого це я маю переїжджати?

– А доведеться! – реготнув онук, заштовхуючи в рот одразу цілий пиріжок: мало, що там несе бабуся! Років їй скільки? Тому сказано – у мо.рг, значить – у мо.рг!

Голос її – дорадчий. Та й хто слухатиме стару, що вижила з розуму? Її й раніше ніхто не слухав, а вже тепер і поготів!

– А що трапилося? – Спробувала з’ясувати причину баба Катя.

– Я одружуюся – хіба незрозуміло? – відповів Петя.

– Ну й одружуйся собі на здоров’я! Хіба я заважаю? – здивувалася бабуся. – Де я і де ти з одруженням?

– А жити мені де? – нетерпляче вимовив онук.

– То ти що – збираєшся жити після весілля у моїй оселі? – вдруге здивувалася бабуся.

Петро зневажливо глянув на бабусю: як же можна бути такою недолугою? Хто це, цікаво, добровільно переїде зі столиці в її діру?

Нині, щоправда, молодь потяглася з великих міст у такі населені пункти. Але він не згоден змінювати свої зручності на вбиральню у дворі, – ганьба, їй богу! Людей покликати соромно!

– Просто ми продамо твій будинок! – пояснив онучок, беручи черговий пиріжок: мізки у бабки були поганими, а пиріжки – добрими. Просто – вище за всілякі похвали були пиріжки! Особливо з картоплею.

– Так він нічого не вартий, будинок! – Запротестувала баба Катя.

– Будинок – так! – погодився Петро. – А ось земля… Тому, разом, все можна буде засунути за непогану суму: вистачить і на перший внесок, і весілля зіграти!

– Засунути – он воно як! – подумала бабуся. Ну і її заразом засунути, щоб не заважала!

– І, головне – ніхто її не запитав і не попередив заздалегідь, як заведено в пристойних сім’ях: просто поставили перед фактом – «без мене, мене одружили», як то кажуть.

– Ну а що? Вони вирішили, значить, все! А вона має виконувати – як відбувалося весь цей час.

А вона ж вчора розмовляла телефоном із мамою Петра – своєю донькою Вірочкою. І та навіть не згадала, що вони задумали! Як же це? Може, вона й сама не знає?

– Мама в курсі! – заспокоїв онук. – Це – наше спільне рішення!

Їхнє спільне рішення! А вона? Навіть просто запитати не спромоглися? Можна подумати, що язик би відвалився! – внутрішньо дивувалася Катерина Дмитрівна.

Катерина була тітонькою сільською, інститутів не кінчала. Але твердо знала, що якщо людину висмикнути зі звичного середовища, вона загнеться.

До того ж поряд з нею жили дві її рідні істоти: кіт і собака – обидва вже досить старі, щоб їх комусь віддати.

А Петро попередив, щоб жодних тварин із собою не тягла: від них – блохи, інфекції та алергія на шерсть. Значить, треба було комусь їх збагрити.

Але хто їх візьме? У всіх у селищі були свої коти та собаки. Якби хоч порода якась проглядалася, а так кому ці два гаврики потрібні? Тільки їй – старій Каті.

До того ж вона чудово справлялася з усіма справами практично сама. Майстерний чоловік, якого вже давно не було на цьому світі, утеплив будинок.

Газ та електрика у них були. Навіть душова кабіна була! Живи – не хочу! Та й із сусідами бабуся була у відмінних стосунках.

І тепер їй пропонують кудись переїхати? З місця, де пройшло все її життя?

І чоловік похований на місцевому цвинтарі – потім не наїздишся! Он, дітки всього пару разів у нього і були.

Тільки й сенсу, що переказали гроші на пам’ятник. А так – все сама. Дякую самотньому сусідові – допомагає.

Дід Єгор був вдівцем, й справді допомагав: йому подобалася баба Катя. Своєю незалежністю, небагатослівністю та дивовижною працездатністю: скоро сімдесят вісім, а на городі у неї «все так і буяє».

– Я нікуди не поїду! – Заявила бабуся.

– Та годі тобі! – Миролюбно простягнув онук. – Житимеш у людських умовах із нормальним санвузлом.

– Мені твій нормальний санвузол без потреби! – несподівано огризнулася завжди поступлива бабця. – І куди це, цікаво, ви збираєтеся мене поселити з цими нормальними умовами?

– Якщо хочеш, можеш жити чи в батьків, чи в дядька Валери! – повідомив онук. – Вирішувати тобі: тут ми врахуємо твою думку!

– Вони врахують її думку! Схаменулися, нарешті! Ну, дякую вам, люди добрі!

Баба Катя не хотіла жити ні в дочки, ні в сина: вона надто добре знала своїх дітей. Спочатку все буде добре, а потім стануть нарікати, що вона заїдає чужий вік.

До того ж вони звикли, що вона практично не розкриває рота. І як їй там буде – на старості років мовчати у чужому кутку?

Саме в кутку, бо ні в того, ні в іншого хоромів не було. Тому про окрему кімнату не було чого й думати: у кращому разі, поставлять розкладачку на кухні!

А в решту часу, мамо, посидиш на лавці біля під’їзду, щоб не заважала: свіже повітря потрібне у будь-якому віці!

А якщо що не так – ласкаво просимо в пансіонат! Або в богодільню, як говорили раніше. Але доживати вік у цьому самому “пансіонаті” – задоволення сумнівне.

Логічний ланцюжок подій, що маячили вдалині, був побудований бабою Катею правильно, тож вона сказала:

– Я залишуся тут! А ви одружуйтеся і беріть іпотеку на інші гроші: кредити, наприклад!

– Ти взяв собі машину в кредит? Взяв! Мене не спитав? Не спитав! От і обходьтеся без мене!

Все це і було озвучено улюбленому онукові, що доїдав дев’ятий пиріжок. Ніхто, звичайно, не рахував – на здоров’я, Петю! Але все-таки…

Петя, не звиклий до відмов – тим більше від бабки – розгубився:

– Тобто як – нікуди не поїдеш? Вже все вирішили! Та й без цих грошей нам не обійтись!

– Нічого з вами не станеться! – несподівано запротестувала вона. – Без мене ви якось обходитеся, от і без моїх грошей обійдетесь!

Родичі, справді увагою маму та бабусю не балували: дзвонили лише зрідка, навіть про День народження часто забували.

Баба Катя не ображалася, розуміючи, що вони люди зайняті. Та й життя у столиці нині напружене. Тож чого ще їй себе до цього напруженого життя додавати? Коротше, самі…

– Залишуся тут! – Безапеляційно заявила вона.

– Тобто як це – залишусь тут? – гаркнув здивований Петрик. – Ми вже й покупця знайшли, і ресторан замовили! Ні-і-і, переїдеш, як миленька!

Але бабуся стояла на своєму. І тоді злий онучок накричав на бабусю з використанням поганих слів.

Ні, не ненормативна лексика, як можна було подумати. Але все-таки було дуже прикро:

– Рогом уперлася, недолуга? Загнешся тут одна! Провалишся у свою вбиральню!

Чого тепер було церемонитися? Адже плани внучка зруйнувалися. Після крику Петюня зібрався їхати, бо ловити тут більше не було чого.

А вона побігла за ним та простягла заздалегідь приготовлені дві тисячі – на готель! Ну, а далі – ви знаєте…

Так, обізвав. Але ж не чужий! Рознервувався хлопчик, от і не стримався! Як це кажуть нині – у стані афекту! Хоч і поганий – та свій.

Незабаром зателефонувала Віра. Але баба Катя слухавку вирішила не брати. Розуміючи, що нічого хорошого з цієї розмови не вийде. Бо одну порцію образ вона вже сьогодні отримала.

Тому бабуся пішла до друга – сусіда Єгора. І там зненацька розплакалася. А сусід, обмізкувавши події, запропонував:

– А ти скажи, що виходиш за мене заміж: удвох нам легше від них відбиватися буде!

– Зовсім збожеволів! – шмигнула носом Катерина Дмитрівна. – Що про нас люди скажуть?

– Про нас все одно щось скажуть! Думаєш, зараз про нас нічого не кажуть? – Заявив Петрович.

– А якщо діти скажуть переїжджай до чоловіка? А свою ділянку продавай? – Висунула не позбавлене сенсу припущення Катерина.

– А посаг у тебе ж має бути, чи як? Я без посагу одружуватися не можу! Не хвилюйся – удвох відіб’ємося!

І вони відбилися…

– Ти мене запитала, чи хочу я переїжджати, чи ні? – намагалася достукатися до дочки, що їй додзвонилася, Катерина Дмитрівна.

– Господи, та що ти можеш хотіти у сімдесят вісім років? – вирувала вона.

– Заміж я хочу в сімдесят вісім років, заміж! – Після невеликої паузи промовила мама. – І не тільки хочу, а й скоро вийду!

По той бік помовчали. А потім дочка закричала:

– Ти себе чуєш? – репетувала Віра. – Яке у твоєму віці заміж, мамо? Тобі до психіатра треба, поводиш себе, як…!

– А я її обов’язково відведу до психіатра після РАЦСу! – вклинився в розмову сусід – вони розмовляли гучним зв’язком. – Коли вона писатиме заповіт на моє ім’я!

– І, щоб ви його не заперечили, моя люба падчерко, ми пройдемо всі огляди з моєю Катериною!

І тут дочка несподівано відключилася: її вразило словосполучення «моя Катерина» – це вже було серйозно.

І якщо з поступливою мамою ще можна було якось упоратися, то несподівана присутність мужика напружила. Тому Віра відступила.

– Не дуже ти жорстко їх, Петровичу? Із заповітом? – Поцікавилася пізніше Катерина Дмитрівна.

– Та гаразд тобі, – заспокоїв її сусід. – Я ж так – чисто налякати! Та й чого не скажеш у жартівливій розмові!

Нехай трохи похвилюються – їм корисно! А то зовсім знахабніли!

І, дивлячись на симпатичну стареньку, запропонував:

– А то, може, і справді, поєднаємося законним шлюбом? Збентежимо їх по повній, га?

– Я подумаю! – Пообіцяла несподівано розчервоніла баба Катя. На весілля онука її не покликали: то, може, зробити своє?

А поки вона запросила Єгора, що вдало розрулив ситуацію, на пиріжки, яких після візиту онука залишилося всього чотири.

Але сусід харчувався помірно, а не був ненаситним, як деякі. Тому їм удвох цілком вистачило.

То, може, й справді – ризикнути? Ділянки ж у них поруч і новий будинок – Єгор вважався в їхньому населеному пункті заможним. А дітей у нього не було: чим не завидний наречений?

Мабуть, варто подумати! – вирішила Катерина Дмитрівна. І почала думати.

А рідня більше не дзвонила. Ну, то що – погоджуватися чи як? Поки пропонують…